В чому найбільше виявляється сама форма Часу та його ж градацій. Необхідно зараз визначити з яких позицій, під яким градусом, з якою метою, врешті-решт для чого ця категорія буде розкрита, знову ж таки розкрита до якої ступені та на яких певних засадах. В якому часовому проміжку роздивлятись саму категорію часу та приміром із задіюванням якого атрибутивного діапазону буде використана сама метода дослідження. До якої із систем буде прив'язана сама категорільність поняття, зокрема обумовленність мовленневого синтаксису та його градацій. Це вже по суті випочатковий "синдром невичерного-вичерпного", тобто усвідомлення речей, котрі співіснуванням своїм завдячують своїм антагоністам - унеможливленням самих себе.
Отож спрощення через повернення чи повернення через спрощення. До того ж повернення як дія, акт, чи розрізнення самої діяльності /Кьєркегор/, діяльності як процесуальності чи діяльності яко суті. За сутністю, суттєвістю чи суттєвістю змістовною чи спрямованоб на саму себе чи логічною з огляду своєї ж логічності. Чистої логіки, суто математичної або ж дегустаційної чи приміром припущеної деміургічної, демагогічної, апріорної, теоретизовано аксонометричної...
От і вам і простий відхід від категоричності самих речей та термінів. Слова за модифікацією більш чуттєві до трансформацій ніж цілі словосполучення. Варто розрізняти можливі виключення самих сутностей слів в контексті змістових пошуків як і концептуальних вивихів - тут доречно згадати таблиці Дельоза, яких чітко вказував на вербальний та мовний невроз як результат як казуальний наслідок Часової плинності. Хто мислить, той сумнівається.
Сумнівається в відстороненні чи відсторонюючись в мисленні віднаходить ймовірні наслідки самої наслідкової результативності. Це проблема, і її не варто систематизувати, хоча можливо й варто, хоча система поглядів модернізовано модифікується тільки внаслідок метакосмічних проявів, зокрема, все ніби просто: потрібно просто обирати ревоюційно#інноваційний вектор, займаючись чимсь одним, проектувати інше, дбати про наступне, практикувати антагоністичне, деконструювати наочне й зобов'язувати столітнє та розконмервовувати тисячолітнє.
Ось так і за суттю інакшого немає за системністю та її вимог. Доречі розглядання Часу в системі замкненій чи темпоральній, модерній, таксонометричній, математичній чи метафізичній, матричній чи дробовій, теперішній чи позачасовій, сутнісній чи несуттєвій за своїм напрямом. Можна при бажанні по кожному окремому пункту давати деталізований варіант обгрунтування за конкретним сценарієм, де існування самого роз'яснення стає можливим тільки за певних умов , штучних чи еволюційних.
Нічого насправді немає.
Природа досконала та чудова. Й слів замало та часу.
В природі свій час, виявлений в періодах інкубацій та біфуркацій самого міжсезоння - а потім і ночі прозорі і прохолодний ранок, й сила та м'язи самого часу - який невпинно летить вперед , а ми неусвідомлено свідомо мандруємо в межичасся зрілої старості.
Можна постаріти вже молодим- нічого страшного.
Можна все життя наповнюватись щастям тільки самому факту Народження, бо могли бути різні обставинні казуальності. Про це доволі часто згадує Еріх Фромм. Про фактуалізацію самого здійснення метакосмічного розгортання формули появи в часі як документації: я - є , хоча, я й буду. А там далі за сценарієм.
Фромм все доволі акуратно підводить до самої феноменології Часового граалю, він надзвичайно культурно із присмаком психоаналітичної палітри розкриває грані смарагду Часу та його жорстокості як наслідку еволюційного штуркання небечним інженером того старого човна, котрим мандрує людство.
Потрібно зупинитись.
Потрібно насолодитись красою "ландшафту" буяючого енергетичними спалазами невичерпної краси та досконалості
Так, що ж той Час , той старий дідо приховав в вікових зморшках своєї мудростії?
Хто зна
