Час має цікаву властивість змінювати те, що нас оточує. Є кілька загальновідомих законів, або принципів, що описують такі зміни. Наприклад, відомий «закон Кларка» (іноді: «другий закон Кларка») стверджує, що єдиний спосіб знайдення меж можливого полягає у тому, щоби зробити крок у неможливе.
Менш відомим є «принцип Пітера», що його півстоліття тому сформулював канадський педагог та дослідник суспільних систем Лоуренс Пітер. У вузькій версії він звучить так: «В ієрархічній системі кожний працівник прагне досягнути межі своєї некомпетенції». Тобто, кожний працівник, котрий піднімається посадовою драбиною, рано чи пізно займе посаду, де він стане більше шкодити, аніж приносити користь. Цей постулат застосовують у теорії менеджменту.
Розширена версія «принципу Пітера» виходить за рамки управлінської науки. Її формулюють так: будь-яку випробувану та корисну річ або ж ідею будуть застосовувати у нових (все більш складних) умовах, аж поки вона не стане причиною катастрофи. Бо ж, зазвичай, існує спокуса безкінечно користуватися вже перевіреними інструментами, технологіями і концепціями. Світ змінюється, допустимі рамки використання давно минули, але люди продовжують застосовувати віджилі ідеї. Спочатку все йде добре. Проте рано чи пізно настає момент, коли безкінечне «залипання» вичерпує міцність запобіжників та сили янголів-охоронців.
І система робить «бум».
Саме тому використання «старих добрих» ідей несе в собі смертельну небезпеку для системи. Так свого часу сталося з комуністичною ідеологією в СРСР. Ідеї «ленінізму» (варіанту марксистської теорії «для бідних і відсталих країн»), які ще більш-менш працювали в економічних реаліях першої третини ХХ століття, тупоголова радянська бюрократія перетворила на ідеологічну «консерву». Світ мінявся і ставав складнішим, а радянські управлінці все вчили методики часів «військового комунізму» та повторювали мантри про «диктатуру пролетаріату». І вже через півстоліття система посипалася.
Зараз ми спостерігаємо, як на різних рівнях глобального дискурсу намагаються полікувати відсутність свіжих ідей розпакованими «консервами».
В Україні цей процес набуває просто таки гротескних форм. На тлі стрімкої деградації правлячих груп почався цілий фестиваль «ідеологів» і «пророків». Він чимось нагадує «фестиваль балаклав» перед виборами чотирнадцятого року, але може мати для країни гірші наслідки.
З лівого флангу вистромилися личка маргінальних інтелектуалів-неотроцькістів, які ще п’ять років тому збирали в коворкінгах аудиторії з кількох десятків фріків, а тепер підгортають грядки не лише в соціальних мережах, але й на міжнародних «жирних платформах», де раніше тусували виключно отримувачі «карусельних» грантів.
Два-три роки тому ліваки не без успіху юзали тему, що Третій Майдан буде нічим іншим як початком всесвітньої революції бідних проти олігархів. Добре, що цитати з Лева Давидовича вони у своїх опусах давали без лапок, видаючи за оригінальну творчість. Схрестити спадок тов. Троцького з націоналістичними ідеями також не вийшло. Древні ідеології принюхувалися одна до одної, але шлюбитися і народжувати життєздатного націонал-комуністичного нащадка, судячи з всього, не захотіли.
Тепер, коли на глобальному ринку запанував зовсім протилежний тренд, неотроцькісти заспівали про незламне підпілля, яке щось там готує і всім щось покаже. Враховуючи, що у цієї братії нині немає цивільного спонсора (а багаті спецслужби традиційно жлобяться ділитися з лузерами), показати вони можуть лише чергову кольорову інфографіку.
Зрозуміло, що ще залишається безвідмовна шняга боротьби з корупцією. Це ще одна «стара добра» ідея, яка от-от перетвориться на суцільне руйнування системи.
Лівакам тут не розгорнутися. На антикорупційну тему є серйозніші претенденти з бадьорими генеральними спонсорами та безлімітним доступом до ТБ. В цьому є певна рація. Адже для того, щоби осідлати «схеми», треба скинути з них попередніх онищенків.
Те саме й з антиолігархічним трендом. Втім, в Україні навіть хуторянам відомо, що в нас з олігархами на смерть б’ються найманці того самого олігарха. І нікому лівому вони цю священну війну (одночасно - священне корито) не відступлять. Загризуть.
Тому остаточне відкриття лівої ідеологічної «консерви» відкладається на перспективу.
Куди успішніше діють на крайньому правому фланзі. Там розпакували столітньої давності концепції, де бінарності «свій-чужий», «наш-їхній» подаються у всіх можливих і неможливих варіантах, від «шляхів аріїв» до «строгого культурницького консерватизму». Декому здається, що саме тепер, коли в широких мас щезла остання надія на українське економічне чудо, можна рушити у фюрери з високого старту.
На перший погляд, на заваді зародкам фюрерства стоять лише три обставини: міжнародний контроль за фінансуванням екстремістів, незліченна кількість конкуруючих претендентів на «вождя-спасителя-батька нації» та сумні приклади тих «месій», «радикалів» і «народних месників», що вже в той чи інший спосіб побували при владі і показали там нульові результати і феноменальну договороспроможність.
Насправді ж проблем у крайньо-правих набагато більше. Найбільша їхня проблема в тому, що у всіх їхніх ідей встигли повідростати довгі сиві бороди. Якщо навіть праве лібертаріанство, при всіх «чайних клубах» та аналітичних brain Staff’s нині відчуває брак свіжих концепцій, то провінційним «правнукам Фреї» в тому плані й зовсім зле.
Саморобні ідеології лише на перший погляд здаються ефективними. Наприклад, в Україні, наскільки відомо автору, було три спроби створити політичну силу, засновану на неоязичництві. Політтехнологи довго ходили навколо сучасних стрибожих та ярилиних «біблій», розмовляли з вусатими товмачами «чєрт і різ дрєвліх» і врешті-решт безпорадно розвели руками. Те, що добре резонувало у вузьких колах ентузіастів, вже на мітинговому рівні відлякувало архаїчною складністю та сектантською таємничістю знаків і слів. Що вже й казати про спротив християнських структур.
Дрібнобуржуазне середовище (як міське, так і сільське), яке є живлячим середовищем правого радикалізму, в Україні, має низку особливостей. Однією з них є орієнтація дрібних власників на місцевий клір, який, в силу багатьох причин, а не лише за волею вищих церковних ієрархів, не зацікавлений в тотальній перемозі «ультра».
А ще ефективна ідеологія має ефективно працювати на всіх рівнях. Її гасла мають органічно сприйматися і на мітингах, і на біл-бордах, і в гламурних часописах і на дипломатичних тусовках. Колись, до доби інтернету, ця вимога не була критичною. Проте в наш час швидкого проникнення мемів до фокусних середовищ та блискавичного обміну інформацією будь яка ідеологія проходить, серед іншого, перевірку на «випробування сміхом».
«Бородаті» концепції, які серйозно сприймалися у тридцяті роки, тепер можуть переможно існувати лише там, де відключений інтернет (в Північній Кореї, скажімо, або ж на землях, що залишилися під владою Халіфату).
І залишається тільки поспівчувати «продавцям минулого», які намагаються впарити людям те, що вже пройшло всі стадії актуальності і вже стало причиною катастрофи.
Адже щоби продати сусідові слона треба довго тримати на обличчі дуже широку посмішку.
Володимир Єшкілєв
