Навіть під час війни люди продовжують працювати, виховувати дітей, створювати проєкти, робити ремонти та відпочивати. Водночас це не означає, що вони не помічають війни або не відчувають страху й тривоги.
Про це розповіла психологиня Ірина Лисогорко у програмі «На одинці з Іваном Харуком», пише Фіртка.
За її словами, психіка людини поступово адаптується до постійного стресу, адже навіть під час війни необхідно продовжувати жити.
«Люди продовжують жити, вони продовжують створювати якісь проєкти, вони продовжують робити ремонти, виховувати дітей, і на фоні є війна. Це не значить, що вони цього не помічають, це не значить, що вони цього не проживають», — пояснила фахівчиня.
Психологиня зазначила, що тривале перебування в умовах війни може призводити до виснаження та тривожності. Водночас люди знаходять способи підтримувати себе та відновлюватися.
«Це психіка адаптовується до цього всього. Адаптовується цим процесом, що так, це є, але треба далі продовжувати жити», — додала вона.
Одним зі способів підтримати себе в умовах постійної небезпеки є повернення до базових потреб і звичайних побутових справ.
«Це сон, це їжа, це якісь рутинні побутові дії, які можуть, грубо кажучи, забрати нас з тривожного стану».
Водночас психологиня радить не перебувати постійно в інформаційному просторі війни.
«Бо якщо постійно дивитися це інформаційне поле, якщо постійно дивитися новини, якщо постійно про це говорити, ну, це просто неможливо далі продовжувати щось робити».
Вона наголосила, що робота, їжа, відпочинок чи зустрічі з друзями не означають, що людина забуває про війну.
«Це не значить, що ми забуваємо про війну. Це не значить, що ми не тривожимось, але ми в цьому лишаємося. Просто лишаємося іншим способом, коли ми можемо собі допомогти просто базовими речами», — зазначила Ірина Лисогорко.
Чи можна звикнути до війни?
Психологиня також пояснила, чому життя людей у районах, де тривають бойові дії, не варто називати звиканням до війни.
«Тут звикнути ніяк неможливо. Люди там живуть не через те, що вони звикли, а через те, що це вибір без вибору», — розповіла Ірина Лисогорко.
За її словами, під час війни люди не проходять повноцінний процес звикання до тривалого стресу. Натомість кожен знаходить власний спосіб продовжувати життя в таких умовах.
«У кожного цей спосіб абсолютно різний. Хтось загострюється на дітях, хтось загострюється на роботі, хтось загострюється на тому, що в нього є план рано чи пізно виїхати, покинути місто, і жити в тому місці, де немає війни».
Ірина Лисогорко наголосила, що тривалий стрес неможливо просто «нормалізувати» чи повністю до нього звикнути.
«Звикнути до тривалого стресу — це просто неможливо. Це можна протягнути на якийсь час. Це може відбуватися рік, це може відбуватися два, це може відбуватися п'ять, як зараз з нами всіма. Але це не значить, що ми звикаємося».
Фахівчиня пояснила, що одним із чинників, який допомагає людям продовжувати жити, є надія на покращення ситуації.
«Це значить, що ми живемо надією, що ситуація покращиться».
За словами психологині, під час роботи з переселенцями вона не зустрічала людей, які говорили б, що вони справді звикли до війни.
«Люди просто адаптуються, вони знаходять радість в простих речах, в таких абсурдних, що якщо не прилетіло до нас у квартиру, а до сусідів — вже добре, вже живемо», — пояснила Ірина Лисогорко.
Водночас адаптація до умов війни не означає, що перебування в небезпечному середовищі є нормальним або безпечним. За можливості люди можуть виїжджати з районів, де існує постійна загроза.
«Це і є процес адаптації, коли людина просто до цього звикає. Але це не значить, що це добре, це не значить, що треба там лишатися в цих умовах. По можливості, варто виїжджати, якщо є така змога», — підсумувала фахівчиня.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
