Перша хвиля повалення пам’ятників Леніну пройшла в Західній Україні у 1990–1991 роках. Тоді ж пам’ятник Леніну був демонтований у Києві на площі Жовтневої революції – сучасному майдані Незалежності.
На початку дев’яностих демократичний рух проти комуністичного “совка”, супроводжуваний знесенням монументів “вождю світового пролетаріату”, охопив в основному західні області тоді ще УРСР. Процес з демонтажу комуністичного ідола проводився відкрито, за рішенням місцевих рад, більшість в яких належала національно-патріотичним силам, зокрема Народному руху. Демонтаж пам’ятників Леніну був символічним актом розривання ідеологічних зв’язків з радянською системою. Після проголошення Україною незалежності у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській та Чернівецькій областях були зняті з обліку пам’яток монументального мистецтва практично всі пам’ятники радянським діячам.
У решті регіонів країни цей процес дрімав понад два десятки років, але цьогоріч, у зв’язку з буремними подіями в Україні, мода на знесення одіозних пам’ятників комуністичної імперії повернулася з новим, значно більшим розмахом.
Земля хитнулась під ногами
Івано-Франківськ позбувся Ульянова-Леніна 9 жовтня 1990 року. Монумент йому ще на початку 1960-х розмістили на вулиці Радянській (нині Незалежності), біля готелю “Україна” (нині “Надія”). Рівно через 30 років його демонтували. Та, як кажуть, святе місце пустим не буває. Вже за п’ять років замість Леніна на цій площі постав Іван Франко.
“Зараз у Харкові скидають пам’ятник, і жіночка кричить: “Як ви можете таке робити – це моя молодість”. А моя молодість не мала відношення ні до Леніна, ні до компартії. Щоправда, коли зносили пам’ятник, я підійшов до одного високопосадовця, а він каже: “Михайле, як ви собі це дозволили? Це так, ніби Ісуса Христа знесли!” – розповідає тодішній активіст Руху Михайло Івасютин. Сучасна хвиля “ленінопаду” не викликає у нього особливих емоцій, він перераховує прізвища тих, хто колись стояв біля стерна компартії, і каже, що тепер все перемішалося.
Рішення про знесення пам’ятника Леніну в Івано-Франківську прийняв міськвиконком, Івасютин був у його складі. За його повалення проголосували одностайно. Через день-два пам’ятник у центрі міста впав. Основними дійовими особами у справі повалення ідола комунізму Михайло Івасютин називає тодішнього міського голову Ярослава Тайліха і його заступника Віктора Голода, який вирішував технічні питання з демонтажу, голову крайової ради Руху та Івано-Франківської облради Миколу Яковину і його заступника Богдана Мелінишина.
Він пригадує, що люди на демонтаж пам’ятника зібралися швидко, за кілька годин на площу біля драмтеатру прийшли сотні іванофранківців. Тому комуністів, які лягали грудьми перед монументом, було небагато, керівних компартійців також не було.
“Почали знімати його за голову – не змогли. Спробували піддовбувати знизу, попри чоботи – зрозуміли, що пам’ятник не зняти, бо побачили, що в ногах міцні штирі чи кутники були. Замовили додаткову техніку. Тоді “болгарок” ще не було, то зварку привезли. Ми від обіду до вечора тим пам’ятником займалися, пам’ятаю, такий “дубак” був”, – пригадує Михайло Івасютин.
Скинутого “вождя” завезли у підвальне приміщення “білого дому”. “Ту мідь, в яку була вдягнена бетонна скульптура, ми ще у 2008 році різали на куски. Таким чином збирали гроші на видавництво книжки Мирослава Давидіва “Українська національна ідея””, – додає Івасютин.
За чверть століття пожовтіли сторінки газети, що розповідала про ті події. Усі нотатки, які вів тоді Михайло Івасютин, здаються звичайними папірцями, що містять буденну, нічим не примітну інформацію. Він не має часу їх упорядкувати, адже за той недовгий період стільки визначних подій відбулося. Але, як виявилося, це був лише один з чергових кроків до змін, які очікували країну. І старі фотографії з повалення пам’ятника Леніну нині, як відгомін з чиєїсь молодості, з відповідними спогадами та почуттями…
(фото Т.Майстришина)
за матеріалами ГК
