Фото: keyservice.kiev.ua
Вже понад три місяці жителька села Пнів на Надвірнянщині Галина Голубчак у передпенсійному віці вимушена як безхатченко-волоцюга тинятися по сусідах і просити даху над головою.
Те, що жінка має законне право користуватися батьківським обійстям у рідному Пневі, ще місяць тому ствердив своїм рішенням Надвірнянський районний суд — і її на дев’ять років молодша рідна сестра Марія безпосередньо у залі слухань передала Галині ключі від хати.
То чому ж так важко відчинити двері домоволодіння, які так просто і всупереч закону зачинила сестра перед сестрою?
Суд як осуд
Як пише газета "Галичина", Надвірнянський районний суд 11 жовтня визнав позов Галини Голубчак на свою сестру Марію Касіянчук підставним, задовольнив і зобов’язав Марію Касіянчук «не чинити перешкод Голубчак Галині Михайлівні у користуванні житловим будинком» та «вселити Голубчак Галину Михайлівну в житловий будинок» в селі Пневі на вулиці Горішняка, 143. А наше спілкування з односельцями Галини Голубчак дає підстави стверджувати, що і сам факт судового спору між сестрами, і судове рішення на користь вигнанки з рідної хати стали ще й людським осудом на все село для молодшої сестри, яка своїми діями намагалася зробити з рідної і хворої сестри-вдовиці (одна рука в Галини Голубчак частково паралізована) безхатченка. На сьогодні — після смерті матері сестер у липні — право власності на будинковолодіння ні за ким не зареєстровано, свого часу також у Пнівській сільраді не було складено та посвідчено жодних заповітів, а на майно заборони на відчуження чи арешт не було накладено. І за законами України, припинення сімейних стосунків із колишнім власником будинку не може членів сім’ї позбавити права користування займаним приміщенням. Це може зробити лише суд.
Зволікання як байдужість
Ще молодою вона втратила батька, відтак провела в останню путь братів і чоловіка, а три роки тому — сина на нари. А цього року Галина відплакала матір і спопелила в серці любов до своєї єдиної рідної сестри Марії. Жінка у свої 54 роки виглядає, як ніч, — почорніла від пережитих поневірянь, а її сльози стали і пекучими, і нищівними. Бо не опустила рук, а вдалася шукати правосуддя. Коментар безхатченка мимохіть Галини Голубчак нам видався цікавим ще й тому, що, як стверджує жінка, з неї намагалися зробити не лише «бомжиху», а й психічно хвору людину, і погрожували запроторити в «дурдом»:
— Доки була мама живою, ми у хаті жили двоє, а сестра — у Делятині, хоч також була прописана у батьківському будинку. Сестра Марія вже згодом, після маминої смерті, почала мені погрожувати. Била мене, а після похорону ще й відро води на мене вихлюпнула. Поводилася так, що 26 липня я змушена була залишити батьківську хату. Тож і до сьогодні — по людях ночую. У хаті ж наразі не живе ніхто. Після рішення суду сестра відразу, ще у залі, віддала мені ключі від будинку. Коли ж згодом я у присутності журналістів хотіла потрапити до хати, то всі спроби були марні — двері не відчинялися. Певно, зумисне віддала не ті ключі. Бо сестра за той час уже встигла поробити по два замки. Двері сучасні і дуже міцні — їх і виважити годі. 20 жовтня ще стайня і стодола згоріли. Але попри рішення суду виглядає, що сільський голова не дуже поспішає щось вирішувати, мовляв, треба сестри дочекатися. Розумієте, я там від маленької жила, і тепер кожний день по чужих людях для мене — як вічність. Пенсії не маю — ще не ті роки. Хочуть з мене зробити психічно хвору? Так, я важко пережила і ув’язнення сина, і смерть матері. Інсульт зачепив руку, але з головою у мене все нормально.
Ми з’ясували, що і справді діяння рідної сестри і бездіяння виконавчої служби (може, через непоінформованість?) виглядають, як сприяння безхатченству Галини Голубчак. Що ж до можливих погроз жінці «дурдомом», які, як вона стверджує, відбувалися по телефону, то жодних доказів причетності тих чи інших осіб до таких дій наразі нема. Але і будь-яких відхилень психіки, засвідчених медиками, в Галини Голубчак також не спостерігається. Відвідини села Пнева нас, як мінімум, здивували. Таке враження, що жителька Галина Голубчак і справді залишилася наодинці зі своїми проблемами. Бо вже місяць минув з часу рішення Надвірнянського райсуду, який задовольнив її позов, а жінка і досі не може потрапити до своєї хати, де прожила все життя. Ми особисто переконалися, що тими ключами, які сестра привселюдно вручила їй у залі суду, відчинити вхідні броньовані двері неможливо. У всякому разі нам не вдалося. Так, Галина Голубчак упродовж свого вимушеного «бомжування» письмово не зверталася по допомогу до керівництва сільської ради. Але каже, що розмова про це із сільським головою була. То невже не було кому порадити, окрім приїжджих журналістів, як звернутися збідованій односельчанці до відділу державної виконавчої служби Надвірнянського районного управління юстиції? Або, може, у сільській раді не знали, що жінка вже не перший місяць не має прихистку, а на носі — зима, чи чекали, Боже збав, біди? Голова сільради Василь Гладиш підтвердив, що лише тиждень тому довідався від жінки про її проблему, і запевнив про сприяння у її розв’язанні.
11 листопада Галина Голубчак офіційно звернулася із заявою до керівництва Пнівської сільської ради і просить сприяння у депутатського корпусу, а відтак була і у ДВС, а ми, своєю чергою, цей матеріал вважаємо журналістським запитом до керівництва ДВС Надвірнянського районного управління юстиції і просимо забезпечити виконання рішення Надвірнянського районного суду, яке набуло чинності 21 жовтня 2013 року і яке зобов’язує Марію Касіянчук не чинити перешкод і вселити Галину Голубчак у житловий будинок у селі Пневі на вулиці Горішняка, 143.
