Too big to fail? Запитайте кита
Нещодавно я писав про синього кита.
Найбільшу тварину, яка будь-коли існувала на Землі. Абсолютного гіганта океану, поряд із яким більшість інших істот виглядають статистичною похибкою.
Здавалося б, хто може становити загрозу такому створінню?
Відповідь — касатки.
Значно менші. Значно легші. Але розумні, організовані й здатні діяти групою. Їм не обов’язково завдавати одного смертельного удару. Вони можуть переслідувати кита годинами, атакувати з різних боків, не давати йому відпочити, змушувати витрачати дедалі більше сил і заважати нормально спливати по повітря.
Кит не падає від одного удару.
Він повільно виснажується.
Саме тому ця історія здалася мені настільки доречною метафорою сучасної Росії. Велетенської держави з ядерним арсеналом, величезними природними ресурсами, колосальною територією і здатністю роками поглинати удари, які давно зруйнували б значно меншу країну.
Але розмір не означає безсмертя.
Війна. Людські втрати. Санкції. Технологічна ізоляція. Демографічні проблеми. Зростання залежності від Китаю. Бюджет, дедалі більше підпорядкований військовим потребам. Українські удари по нафтопереробці, логістиці та військовій інфраструктурі. Постійне зростання ціни за підтримання ілюзії, що все йде за планом.
Кожна з цих проблем окремо не знищує Росію.
Але касатки теж не розраховують на один удар.
Тепер у цій морській історії з’явився ще один персонаж.
Риба-прилипала.
Вона не атакує кита. Не намагається його перемогти. Не веде героїчної боротьби проти океанського гіганта.
Навпаки. Вона роками подорожує разом із ним, користується його масштабом і цілком комфортно існує у створеній ним екосистемі.
Аж поки одного дня не починає підозрювати, що кит якось дивно важко дихає.
Саме так сьогодні можна подивитися на Андрія Мельниченка — найбільшого російського промисловця, мільярдера і, за визначенням The Economist, світового короля добрив.
Він не став ворогом Володимира Путіна. Не приєднався до опозиції. Не засудив у чітких і недвозначних формулюваннях російське вторгнення.
Нобелівський комітет може поки що спати спокійно.
Його підприємства працювали всередині російської воєнної економіки, а сам він десятиліттями жив за фундаментальним правилом путінської системи:
Заробляй скільки завгодно. Але не лізь у політику.
Тепер Мельниченко заговорив.
І проблема для Кремля полягає саме в тому, що говорить не дисидент.
Говорить один із найбільших бенефіціарів системи, який, схоже, почав підозрювати: кит уже значно слабший, ніж здається з поверхні.
Не дисидент. Сигнал системи
The Economist присвятив Мельниченку обкладинку і майже 60 годин інтерв’ю. За оцінкою самого журналу, ще ніколи один із російських олігархів, який залишається всередині системи, не висловлювався настільки докладно.
І журнал одразу пояснює, чому дає йому стільки простору.
Не тому, що бачить у ньому нового героя демократії чи захисника прав людини.
Мельниченко — прагматик. Він хоче, щоб його підприємства працювали, економіка функціонувала, а Росія не перетворилася на руїну, китайський сировинний придаток або величезну Північну Корею з ядерними ракетами.
Саме тому його слова можуть бути важливішими за черговий прогноз емігранта про швидкий крах путінського режиму.
Російська система багато років будувалася на мовчанні саме таких людей.
Великі підприємці заробляли. Технократи управляли. Силовики контролювали. Президент вирішував.
Усім, кому ця система давала гроші, статус або комфорт, пропонувалася проста угода: не ставити зайвих запитань.
Мельниченко, схоже, нарешті почав їх ставити.
І його головне питання приблизно таке:
А що, власне, залишиться від Росії, якщо все продовжуватиметься так само?
Відповідь йому явно не подобається.
Війна повертається додому
Однією з головних тез редакційного матеріалу The Economist є те, що війна дедалі відчутніше повертається до самої Росії.
Роками Кремль намагався продавати її росіянам як щось далеке. «Спеціальна військова операція» мала відбуватися десь там, за телевізійним екраном, не порушуючи звичайного життя більшості населення.
Це була майже ідеальна імперська модель: велич держави збільшується, чужі території захоплюються, Захід тремтить, а вам навіть не потрібно вставати з дивана.
Тепер ця конструкція дає дедалі більше тріщин.
The Economist звертає увагу на українські удари по російській енергетичній інфраструктурі, проблеми з пальним, черги на заправках і навіть бійки між водіями. Крим, анексія якого у 2014 році принесла Путіну вибух популярності, сьогодні дедалі більше ізолюють українські удари безпілотників.
Примусовий набір до війська створює роздратування. Скарги на війну дедалі частіше розлітаються соціальними мережами. Люди, які роками могли дозволити собі просто не цікавитися війною, поступово отримують дедалі менше такої розкоші.
Російська імперська велич завжди найкраще працює, коли руїни залишаються по інший бік кордону.
Це ще не означає, що російська економіка завтра впаде.
The Economist прямо застерігає від таких фантазій.
Росіяни не готуються масово виходити на барикади. Економіка не перебуває за день до колапсу. Путінський режим не стоїть за одну ніч до неминучого повалення.
Але дедалі більше людей можуть починати відчувати, що країна зайшла у глухий кут.
І саме це небезпечно.
Бо авторитарний лідер, який відчуває, що його попередня стратегія більше не працює, не обов’язково обирає компроміс.
Він може обрати ескалацію.
The Economist зазначає, що деякі західні розвідувальні служби останнім часом попереджають про можливе посилення російської конфронтації з НАТО. У своєму найпохмурішому сценарії сам Мельниченко навіть побоюється застосування Росією тактичної ядерної зброї, щоб залякати європейських союзників України.
Західні аналітики, за оцінкою журналу, досі вважають такий сценарій малоймовірним.
Але сама поява цієї теми у майже 60-годинних розмовах одного з головних російських промисловців багато про що говорить.
Логіка Мельниченка похмура, але зрозуміла: якщо війна стає дедалі важчою для звичайних росіян, ширша мобілізація збільшує невдоволення, а внутрішні репресії посилюються, Кремль може відповідати на нові труднощі новою ескалацією.
Яка, своєю чергою, породжуватиме нові труднощі.
Класичний приклад системи, яка намагається лікувати передозування збільшенням дози.
Чотири способи померти
Мельниченко описує чотири великі сценарії майбутнього Росії.
І, що особливо цікаво, жоден із них не виглядає для неї перемогою.
Перший: принижена Росія на периферії Заходу
У цьому варіанті Росія виходить із війни ослабленою, збіднілою і витісненою на околицю Європи.
Формально вона продовжує існувати. Але стає залежною державою з обмеженою стратегічною автономією, накопичуючи образу і бажання реваншу.
Мельниченко звертається до історії Версальського миру після Першої світової війни. Його аргумент зрозумілий: приниження великої нації не обов’язково створює стабільність. Воно може лише відкласти наступний вибух.
Росія — не Веймарська Німеччина, а XXI століття — не 1920-ті роки. Але, вважає він, сама структурна логіка залишається небезпечною.
Зламана гордість великої держави нікуди не зникає.
Вона може повернутися у значно агресивнішій формі.
Саме тут Мельниченко частково полемізує з ідеєю, що Росію можна після війни перебудувати за прикладом повоєнних Німеччини або Японії.
На його думку, аналогія хибна. Росія не є переможеною державою з поваленим урядом і не готова просто прийняти правила тих, хто обмежить її стратегічну автономію.
Мельниченко вважає, що мир, укладений із залежною і приниженою Росією, не буде справжнім миром.
Лише паузою перед наступним конфліктом.
Другий: Росія як зовнішній контур Китаю
На перший погляд, це вже частково відбувається.
Росія продає ресурси. Китай постачає товари, технології та доступ до величезного ринку. Обидві держави виступають проти американського домінування.
Прекрасна дружба без меж.
Особливо якщо не надто уважно дивитися, хто саме у цій дружбі встановлює межі.
Мельниченко попереджає, що Росія ризикує зберегти зовнішні атрибути великої держави, але фактично стати частиною китайської стратегічної периферії: джерелом ресурсів, ринком для китайських товарів, транзитним коридором і географічним буфером проти тиску США.
Іншими словами, велика імперія може одного дня прокинутися і з подивом виявити, що сама стала чиєюсь сферою впливу.
Досить незручний фінал для держави, яка роками розповідала іншим, як добре жити у чужій сфері впливу.
Іронія, безумовно, витончена.
За логікою Мельниченка, така залежність була б токсичною і для Китаю. Вона провокувала б антикитайські коаліції серед сусідів Пекіна, а всередині самої Росії неминуче породила б бажання вийти з підпорядкованого становища.
Китай це теж розуміє. Він охоче використовує власну перевагу, але не поспішає формалізувати Росію як васала.
Навіщо купувати корову, якщо молоко й так доставляють із великою знижкою?
Третій: розпад
Це найстрашніший сценарій Мельниченка.
Розпад Росії означав би боротьбу за ресурси, території, кордони, історичну спадщину і, найголовніше, за величезний ядерний арсенал.
The Economist теж не ставиться до цього як до особливо привабливого майбутнього.
Величезна територія, регіональні еліти, воєнізовані структури і тисячі ядерних боєголовок — не найкращий набір компонентів для геополітичного експерименту.
Мельниченко переконаний, що такий сценарій був би небезпечний не лише для Росії, а й для всього світу.
І тут важко сперечатися.
Можна бажати поразки російській агресії, не мріючи водночас про десяток нових держав, кількох польових командирів і загадкове місцезнаходження тактичної ядерної зброї.
Четвертий: Росія-фортеця
Закрита. Мобілізована. Вічно оточена ворогами. Відрізана від капіталу, технологій і значної частини світу.
Щось на кшталт Північної Кореї, тільки набагато більше, значно багатше на ресурси і з незрівнянно більшим ядерним арсеналом.
За словами Мельниченка, такий сценарій уже активно обговорюють у надрах Кремля.
У цій моделі війна не закінчується.
Вона просто перестає бути окремою подією і стає способом організації держави.
Усе працює на мобілізацію. Всі проблеми пояснюються ворогами. Будь-яке інакомислення стає зрадою. Економічне відставання — доказом необхідності ще більшої ізоляції.
Система починає існувати заради власної облоги.
Форми різні.
Результат, за Мельниченком, один: усі чотири дороги ведуть до небезпечного майбутнього.
Виснаження — це не стратегія
Окремий і дуже важливий аргумент Мельниченка стосується нинішньої моделі війни.
На його думку, Захід поступово замінив дискусію про майбутню архітектуру європейської безпеки операційною метою: виснажувати Росію.
У різних столицях це називають по-різному.
Хтось говорить про послаблення російського військового потенціалу.
Хтось — про стримування ревізіонізму.
Хтось — про сигнал іншим потенційним агресорам.
Але практичний результат, за Мельниченком, один: Росія перебуває під тривалим військовим, економічним і технологічним тиском.
Формула «підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно» дозволяє, на його думку, відкладати складніше питання:
А яким має бути кінцевий результат?
Якою повинна бути система безпеки після війни?
Яке місце у ній матиме Росія?
І що станеться, якщо жодна зі сторін не зможе досягти повної перемоги?
Це незручні питання.
Саме тому їх варто ставити.
Війна на виснаження справді не може тривати вічно.
Економічно і технологічно потужніша коаліція може роками підтримувати українську армію, намагаючись уникати прямого вступу у війну. Росія може продовжувати мобілізувати людей, ресурси та економіку.
Але рано чи пізно нинішній формат зміниться.
Або конфронтація стане прямішою.
Або з’явиться політичне врегулювання.
Питання не лише в тому, чи відбудеться цей перехід.
Питання — коли, за яких умов і хто визначатиме ці умови.
Саме тут Мельниченко наголошує на ядерному факторі.
Ядерне стримування працює не просто тому, що існують боєголовки. Воно потребує раціональних центрів ухвалення рішень, відкритих каналів комунікації і розуміння червоних ліній.
Коли довіра руйнується, а емоції витісняють розрахунок, ядерна зброя перестає бути лише останнім засобом стримування і стає постійним фоновим ризиком.
Його інженерна аналогія тут переконлива.
Не можна нескінченно штовхати складну систему до краю, сподіваючись, що вона обов’язково зупиниться саме у тій точці, яку політики вважають зручною.
Реальні системи так не працюють.
Особливо якщо всередині них є тисячі ядерних боєголовок.
Але хто саме завів кита у ці води?
Ось тут стає справді цікаво.
Мельниченко надзвичайно добре бачить небезпеки навколо Росії.
Він боїться Заходу, який може її принизити.
Боїться Китаю, який може перетворити її на залежного постачальника ресурсів.
Боїться розпаду.
Боїться ізоляції.
Боїться ядерної ескалації.
Але у його складній системі рівнянь значно менше уваги приділяється одному досить очевидному фактору.
Самій Росії.
Точніше — путінській моделі держави, яка десятиліттями концентрувала владу, знищувала політичну конкуренцію, підпорядковувала економіку, придушувала незалежні інституції, а зрештою розпочала найбільшу війну в Європі з часів Другої світової.
Мельниченко добре бачить, що система наближається до небезпечної межі.
Але дуже неохоче говорить про те, хто саме привів її до цієї точки.
Він прямо не закликає усунути Путіна.
Водночас The Economist зауважує: зміни, яких він фактично вимагає, означали б кінець одноосібного правління.
Росія, на його думку, повинна стати передбачуваною для світу. Влада має переконувати власних громадян, а не лише примушувати їх. Повноваження повинні бути менш централізованими.
Демократією він це не називає.
Мабуть, не варто вимагати надто багато революційних відкриттів за одну розмову.
Суверенітет Росії. А для України?
Центральне поняття великого есе Мельниченка для The Economist — суверенітет.
Сам він пропонує дивитися на світ майже як фізик або інженер.
Його бізнес — це природні ресурси, добрива, електроенергія, логістичні потоки і складні системи. Такі системи, пише він, байдужі до декларацій. Вони працюють, доки зберігаються ключові зв’язки, і починають руйнуватися, коли пошкоджено несучі конструкції.
Одним зі своїх фундаментальних життєвих досвідів він називає Чорнобильську катастрофу, яка сталася недалеко від місця його народження. Для нього це доказ того, що велика складна система не пробачає зарозумілості та помилок. Серія невеликих подій може привести до незворотної катастрофи ще до того, як хтось остаточно зрозуміє, що відбувається.
Особливо якщо ця система має ядерну зброю.
Звідси його головна теза: сучасна міжнародна система втратила механізм, який дозволяв великим державам співіснувати, визнаючи одна одну учасниками спільної архітектури безпеки.
А коли архітектура зникає, моральні формули, на його думку, починають підміняти стратегію, а покарання помилково сприймається як довгострокове рішення.
Саме тут починається найбільш дискусійна частина його аргументації.
Мельниченко визнає: Україна — не просто територія бойових дій. Це держава, суспільство і політична воля, які заплатили страшну ціну. Український суверенітет реальний.
Але водночас він наполягає: безпека України, побудована на постійному запереченні російської суверенної суб’єктності, теж не може бути стабільною. Сталий мир, за його словами, потребує суверенітету з обох боків, адже лише справжні суб’єкти можуть укладати домовленості, здатні витримати час.
Сам по собі цей аргумент не абсурдний.
З великою ядерною державою справді доведеться співіснувати. Зникнення Росії з географічної карти не є серйозною політичною стратегією. Як би комусь не хотілося, її не можна видалити кнопкою delete.
Проблема починається далі.
Бо Мельниченко описує Росію як державу, що визначила свої життєві інтереси, має матеріальні ресурси для їхнього захисту і самостійно ухвалює рішення.
Чудово.
Але якщо Росія має право самостійно визначати свої інтереси, то чому Україна не має такого самого права?
Якщо російський суверенітет включає право вимагати нейтралітету сусідньої держави, визнавати частину її територій своїми і визначати, до яких союзів їй дозволено вступати, то це вже дещо більше, ніж суверенітет.
Це стара добра імперія.
Просто з новішою презентацією в PowerPoint.
І, звичайно, зі слайдом про те, як усі навколо повинні поважати саме російський суверенітет.
Суверенітет закінчується приблизно там, де починається право сусіда теж бути суверенним.
Інакше ми маємо надзвичайно цікавий світ, де великі держави є суб’єктами, а малі — лише географією.
Україна як держава — чи територія між великими гравцями?
Особливо показовою є мова, якою Мельниченко описує саму війну.
Для Росії, пише він, це війна проти Заходу загалом, яку ведуть західними грошима, зброєю і технологіями.
Саме так її бачить Москва, і це бачення впливає на російські рішення.
Далі він частково пояснює корені конфлікту дисбалансом європейської системи після завершення холодної війни. Російські безпекові побоювання, за його словами, вислуховували, але ніколи серйозно не враховували. Після українських політичних потрясінь 2014 року Москва вирішила, що дипломатія вичерпана, і «діяла»: спочатку в Криму, а через вісім років — на сході та півдні України.
Усе це дуже акуратно сформульовано.
Настільки акуратно, що повномасштабне вторгнення, окупація, зруйновані міста і сотні тисяч загиблих майже перетворюються на природне явище.
Москва «вирішила».
Москва «діяла».
Немов циклон наблизився до узбережжя.
За словами Мельниченка, початкові цілі Росії не були досягнуті швидко, тому Москва коригувала уявлення про прийнятний результат. Її публічні умови він зводить до трьох: визнання територій, які Росія вже записала до своєї конституції; правові гарантії для російськомовного населення; формальний нейтралітет України.
Саме тут російська рамка стає особливо помітною.
Мельниченко говорить про український суверенітет, але водночас описує нейтралітет України як предмет російських умов.
Говорить про право Росії на стратегічну автономію, але не пояснює, чому таке саме право України може бути обмежене російськими вимогами.
Говорить про необхідність визнати Росію суб’єктом, але раз у раз ризикує перетворити Україну на територію між великими державами.
У цій конструкції є елементи правди.
Але є і величезна біла пляма.
Українці воюють не лише тому, що Захід обрав стратегію виснаження Росії.
Вони воюють насамперед тому, що російська армія увійшла до їхньої країни.
І поки не визнати цю базову причинно-наслідкову послідовність, будь-яка грандіозна архітектура безпеки ризикує стати інтелектуальним способом дуже красиво переставити меблі у кімнаті, яку хтось перед цим підпалив.
А де ви були попередні двадцять років?
Одна з найцікавіших частин есе Мельниченка стосується російської економічної, наукової та творчої еліти.
Тобто значною мірою людей на кшталт нього самого.
Він описує їх як інтернаціоналістів.
Підприємці будували глобальні компанії. Науковці працювали за міжнародними стандартами. Технології купували там, де вони були найкращими. Права й обов’язки захищали західним законодавством і судами. Дітей відправляли до найкращих університетів світу. Капітал зберігали там, де він здавався найбезпечнішим.
Це виглядало логічно у світі, де глобалізація здавалася незворотною.
Мельниченко фактично визнає: російська еліта передала значну частину власної безпеки зовнішнім системам.
Не тому, що хотіла втратити суверенітет.
Просто всі вважали, що правила нейтральні, а глобальний світ відкритий для кожного.
Санкції змінили це уявлення.
Активи можна заморозити. Права, які здавалися непорушними, можуть зникнути після політичного рішення. Фінансова, технологічна, юридична й освітня інфраструктура глобалізації виявилася, на його думку, політично умовною.
Для самого Мельниченка це не теорія.
Він перебуває під західними санкціями.
І тепер, стверджує він, російський креативний клас опинився перед вибором: або повністю емігрувати і розірвати зв’язки з країною, або повернутися до питання, якого він уникав три десятиліття:
Що будувати всередині самої Росії?
Це захопливий аргумент.
Але він породжує ще цікавіше запитання.
А де всі ці надзвичайно успішні, освічені, багаті та прагматичні люди були попередні двадцять років?
Поки незалежні медіа знищували?
Поки політичну конкуренцію ліквідовували?
Поки опонентів саджали, виганяли або вбивали?
Поки імперський реваншизм поступово ставав офіційною ідеологією?
Відповідь неприємна.
Вони заробляли.
Хтось будував заводи. Хтось купував яхти. Хтось пояснював Заходу, що бізнес поза політикою. А політика тим часом спокійно будувала їм майбутнє.
Мельниченко фактично визнає, що цей клас добровільно дистанціювався від внутрішньої політики. Він навіть висловлює надію, що з часом Росія виправить внутрішні дисбаланси, за які її еліта теж несе відповідальність, оскільки колись із задоволенням самоусунулася.
Дуже делікатне формулювання для історичного явища, яке можна описати набагато коротше.
Не займайтеся політикою — і політика не займатиметься вами.
Чудовий план.
Працював приблизно до моменту, коли політика прийшла заморожувати ваші активи.
Нова роль російського бізнесу
Мельниченко вважає, що бізнес повинен стати частиною відновлення російського суверенітету.
На його думку, міжнародні компанії потребують сильної держави не менше, ніж громадяни. Можна створювати найскладніші корпоративні структури і писати контракти у найкращих юрисдикціях світу, але зрештою найбільшою гарантією залишається держава, яка стоїть за своїм бізнесом.
Компаніям, які не є американськими чи китайськими, він пропонує похмуру дилему: або постачати великим гравцям ресурси і ринки в обмін на захист, або залишатися локальним бізнесом під постійною загрозою зовнішніх рішень.
Альтернатива, за Мельниченком, — сильна суверенна держава, яка розглядає великий бізнес як частину власної стратегічної спроможності.
Це вже не просто економічна теза.
Це майже пропозиція нового суспільного договору між російською державою та олігархами.
Не стара путінська формула «заробляйте, але мовчіть».
А щось ближче до: «будуйте країну разом із державою, бо інакше одного дня вам не буде де зберігати ні гроші, ні майбутнє».
І тут виникає найбільша політична проблема.
Такі зміни неминуче загрожують силовикам — тій групі, яка стала головною опорою системи після того, як Путін понад два десятиліття тому вигнав великий бізнес із політики.
Якщо Росія справді стане більш нормальною, передбачуваною і менш персоналістською державою, хтось втратить владу.
І це будуть не лише абстрактні «радикали».
Це будуть люди з кабінетами, бюджетами, спецслужбами і дуже конкретними інтересами.
Саме тому реформувати подібні системи дещо складніше, ніж написати статтю про необхідність реформ.
1905-й: російська традиція пізнього прозріння
The Economist завершує свою редакційну статтю історичною паралеллю.
У 1905 році Російська імперія програла 19-місячну війну Японії.
Для тодішніх промисловців і технократів ця поразка стала доказом системної проблеми. Вони звинуватили диктаторське правління Миколи II у тому, що Росія відстає від решти Європи.
Одноосібна влада, вважали вони, робить країну слабшою.
Після революції 1905 року цар був змушений погодитися на Жовтневий маніфест, який передбачав громадянські свободи і законодавчі збори.
До середини 1907 року Микола II значною мірою згорнув реформи.
Через десять років упала вже сама монархія.
Історія, звісно, не повторюється буквально.
Путін — не Микола II. Україна — не Японія. Росія 2026 року — не Російська імперія 1905-го.
Але деякі звички переживають століття.
Зокрема традиція російських еліт помічати фундаментальні недоліки системи лише тоді, коли війна робить їх неможливими для ігнорування.
Саме тому головне питання щодо Мельниченка не в тому, чи став він демократом.
Не став.
І не в тому, чи став він другом України.
Теж ні.
Питання в іншому.
Чи є він одинаком?
Чи просто першим представником економічної еліти, який вирішив публічно сказати те, про що інші вже давно говорять за зачиненими дверима?
Передбачувана Росія краща за улюблену?
У своєму фінальному аргументі Мельниченко не обіцяє, що суверенна Росія буде приємною для всіх.
І тут, принаймні, він не намагається продавати казку.
Його теза інша: для світу передбачувана Росія краща за державу, чия траєкторія взагалі невідома.
Вибір, на його думку, не між дружньою та ворожою Росією.
Він між Росією, поведінку якої можна прогнозувати, і Росією, яка падає у хаос, ізоляцію, реваншизм або постійну війну.
У світі, що формується сьогодні, каже він, передбачуваність важливіша за симпатію.
Внутрішня дискусія про те, якою має бути Росія, неминуча. Але, за його переконанням, вона повинна відбутися після війни і всередині самої країни.
Світ же має обирати не між любов’ю та ненавистю до Росії, не між покаранням і прощенням, а між двома моделями майбутнього.
В одній великі держави знову вчаться визнавати суверенітет одна одної.
В іншій кожна намагається перетворити інших на об’єкти управління.
І саме друга, переконаний Мельниченко, вже привела нас до нинішньої прірви.
Красиво.
Але знову залишається одне невеличке незручне питання.
Чи готова сама Росія визнати, що Україна теж не є об’єктом управління?
Бо без цього вся конструкція розсипається.
Не можна вимагати для себе суверенітету як абсолютного права визначати власне майбутнє — і водночас трактувати суверенітет сусіда як предмет переговорів між великими державами.
Точніше, можна.
Імперії робили це століттями.
Але тоді краще хоча б правильно називати речі.
Більше мертвий, ніж живий?
Андрій Мельниченко не став демократом.
Не став другом України.
Не покаявся у співпраці із системою.
Не назвав прямо людину, яка найбільше відповідальна за те, що Росія опинилася саме тут.
І точно не запропонував готової дороги до свободи.
Він зробив дещо інше.
Один із людей, які найбільше виграли від путінської Росії, подивився на її можливе майбутнє і побачив чотири сценарії.
Приниження та реваншизм.
Залежність від Китаю.
Розпад і хаос.
Або величезну закриту фортецю, яка перетворила постійну війну на сенс власного існування.
Жоден варіант йому не сподобався.
Тому риба-прилипала, яка десятиліттями цілком комфортно подорожувала на велетенському киті, раптом почала активно цікавитися його здоров’ям.
Можливо, вона першою помітила, що кит уже значно слабший, ніж здається з поверхні.
Можливо, першою зрозуміла, що нескінченні атаки касаток, втрата крові і дедалі більші витрати енергії зрештою мають значення навіть для гіганта.
А можливо, просто першою вирішила сказати про це вголос.
У будь-якому разі, коли істоти, які десятиліттями цілком комфортно жили завдяки великому організму, раптом починають публічно обговорювати його термінову реанімацію, це вже саме по собі симптом.
У Росії століттями люблять два великі питання: хто винен і що робити.
Мельниченко вже почав дуже докладно відповідати на друге.
Перше він поки що обходить значно обережніше.
А шкода.
Бо відповідь, здається, давно плаває просто на поверхні.
