Рахунок постраждалих від рук силовиків пішов уже на тисячі. Кожна з таких історій вражає і жорстокістю, і цинізмом з боку тих, хто мав би захищати, а не вбивати.
Нині правозахисники й волонтери збирають усі деталі кожного випадку, вірять, що винні таки будуть покарані. А ми ж розповімо історію простого франківського пенсіонера, якому в 75 років довелося відчути «беркутівський» кийок на своїй голові.
«Слава Богу, що мене, а не когось молодого», – сказав 75-річний дідусь, коли я витирала його обличчя від крові. Дідусь з Івано-Франківська приїхав на Євромайдан», – таке повідомлення написала у соцмережі одна з активісток Ольга Олександрівська. Це сталося після того, як 10 січня «Беркут» побив людей під Святошинським судом, де зачитували вирок «васильківським терористам».
Трохи пізніше виявилося, що дідусь справді з Франківська, а звати його Ілля Захарчук. Свою невеселу історію він розповідає охоче, бо вважає, що жоден з таких фактів не має бути замовчаний.
На вигляд – худорлявий і сивий чоловік. На голові добре видно червоний рубець, то його бойова відзнака з Києва. Але тримається геть по-молодечому й каже, якби навіть знав, що так усе закінчиться, все одно б поїхав.
За словами Захарчука, на Майдан він поїхав не вагаючись, бо вважає, що на Майдані важливий кожен «багнет». Ані дружина, ані троє дітей такому рішенню не перечили. Одне, переживав, чи «пройде по конкурсу». Бо їхав організованим від штабу автобусом, думав, може, не візьмуть, вік все ж таки. Але взяли, загітував з собою ще старого друга – Любомира Кульчицького, разом і вирушили.
Вже 9 січня зранку були в Києві, лишили речі у штабі та взялися до роботи – вступили до Франківської сотні, яка мала завдання на той день пікетувати Міністерство внутрішніх справ.«Знаєте, я не оратор, але прийшлося до слова, то брав мікрофон і звертався до правоохоронців, – гордо пригадує чоловік. – Переконував, що вони давали присягу народу України, а не одній особі. А ще звернувся до східняків, казав, що ми – один народ. Я сам із Ланчина, то розказував, як під час війни переховували від німців – як партизанку УПА, так і ковпаківську. Про радистку-підпільницю Людмилу Донську, яка 17-річною дівчиною була закинутою до нас на Прикарпаття, і як ховали її від німців – прикидавши на печі подушками, по яких зверху повзали діти, і я був одним із тих дітей…», пише Репортер.
Тоді пікетувальники чекали, що до них вийде хтось з керівництва МВС, але нікого так і не дочекалися. З тим і розійшлися. Пан Ілля переночував у зятя, який живе у Києві, а наступного дня, на десяту ранку був на Майдані. Тоді вони отримали завдання пікетувати той злощасний Святошинський суд.
«Події розвивалися мирно. Я знову взяв слово, – пригадує дідусь. – Перше, подякував тій молодій генерації, яка започаткувала Майдан. Сказав, що низько схиляю перед ними свою сиву й лису голову. Що я прийшов сюди, бо маю трьох онучок, одна закінчила виш в Україні і не знайшла роботи, виїхала в Дубаї. Ще дві – малолітні, і я не хочу, аби з ними теж таке сталося».
Далі події розгорталися блискавично. Пенсіонер не помітив, як під’їхав той «беркутівський» автобус, а оскільки вже був геть мокрий від дощу, вирішив сам вертатися додому.
«Ми заходили під суд з правого боку, то думаю, вийду з лівого, – пригадує він найменші деталі. – А тут раптом «беркути» вискакують з автобуса, пікетники хапаються за руки й роблять живий паркан. І я потрапляю в ту гущу, стою в другому ряді. А вже за кілька хвилин – у першому. Тоді один беркутівець ловить мене ліктем під шию і починає душити. Я вже задихався, але того зупинив інший беркутівець. Злапав мене за руку, викинув позаду себе і зі словами «дєд, ану убегай отсюда» дав легкого штовхана».
Так чоловік опинився в тилу у «беркутів», побачив, що за кілька кроків лежить людина, хотів допомогти. І навіть не встиг отямитися, як отримав удар по нозі, а потім і по голові. «В мене майнула думка – Боже, дай мені не зомліти, аби я ще зі своїми внуками побачився», – зі сльозами на очах пригадує він.
Свідомість таки втратив, скільки лежав – не пам’ятає. Як опритомнів, то «Беркуту» вже не було, на той час вони ще «не зачищали» після себе. Став підніматися і тут під руки його підхопили двоє людей, каже, й понині не знає, хто це був. За кілька хвилин прибіг і товариш, який його вже шукав. Усі разом вони завели Захарчука до найближчого продуктового магазину, витерли кров, викликали швидку.
Пан Ілля розповідає, що в кареті вже був коломиянин із переламаною рукою і розбитим черепом. Їх відвезли у лікарню, дідусеві наклали шви. А наступного ж дня до нього навідалися двоє слідчих. «Кажуть, відкрита кримінальна справа за перевищення «беркутом» службових повноважень, і ви проходите як потерпілий, маєте написати про це заяву, але добре подумайте, чи воно вам треба, бо все ще може обернутися проти вас», – розказує пенсіонер.
Зі слідчими розмову він мав довгу, одразу повідомив, що буде судитися, але не просто з тими, хто бив, а з тим, хто віддавав наказ, – з міністром Захарченком. Слідчі з палати пішли незадоволені, бо дідусь відмовлявся відповідати на деякі запитання – для прикладу, чим приїхав із Франківська, чи ніс якісь плакати і т. д.
У лікарні Ілля Захарчук вирішив не відлежуватися. Того ж дня звідти його забрав зять. Але й на квартирі не сидів – кожного дня ходив на Майдан. Там же знайшовся для нього безкоштовний адвокат, який нині веде справу. Пан Ілля каже, що той порадив йому з міністром поки що не судитися, почекати, чим завершиться справа з перевищенням службових повноважень. Як ми всі знаємо, результатів поки що нема.
Додому Ілля Захарчук повернувся лиш після того, як 17 січня зняли шви. Вкотре повторює – ні на мить не шкодує. З теплотою згадує святу вечерю, яку організували у штабі 18 числа. Каже, що тоді ніхто не міг і подумати, що вже наступного дня на Майдан чекає Криваве Водохреща.
