Новина про те, що подружжя пенсіонерів з Івано-Франківська передало на потреби Майдану 10 тисяч гривень, облетіла всю Україну. Багато хто захоплювався цим вчинком стареньких, хтось плакав від зворушення.
Чимало людей засудили активістів Майдану, які буцімто взяли у пенсіонерів останні гроші, відкладені на похорон. Кілька ініціативних груп навіть збирають кошти, щоб повернути їх Мирославі Калині та Михайлові Кравчуку. А що думають з цього приводу самі пенсіонери?
"Вчора до нас приходила журналістка з центрального телеканалу і сказала, що вони вже збирають для нас гроші, - каже пані Мирослава. - Я мусила відкрити холодильник, щоб показати, що він забитий продуктами. Одягу нам не треба, ще й своє пороздавали. На ліки і все необхідне пенсії цілком вистачає. Нам не треба нічиїх грошей! Ми не віддали останнє". Пані Мирослава ще раз відкриває холодильник, щоб і кореспондент "ГК" міг пересвідчитись, що потреби у продуктах у подружжя справді немає.
Мирослава Калина і Михайло Кравчук мешкають у доволі скромній однокімнатній квартирі. У просторій кухні пан Михайло, ювелір і годинникар за фахом, облаштував також коридор, туалет та щось на зразок вітальні. Щоб відділити кухню від вітальні чи від коридору, достатньо зсунути заслони, що розділяють ці зони. У єдиній кімнаті два ліжка, стіл, крісла, великий сервант та телевізор. Більше нам нічого і не треба, кажуть старенькі.
У хаті дуже тепло. Гріють напалені зранку кахельні п’єци. Усюди прибрано і охайно. Пані Мирослава пояснює, що до них постійно навідується братова, яка прибирає, пере, привозить продукти, купує усе необхідне: "То курочку з села привезе, то свиню заріжуть і нам передадуть. Завжди маємо свіже молоко. Вона нам допомагає у всьому. Минулого тижня хотіла мити вікно, то я ледве відрадила, щоб її не протягнуло". Дітей у пані Мирослави немає, а у пана Михайла є донька від першого шлюбу, яка мешкає у Франківську.
"Чому ми вирішили віддати гроші? Побачили по телевізору, що село Братківці зібрало на потреби Майдану 1600 гривень, і їм ще дуже дякували, казали, що то велике село, - пояснює пан Михайло. - Нас це страшенно обурило! Скільки людей мають гроші вдома по панчохах і бояться віддати на добру справу. Ми хотіли показати приклад іншим і допомогти Україні!" Телевізор здебільшого дивиться Мирослава Михайлівна і усе найважливіше переказує чоловікові.
"Коли ми побачили, що твориться на Майдані, я одразу придумав гроші передати, але боявся казати Миросі, бо не знав, як вона відреагує, може, не захоче. А вона сама через два дні запропонувала. Почали думати, як передати гроші, бо поштарка відмовилася таку велику суму від нас брати. Мирослава Михайлівна вже була готова брати таксі і разом із братовою їхати на Вічевий майдан, щоб особисто вкинути гроші у скриньку, як поштарка Надія залагодила візит активістів штабу Національного спротиву. Молодь завітала до пенсіонерів додому зі скринькою для особистих пожертв та кількома тележурналістами.
Поки ми спілкуємося, пан Михайло наливає у келішок 10 грамів домашнього вина і запиває якусь пігулку: "Маю звужені судини, і лікар порадив так робити, бо алкоголь їх розширює і ліки відразу діють". Вже понад 30 років він хворіє на діабет. Про свої хвороби пенсіонери розповідають неохоче. Пережили вони чимало і, як виявилось, саме хвороба поєднала їх майже 40 років тому.
Михайло Дмитрович - воїн УПА. Під час німецької окупації у 43-му році він проходив підстаршинський курс у Карпатах. Не встигли упівці прийняти присягу у Чорному Лісі, де командував Різун, як їх розбили червоноармійці. "Побрили - і на фронт", - пригадує пан Михайло. На війні його тяжко поранили в ногу. Довелося перенести кільканадцять важких операцій, через що одна нога стала трохи коротшою за іншу. Попри примусову службу у Радянській армії, чоловіка засудили до 15 років ув’язнення за участь в УПА. Покарання спочатку відбував у штрафному таборі у Воркуті, а потім у Сибіру. Відсидів шість з половиною років. "Мене звільнили через ногу, бо вона 13 років гнила, скільки операцій не робили", – каже пан Михайло.
Після таборів Михайло Дмитрович поїхав до Луганська, де закінчив машинобудівельний технікум. Точна механіка допомогла навчитися ремонтувати годинники і опанувати фах ювеліра - цим пан Михайло займався вже в Івано-Франківську, куди переїхав у 1972-му році. До того він працював на заводі у тому ж Луганську і заробив на квартиру, у якій тепер мешкає подружжя.
"Коли мене посадили, я був жонатим, дочці було 2 роки і 8 місяців. А коли мене випустили, доньці вже було 9 років, а жінка вийшла заміж за колегу мого батька, – розповідає пан Михайло. - Коли ми познайомилися з Миросею, вона сказала, що має проблеми зі здоров’ям. Я також знав, що хворію, тому, думаю, що здорову за жінку не буду брати. Я захотів її забрати, бо вона також хворіла і багато перенесла у житті". Разом подружжя вже 37 років. Старенькі і досі доглядають один за одним і піклуються одне про одного кожної хвилини, пише ГК.
«Поправте йому комір, бо мені дуже важко встати", - просить мене Мирослава Михайлівна, коли вони разом мають сідати до фотографії. Останніми роками жінка переважно прикута до ліжка, пересувається по хаті за допомогою костиля. "У 60-му році мені видалили одну легеню. Без наркозу. Зламали мені два ребра. Операція тривала 4,5 години, мені лише кололи новокаїн", - пані Мирослава розповідає про це незворушно. Додає, що одразу ж після операції попросила хірурга показати видалену легеню: – Та була вся синя, бо я мала цироз. Після війни у мене було запалення легенів. В селі мені поклали банок, бо ніхто не знав, що при температурі банки не можна класти".
Під час війни пані Мирослава перехворіла на тиф. Мала інвалідність, але у радянський час групу зняли і жінці довелося піти працювати. Мирослава Михайлівна працювала швачкою на фабриці імені Рози Люксембург. А Михайло Дмитрович у цей час ремонтував годинники у годинниковій майстерні на площі Міцкевича, а згодом став її завідувачем. Припинив працювати років десять тому. Каже, почали німіти пальці.
"Нехай за нас не переживають. То не останні наші гроші, - сміються старенькі. - Ми собі даємо раду і нічого нам в цьому віці вже не потрібно! На прощання пан Михайло з гордістю показує золотий значок-тризуб, який він зробив своїми руками і завжди носить при собі. "Я не маю права Бога гнівити і дякую Богу за все. Щодня молю Бога за Україну!" – каже він.
Михайло Дмитрович виходить на ґанок нас провести і закурює дзигар. Дивуємося, як можна курити у 90 років? "Мені лікар сказав, що в моєму віці вже не можна кидати, бо буде гірше", - підморгує дідо.
P.S. На гроші, які пожертвували Михайло Кравчук та Мирослава Калина, з Івано-Франківська відправили на київський Майдан майже 70 людей.
"Фіртка" вже писала, що Івано-Франківська молодь започаткувала збір коштів для двох пенсіонерів, які пожертвували 10 тисяч гривень на потреби євромайдану.
