Філософія рухається й розвивається далі. Єдине питання, яке турбує більшість філософів: "Чи можна уникнути філософії, оминути той острів вільного мислення?" Можна, звісно, як можна не читати художню літературу, і не споглядати живопис, і не слухати класичну музику.
Можна не знати астрономію і математику, які проблеми. Є різні типи, моделі, системи, модулі і модулі-&, в котрих ніби є імовірність дослідження саме того уникнення.
Зрештою, можливій і сам підхід: традиційний, персональний, випадковий, вимушений, обумовлений ситуацією, ретроспективний, родинний, іншомовний, гібридний, сповнений злості й ненависті до цього світу.
Чому у світі так багато ненависті та злості? Над цим думали так само багато філософів. Чи теологів, релігієзнавців, чи вірусологів.
Більшість схиляється до думки, що це дихотомія і Логічним є як баланс доброго, так і баланс злого.
Злість буває різною. Злість може бути обумовлена добрим наміром, якщо скажімо носій надихнувся ангелами і вогняним мечем спалив цілі кластери паразитуючих агентів темного спекулятивного глузду. Злість може бути, як і агресія, формою благого протесту - якщо вже немає методології долання несправедливого плато й усілякого плетіння темного й брехливого..
Дихотомія це модель. На чому тримається - на ресентименті ви одразу дасте відповідь. Ресентимент - це принцип. Це, так би мовити, вал, який передав сигнал іншим елементам генеруючої машини.
Не дивно, що роботою машини завершив свою філософську діяльність Жиль Делез.
Є машини, вони були і в системі Рене Декарта. Між ними відстань в 300 років, а мислення має певну лінійну схожість. Машина була вже і в мисленнєвій системі Архімеда й Зенона. Машина - це і є модуль агресії, тому що долає силу опору і тяжіння.
Для долання використовується енергія, як форма латентної маси чи форми розщеплення окремого субстрату, чи роботі модулів. За мисленням Спінози та Лейбніца. А Гокінг затвердив імовірну версію, що маса тіла є лишень формою скривлення просторої хвилі чи квантового поля, байдуже. Там настільки складно, що навіть не цікаво.
Отже, повертаємося до агресії. Чи можна жити без агресії? Можна, звісно.
Тоді це форма прощення й страждання. Чи можна все відпустити і пробачити, і зрозуміти - можна, це так також цікаво, не знаю лишень чи надовго цей стан просвітлення актуальний.
Агресія є пальним системи. Її заливають у двигун і він працює. Двигун забезпечує рух. Можна працювати на одному місці і перегрітись та закипіти..можна охолоджувати двигун формами спекулятивного милосердя - це так виглядає мило осторонь. Можна кипіти і охолоджуватись - вічний двигун одним словом.
Як це пальне для форматування агресії видобувають або синтезують? Тут була спроба Рене Жирара дослідити цей аспект. Вона не така ґрунтовна як в Нобелівського лауреата Лоуренса Конрада, так цікаво його читати його праці наукові, але Жирар бавиться в Агресію, як в форму Колективного психозу, що не дивно. Це помітив Ортега-і-Гассет. Актуальність колективного психозу, що живе в ґрунтах підсвідомого відчули одночасно Фройд й Юнг, і припустили карти архетипного й архетипічного. Це так цікаво, і нецікаво одночасно.
Отже, Рене Жирар робить варіант дослідження саме агресії з моменту виховання. Там де дихотомія впливу двома дорогами йде від батька та матері. І там де батько і син - бачить проблему в Едіповій парадигмі Фройд, а Юнг між донькою та материнською увагою.
Антиедипа добре розкрив Жиль Делез, якого згадали на самому початку. Отто Ранк помітив саму агресію під час народження, коли дитина з криком приходить в цей світ і під напалмом чистого світла отримає болісно форму адаптування, виходячи з теплих материнських апартаментів. Цю болісно форму адаптування Ранк означив подразненням.
Подразнення це також двигун, помітив це Освальд Шпенглер. Він взагалі відчув, що квіти проростають і тягнуться до сонця, бо саме ультрафіолет їх подразнює. Дивний цей Шпенглер.
Рене Жирар стверджує, що агресія легітимізується в садочку, потім в школі, потім, коли ми читаємо праці і книжки врозумників. Ми знову ж таки долаємо опір неграмотності, ніби, хоча за Зеноном, стріла нічого не долає, вона стабільна, відносно усього.
Можливо і ми стабільні тобто наша природа божественна і унікальна, лишень форма навколишнього сприйняття модифікується. Тут всі одразу згадають соціальні таблиці Маслоу і саме тих паразитів соціальних, котрі так полюбляють живитися отим колективним і невідомим та несвідомим.
У нас є духовні вчителі, ідеали, настановники, викладачі, вуличні моралізатори - ми долаємо цю форму адаптування та уживання в системі зорганізованого хаосу. Нам пропонують індивідуальні пожертви інфернальні метаструктури - ми отримаємо форми соціального визнання, нам пропонують стати частиною колективного психозу - там копирсається більшість тих, хто банально уникає відповідальності.
Якщо є загальна критична маса негативу та агресії, котра вже неконтрольована й системно прищеплена - є пропозиція колективної жертви або козла відпущення. Чорного козла, про котрого так впевнено витягує із шарів несвідомого Рене Жирар, а декотрі поціновувачі темного логосу просто називають їх сакральними жертвами. Він зокрема пропонує трикутник Жирара - козлами є одинаки-самотники, монархи-імператори і ще там хтось. Звісно, він був правий в чомусь в чомусь і помилятися міг, напевно в третьому варіанті, про котрий немає бажання згадувати.
Очищення світу від агресії через пожертву світовій сліпий волі - таке язичницьке поганське дійство, проте загальноприйнятне. Питання лишень в одному - чи можна не користатися жертовником? Можна. Всі філософи завжди пропонують повернутися назад, тобто на самий початок і перезавантажити програму буденності. Чи можна повернутися, можна, хоча й небажано.
Як? Рецептура є, вона не дуже гуманна, але є. За легендою: коли пісок перетворився в скло. Не знаю чи пропонував повернення Рене Жирар, чи Лоуренс, чи Жиль Делез.
Пробували, звісно, через метод спрощення й редукції. Всі пробували переосмислити цю парадигму: парадигмою парадигму подолати, так би мовити.
Навіть, якщо ми розглянемо найбільш наближені дослідження, зокрема праці Квентіна Мейясу, він також пропонує повернутися.
І переформатувати усе можливе і неможливе. Особливо Мейясу в есеї "Після скінченності" пропонує навіть зламати закон достатньої підстави і усе кантіанство. Зокрема пропонує він революційно лінійно - просто антагоністичні, тобто все біле перефарбувати в чорне, а чорне - відповідно в біле. Так цікаво. Взагалі людська природа любить усе цікаве. Потім буде перефарбовуватись Чорний в сірий, в там 50 відтінків, зрештою їх 500. І так до нескінченності.
Тобто кінця не буде, і те, що нас лякають спекулятивним мегамодерном, де кожен є генієм і співавтором, злом і добром, це тільки початок того подразнення, про котре згадував Освальд Шпенглер. І так смішно виглядають спроби меседжування про кінець людського й навантаження штучного. Зокрема штучне й синтетичне — це викидень Кантіанський, краще б ми обрали шлях Сведенборга й духмяних та ароматизованих ангелів. Хоча і там є агресія серед ангелів, і там війська побореться легіони нечестивого.
Чекаємо, чекаємо, з нетерпінням чекаємо повернення.
