Це розповідь про останні роки в Німеччині та загибель гетьмана України Павла Скоропадського.
В баварських Альпах, поряд із кордоном Німеччини з Австрією та високогірʼям, існує громада, центром якої є містечко Оберстдорф. Колись воно було одним із перших населених пунктів, де локально переміг нацизм — заможне від туризму населення охоче разом із великою частиною загальнонімецької інтелігенції підтримало політичну течію Гітлера.
А вже за два роки після призначення Гітлера райхсканцлером саме тут проводилися зимові Олімпійські ігри 1936 року, що зробили містечко перлиною гірськолижного спорту, альпінізму та й загалом гірського туризму.
Цікаво, що Оберстдорф серед населених пунктів знаходиться найближче до найпівденнішої точки Німеччини, а іще одна прославлена нацистами туристична точка — острів Зюльт в Північному морі, є найпівнічнішою землею країни.
Та історія України і тут знайшла собі місце, а саме на місцевому лісовому кладовищі, в пʼяти хвилинах ходу від міського вокзалу.
За своїм зовнішнім виглядом, одна з могил на самому краєчку цвинтаря, відрізняється від інших хіба надмогильним козацьким хрестом (в козацького хреста від точки перетину його лінії поступово стовщуються). Та й написами і жовто-блакитними прапорами могила одразу трапляється на очі з поміж інших — інші могили ні національною символікою, ні шляхетними титулами та званнями похвалитися не можуть. Кладовище завжди використовувалося виключно для жителів громади, загиблих туристів зазвичай відправляли на їх батьківщину.
Тут, у цій незвичній, але забутій або й невідомій для місцевих, могилі, покоїться велика частина родини Скоропадських, включно з останнім українським гетьманом Павлом Скоропадським. Він є далеким нащадком гетьмана лівобережного Війська Запорізького Івана Скоропадського, товариша Івана Мазепи та його наступника після переходу на бік шведів.
Могила гетьмана Скоропадського, його дружини та дочок на цвинтарі в баварському Оберстдорфі (фото автора)
Павло Скоропадський — масон, гетьман, творець державних інституцій України
За традицією безлічі українських історичних постатей, він до сьогодні залишається контроверсійною персоною. Одні звинувачують його у надмірній русофілії, апелюючи то до грамоти від 14 листопада 1918 року, де він пропагує відновлення «всеросійської держави», де Україна, як складова такої федерації, зайняла б «одне з перших місць», то дорікаючи оцінками та спогадами його сучасників.
До прикладу, в розмові з представниками російського союзу хліборобів, Скоропадський нібито заявляв, що є руським чоловіком і офіцером, і висловлював переконання, що майбутнє України в росії.
Євген Коновалець в свою чергу описував Скоропадського як людину чесну, але слабовольну, дуже далеку від українського народу і його справ, адже при всьому своєму бажанні до українізації, сліпо керувався вказівками ним же призначеного україноненависницького оточення.
І дійсно, грамота 14 листопада є правдивим документом, що призвів до так званого Антигетьманського повстання, з причини якого до влади прийшла Директорія УНР на чолі з Петлюрою, Винниченком, Мельником та Коновальцем. А сам Скоропадський довгий час був наближеним до останнього російського царя Миколи Другого офіцером, збереглася навіть їх спільна фотографія на пікніку.
Цар Микола Другий (крайній зліва) та Павло Скоропадський (по ліву руку від царя) на пікніку
З іншого боку, прихильники гетьманської Української держави говорять про тодішню безальтернативність дій гетьмана при публікації грамоти. Більшовицька росія щойно порушила як умови Берестейського договору, що визначав кордони України та її незележність, так і умови мирного договору про припинення вогню з Україною, який уклали також при Скоропадському, 12 червня 1918 року.
В таких умовах, коли головні союзники гетьмана, Німецька імперія та Австро-Угорщина, лежали у руїнах після щойно завершеної Першої світової, мали вдосталь своїх проблем, революцій, бідності, а більшовики знову стали головною загрозою на обрії, не було нібито іншого варіанту, аніж переконати білих (з якими Скоропадський мав дуже хороші звʼязки) взаємовигідною пропозицією про створення рівноправної федерації, де Україна б мала небачені до тих часів права та автономію. Таким чином можна було б зберегти Україну хоч в якійсь формі.
Прихильники гетьмана також наголошують на масовій українізації за його часів, реінсталяції університетів та україномовних шкіл, на заснуванні першої національної академії наук (яка існує й понині), на певній стабільності під час його правління, на повному новоутворенні інституційної Української держави, на непримиримості до комунізму та відновленні економіки, створенні банків, грошової системи, акціонерних товариств, поширенні міжнародних відносин та інших аспектах.
Але спогади завжди є суб’єктивними, а з обʼєктивної точки зору вони не є репрезентативним джерелом, тим паче з причини того, що вони різняться.
Російський офіцер, товариш Скоропадського по російсько-японській війні, Петро Врангель говорив, що той йому гаряче доводив, що Україна має всі дані для утворення незалежної держави, що це прагнення давно жило в народові.
Антон Денікін, який свого часу блокував переговори уряду Скоропадського з Кубанською Народною Республікою щодо входу в склад України, також говорив про запал гетьмана, який сподівався обійти німців, які спершу б допомогли у створенні України, і таким чином пізніше отримати повну свободу дій.
Та ясним, безсумнівним у цій історії є лише її кінець: Скоропадський програв, і 14 грудня 1918 року вся повнота влади перейшла до Директорії в рамках Акту зречення влади.
«Брат» Павло Скоропадський
Маловідомою сторінкою життя і поглядів Павла Скоропадського є його участь в масонській ложі.
Загалом, історія України після розвалу російської імперії і до захоплення її більшовиками, творилася в середовищі київських масонів.
Масонами були окрім Павла Скоропадського, зокрема і Симон Петлюра та Михайло Грушевський.
У першому уряді Центральної Ради з 12 членів уряду половина були масонами, в наступному кабінеті було 6 масонів з 11 членів уряду. У третьому кабінеті міністрів з 17 членів 9 міністрів належало до масонських лож.
В жовтні 1917 р. український масон вищих ступенів Симон Петлюра (в подальшому Великий майстер Великої ложі України) став Генеральним секретарем (міністром) військових справ Української народної республіки. Весною 1918 р., коли Центральна Рада знову утвердилася в Києві, почалося відтворення незалежної від «Великого Сходу народів Росії» національної масонської системи.
Незабаром, влада в Україні переходить до масона, генерала Павла Скоропадського.
1 травня 1918 р. гетьман Скоропадський призначив тимчасово виконуючим голови Ради міністрів Миколу Василенка (Достойного майстра київської ложі «Астрея»). Незабаром гетьман призначив нового прем'єра і кабінет, в якому з 14 міністрів масонами була половина.
Глава масонської Капітули «Об'єднані слов'яни — Нарцис» Сергій Моркотун восени 1918 р. готував відкриття, на базі цієї Капітули, «Великої Ложі України — Об'єднаних слов'ян». Симон Петлюра очолив ту частину масонів, що різко виступала проти Скоропадського.
З переходом влади в Україні до Директорії УНР (з грудня 1918 року) і поваленням гетьмана Павла Скоропадського, українські масони, прихильники «лінії Петлюри», очолили міністерства: прем'єр-міністр Володимир Чехівський, командувач військами і член Директорії Симон Петлюра, міністр освіти – Петро Холодний, міністр юстиції – Сергій Шелухін.
У другій половині лютого 1919 р. Симон Петлюра став главою Директорії – диктатором УНР. У 1919—1920 рр. глава Директорії УНР Симон Петлюра формував кабінети міністрів УНР, в яких прем'єрами були масони В'ячеслав Прокопович, Андрій Лівицький, а масони Олександр Шульгин, Олександр Саліковський, Петро Холодний і Андрій Ніковський займали міністерські пости.
Павло Скоропадський в Німеччині
Сам гетьман Павло Скоропадський після втрати влади був змушений емігрувати з родиною до Німеччини, де поселився в місті Ванзеє під Берліном (нині його окраїна). 
Павло Скоропадський особисто зустрічався й з останнім кайзером Німеччини Вільгельмом Другим, у вересні 1918 року в Берліні
Незабаром там він розпочинає політичну діяльність вже в еміграції, засновує з Вʼячеславом Липинським як ідеологом і з собою на чолі Український союз хліборобів державників.
Пізніше, в 30-х Скоропадський з Липинським через конфлікти розійшлися, а Союз розколовся на дві групи.
В 1926 при Берлінському університеті за допомогою Скоропадського було засновано Український науковий інститут, який діяв аж до 1945 року.
Після приходу нацистів до влади Павло Скоропадський активно захищав українські інституції та намагався й надалі розвивати власну платформу. Свого сина Данила (пізніше вбитого в 1957 році агентами КДБ) він в 1939 році відправив до Англії, передчуваючи можливий початок війни, з бажанням продовжити гетьманський рух в разі перемоги союзників.
Під час війни гетьман вживав заходів, щоби звільнити усіх арештованих у 1941 році лідерів визвольного руху (Бандеру, Стецька, Ребета…), незалежно від політичних переконань з думкою, що допоки є живими головні обличчя та ідеологи, доти залишається можливим відновлення Української держави. До 1944 року йому вдається звільнити їх усіх.
Під кінець війни, в 1945 році, через часті обстріли та небезпеку з боку радянських військ, Скоропадський з родиною були змушені тікати з Берліну, і новим запланованим місцем проживання мав стати саме Оберстдорф, віддалений від бойових дій і бомбардувань, захований глибоко в горах, в ущелині між гірськими хребтами.
16 квітня 1945 року він, разом із доньками, нянею та адʼютантом були на станції Платтлінґ в 120 кілометрах від Мюнхена, де їх застало бомбардування. Зранку вони мали відбути звідти до Оберстдорфа потягом, але перший з них був переповнений, тож вирішили чекати наступного. Тоді родина вирішила поснідати, а опісля на галявині поблизу вокзалу відпочити.
Так зараз виглядає станція Платтлінґ під Мюнхеном
Тоді, згідно зі спогадами доньки Скоропадського, Олени, пролунала перша коротка сирена, на яку ніхто з людей не зреагував, адже малі нальоти авіації були звичним ділом.
Незадовго після цього прибув потяг, не такий заповнений, як перший, і Скоропадський сказав наступне: «Слава Богові, всі труднощі переможені, завтра будемо в Оберстдорфі». Тоді ж пролунала друга сирена, довга, що сповіщала не про можливу атаку, а про реальну. Крім того, було чутно й звуки наближення літаків.
Тоді залізничники почали виганяти людей з вагонів та кричати, щоби ті ховалися в будинках, пивницях, бункерах. Тисячі людей з різних потягів почали неохоче відходити від своїх речей (тоді частим ділом були крадіжки в подібні моменти).
Адʼютант Скоропадського сам було хотів залишитися біля речей у потязі, але гетьман гостро заборонив йому це робити й наказав ховатися, щойно буде видна небезпека. Няня запитала його, чому він так грубо каже це до молодого хлопця, на що гетьман відповів: «Не гинути ж йому з-за речей, і не можу ж я його тут залишити, а сам ховатися».
Сховалися усі тоді у приміщенні вокзалу, але прямо перед входом почули вибухи, а сама будівля почала руйнуватися, осколки полетіли по всіх присутніх. Від першого удару вціліли усі, але друга бомба накрила і розділила родину.
Друга донька Скоропадського Єлизавета говорила, що чула, як батько просив пити, коли їх винесли за межі вокзалу. Так як вона сама не бачила через поранені очі, вона інтуїтивно знайшла та відкрила пляшку з під коньяку, яку мала при собі, і попросила когось з перехожих німців дати її батькові. Няня, очі якої не постраждали, потім розповідала, що бачила тих німців, але пляшку вони вкрали.
Загалом тривало бомбардування лише сім хвилин, за які було скинуто близько пʼятиста бомб.
Так виглядав вокзал та поїзди на його платформах після бомбардування
Аерофотозйомка місця подій у Платтлінґу після бомбардування
Усіх поранених, в тому числі й Скоропадських, відправили до сусіднього містечка Деггендорф у госпіталь, а пізніше до містечка Меттен, де стан гетьмана різко погіршився через травми, опіки, лихоманку і кашель. Від травм та пневмонії помер він 26 квітня 1945 року, за десять днів після авіаудару.
Тимчасово поховали Скоропадського тоді у тому ж місті, а пізніше перевезли до Оберстдорфа, куди він і направлявся. Там же похована й його дружина, Олександра, та двоє дітей, син Петро та донька Марія (графиня Монтрезор), у могилі під козацьким хрестом — нагадуванням про козацьке коріння Павла Скоропадського, яке він сам неймовірно цінував і яким пишався за життя, назвавши свою посаду саме «гетьманом», рух «гетьманським», устрій «гетьманщиною».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Степан Бандера, Лев Ребет, ОУН. Слідами українців в Баварії. Частина 1
Прозаїчна елегія авторства гір. А автор просто писав їх диктант
Антихтон проти Адекватності, або ж як Європа пристала не туди. Частина 1 — про Принцип
