У Львові в рамках Форуму видавців та проекту Meridian Czernowitz український письменник Тарас Прохасько презентував свою нову книгу «Одної і тої самої».
Модератором була Ірина Вікирчак, повідомляє кореспондент Galnet. За словами Ірини Вікирчак, нова книга Прохаська – це зібрання багатьох текстів, але вона читається, як щось нерозривне, як логічне продовження з тексту в текст.
За жанром – це параесеїстика або парабупліцистика. Сам Прохасько про «Одної і тої самої»: «Я іронічно ставлюсь до своїх повчань і до своїх спроб дати якусь чітку реальну картину. У суспільстві, де я живу, раптом бачу, що все впирається в кілька простих речей – робити зарядку, не кидати сміття, чистити зуби. Один із сенсів назви книжки – це нічого нового. Є якісь речі, які завжди слід робити, чи які хочеш повторювати». Письменник каже, що завдяки цій книжці він виконав певний обов’язок громадянина, хоча, за його ж словами, – це дуже іронічна книга в тому сенсі. На презентації Тарас Прохасько зачитав уривки з «Одної і тої самої», серед яких розповідь про Софію Яблонську, Бруно Шульца та про бойків. Зокрема, про бойків Прохасько висловлюється так: «Бойки якісь такі, що не хочуть нічого знати, і не хочуть нічого слухати, що їм хочуть сказати. Я нікого не хочу образити, бо є сам бойко».
Письменник каже про свій текст, що той випадає із загальноприйнятих понять – як варто писати про українців і українство. Вікирчак додаж, що «великим шматком цього пирога є тема міста, а саме рідного міста автора – Івано-Франківвська».
«Моя найголовніша спроба пояснити, коли я пишу про Франківськ, – це ніколи не робиться для того, щоб сказати, що Франківськ є файним містом. Ідеться про те, коли я пишу про своє місто, – як добре мати своє місто. Люди, які не були в Франківську, не втратили нічого. Не треба надавати такого значення історичній пам’яті, а просто любити те, що є рідне», – розповідає Прохасько. Ірина Вікирчак наголосила, що автор часто пише про Карпати. Письменник пояснює це так: «Людський мозок потребує мати надію у якихось ландшафтах. Думкам потрібен ландшафт, вони не можуть відбуватися без тверді. Якщо людина занурюється у воду температури її тіла, то людина вже не є собою, мозок не належить їй. Я не можу сказати, що степ гірший, але Карпати – це те, що мені найбільше пасує. Коли я пишу про гори – це не запрошення. Вони, як і рідне місто, можуть бути дуже травматичними. Гори приносять радість, але й дуже багато болю. Треба проводити якусь внутрішню роботу, щоб заспокоїтися», пише Стик.
