Цьому є кілька пояснень:
Перше полягає у моїй особистій відразі від цього персонажа – я, і підозрюю, що не тільки я, все ще хочу позбутися совєтського минулого, а тому витісняю саме існування Леніна та політичної конструкції, яку він започаткував з своєї свідомості. Це річ пояснима. Однак не знаю, чи мені та суспільству вдасться їх позбутися. Так зґвалтовані жінки витісняють з своєї свідомості травматичний факт ґвалтування. От вже чверть століття всі ми пробуємо не лише забути, але й відірватись від того часто нав’язаного нам минулого, яке було тісно пов’язане з Лєніним – принаймні на декларативному рівні. Згадаймо хоча б те цунамі обов’язкових цитувань з будь-якого приводу та без приводу. Згадаймо ті вражаючі багатотомники його праць, перекладені всіма можливими мовами. Принагідно зіронізую – якою мірою це були саме «праці», а не записочки, це ще запитання для більш відвертих дослідників.
Друге пояснення полягає у тому, що і зґвалтоване його політичною конструкцією суспільство так само відсуває на периферію свідомості цю фігуру. Хоча на це можна заперечити – але ж досі в Україні, а ще більше у Росії люди голосують за комуністів – а, отже, і за Лєніна. Однак за що вони насправді голосують? Більша частина тих, хто підтримує новоявлених постсовєтських комуністів це похилі люди, для яких це час їхньої молодості, тоді як тепер це час немочі. Очевидно, що значна частина з них так чи інакше була причетна до режиму та репресій, на яких трималася політична конструкція, започаткована Лєніним. А крім того – це прості циніки, які громадять ці голоси старих людей з метою забезпечення успішної кар’єри та особистого збагачення. Попри все більшість суспільства все більше і більше забуває цю, поза всяким сумнівом, неординарну у чомусь фігуру – вся проблема полягає у тому – в чому Лєнін був неординарний?
Третє пояснення відсутності нових книг, які б не пропагандистськи, а по суті стосувалися Лєніна є те, що його інтелектуальний здобуток або малий, або вже неактуальний. Як от мистецтво будувати паротяги – це ціла наука, однак сьогодні вона ні до чого, як і електронні лампи чи знані нам перші транзистори. Вони цікаві хіба що для любителів та оригіналів.
Однак чи вдалося нам дійсно порвати зі спадком Лєніна – тією політичною конструкцією, яка таки породила особливу породу людей – homo sovieticus`а? Навіть неозброєним оком ми бачимо, що ні. Ті політичні конвульсії, які потрясають Україною, Білоруссю та Росією свідчать, що простого повернення до долєнінського та досталінського ментального стану суспільства не буде. Лєнін, а потім Сталін все таки щось змінили в людській природі. Отож – попри наше бажання Лєнін актуальний. На добре це чи на зле – це інша справа.
З огляду на це процитую сучасного серйозного, хоча безперечно лівого словенського мислителя Славоя Жіжека (Slavoj Žižek, 1949) «Перша реакція публіки на ідею про актуальність Лєніна – це, звичайно, вибух саркастичного сміху. З Марксом все гаразд, навіть на Уолл-Стріт є люди, яким він подобається як поет товарів, який зробив досконалий опис динаміки капіталізму, вони люблять Маркса, який описав відчуження і оречовлення нашого повсякденного життя. Але Лєнін! Ні! Сподіваємось, що ви не всерйоз про це говорите!? Невже Лєнін не є втіленням повного провалу здійснення марксизму на практиці, колосальної катастрофи, якою у двадцятому столітті була відзначена вся світова політика, експеримент з радикальним соціалізмом, що сягнув своєї кульмінації у економічно неефективній диктатурі?» (1,5).
Подальші дослідження ленінізму як краху радикального соціалізму часто зводяться до дослідження самого Лєніна. Починаються наводитися нечувані «факти», які неначебто просто пояснюють авантюрну і часто вульгарну та крайню екстремістську поведінку Лєніна. І тут є про що поговорити.
До загального арсеналу таких «фактів» можна зарахувати його калмицько-німецько-шведське (і ще страшніше – єврейське) походження (2, 9-15). Дійсно, він по батьковій лінії походить з астраханської російсько-калмицької родини (тут проблем ніяких – навіть якщо б родина виводилася від самого Чінгіз-хана), тоді як походження матері при СССР весь час приховувалося – мати Лєніна Марія Алєксандровна (Мария Александровна Ульянова (з дому Бланк, 1835 -1916) мала у дівоцтві підозріле прізвище. І дійсно, один прадід Лєніна був німецьким неґоціантом Йоганом-Ґотлібом Ґросскопфом, що одружився на шведці Анні-Беаті Ерштедт. Їхня дочка строга лютеранка Анна Ґросскопф і була бабусею Лєніна. Однак найбільше скандальності у такого роду поясненнях, як завжди, не з калмиками та німцями, як, звісно, з євреями. Дідом Лєніна по материній лінії був лікар Алєксандр Дмітрієвич Бланк – саме його оскаржують у цьому «страшному гріху єврейства», хоча досі це доволі сумнівно – хоча б з огляду на те, що вважати «єврейськістю».
Цікаво, що «антрополог, який вивчав сімейні фотографії Ульянових, розділив їх на дві групи на основі … форми голови. Довгоголові: мати, Анна, Саша і Дмітрій, та круглоголові: батько, Лєнін, Ольга і Марія» (2,24). Попри явно сумнівну науковість цього методу, все таки калмицько-російського у Володі виявилося більше, ніж німецько-шведського. Може та жорстокість має саме монгольський характер? Але це все метафори – чисті здогади та аналогії. Зрештою, калмики - буддисти. І це ще одна загадка.
Інший банальний аргумент полягає у помсті, яка рухала Владіміром Ульяновим, після страти його брата Алєксандра Ульянова (1866 – 1887). Красива байка, підкріплена спогадом Марії Ульянової, яка на похоронному мітингу після смерті Лєніна аж у 1924 році «згадала», як після страти Алєксандра (а їй тоді було аж 9 рочків) Володя сказав «Нет, мы пойдем не таким путем. Не таким путем надо идти» (2,24). Це казочка про те, як Володя любив Сашу і навпаки, хоча насправді Саша недолюблював Володю – вони були людьми різних етичних засад «Без сумніву він людина талановита – говорив про Володю Саша – але ми з ним не сходимося» (2,25). Що їх вже тоді відрізняло – певна зверхність та насмішка, яка стала яскравою рисою Лєніна. Насправді ця насмішка крила в собі і жорстокість, і відношення до світу та людей. Його усмішка не була такою милою, як малювали потім на кодифікованих комуністичних іконах – на кшталт лубків «Лєнін і діти». Він був жорсткою, незичливою, зверхньою а потім і жорстокою та позбавленою співчуття людиною. Тай не був юний Володя марксистом тоді, коли стратили брата Сашу – тоді він був тим, кого сьогодні називають «золотою молоддю» - тоді він читав Тургенєва, а не Маркса. Хоча вже тоді Володя хотів бути «Как Саша» (2,24) – постійна заздрість молодшого брата. Проте він хотів бути «Как Саша» меншим коштом. Чи коштом інших. Про «інших» – потім.
Ще одне пояснення неймовірної жорстокості Лєніна, особливо після 1917 року, яке поширене у нашому суспільстві, стала його хвороба – очевидно наслідки сифілісу, який деформував його психологічну конституцію. Після краху СССР всю країну облетіли фото деградованого Лєніна у візочку з безумними очима – хвороба брала своє. У СССР сифіліс, як країні «у якій сексу не було» був особливо ганебним, як і всяка венерична хвороба – а тут такий конфуз – сам вождь світового пролетаріату не цурався сексу – та ще й важкими для себе наслідками. Щоправда у ті часи сифіліс був дуже поширеною побутовою хворобою, якою місцями, як от на Гуцульщині, була заражена значна частина населення – причому заражена не лише статевим, а здебільшого побутовим чином. Хоча у справах амурних Ілліч був теж неабиякий мастак – досить кинути оком на його переписку з тоді вже його колишньою коханкою Інессою Арманд (Inès Elisabeth Stéphane, Елизавета Теодоровна Стефан, 1874 - 1920 ). От хоча б щодо «поцілунків без любові», «поцілунків подружніх» та «поцілунків випадкових» (1916). Нищівним чином показав вщент деградованого Лєніна сучасний російський кінорежисер Алєксандр Сокуров (1951) у своїй тетралогії про природу влади – Лєніну був присвячений фільм «Телець» (2000). Іншими персонажами стали Гітлер – стрічка «Молох» (1999), імператор Хірохіто - «Сонце» (2004), Фауст – стрічка «Фауст» (2011). «Після смерті Лєніна, його мозок було передано у спеціально з цією метою створений Інститут, співробітники якого розрізали кору мозку Лєніна на тисячі волокон та мікроскопічних зрізів, сподіваючись відкрити таємницю розумових здатностей покійного,… розтин відкрив причину його смерті. Д-р Розанов писав: «Тяжкий, навіть для лікарів, розтин. Колосальний склероз судин мозку, суцільний склероз. Дивне не те, що у так знищеному склерозом мозку у нього ще працювало мислення, а те, що він ще так довго при цьому прожив з таким мозком» (2.909). І при цьому його воля була незламною! Він працював! Однак як і задля чого?
Яким бачили Лєніна ближні? Навіть з їхніх неначебто панегіричних спогадів вимальовується зовсім інша людина. Після розтину Інститут мозку звернувся до Крупської. Ось частина її спогадів – вибираю найістотніше для нас – те, що якось пояснить феномен Лєніна: «обычное преобладающее настроение – напряженная сосредоточенность», «самокритичен – очень строго относился к себе. Но копанье и мучительнейший самоанализ в душе – ненавидел»… «всегда писал сразу начисто, вносил мало поправок; не любил писать и не мог писать, когда шел разговор, нуждался в абсолютной тишине; перед выступлением очень нервничал; говорил быстро; готовясь к выступлению, ходил взад и вперед по комнате и шептал; вернувшись с заседания после споров или прений, часто бывал печален, молчалив и расстроен, - позже сам рассказывал, в чем дело; музыка очень утомляла его, ни на каких музыкальных инструментах он никогда не играл, никогда не рисовал, терпеть не мог цветов в комнате. Он был смел и отважен. О, как он умел смеяться» (2, 909). Тут багато матеріалу для психоаналізу. Тут і страх (нервничал), і непевність (шептал), і показна бравура (смел и отважен), і нелюбов до живого (квіти), і все та ж насмішка (умел смеятся).
Однак не все можна звести до азійського походження Лєніна, бажання помсти та хвороби. Очевидно, що головною мотивацією Ульянова-Лєніна був його спосіб бачення світу, відношення до світу та до людей. І тут характеристика його психічної конституції теж відіграє певну роль, однак тільки певну, – Лєнін доволі прагматичний і навіть цинічний політик і послідовний мислитель. Може не цілісний як політичний мислитель, може еклектичний, проте у послідовності в досягненні мети, а нею була перш за все його самореалізація, йому відмовити важко.
Разом з тим безжальність Лєніна, чи, може, страх перед біллю, призвів і до того, що у 1922 році після чергового жорсткого удару він попросив Сталіна дати йому отрути. Сталін відмовив. Якщо б Лєнін покінчив життя у 1922 році, Сталін не став би його спадкоємцем – він ще замало своїх людей порозставляв на відповідальні посади. Тому агонізуюче тіло «живого» Лєніна було йому потрібне. І воно «агонізувало», як показав Сокуров. Щоправда чинило опір – Лєнін таки працював над своїм заповітом, де місця Сталіну не було. Це зовсім не свідчить про якусь гуманність Лєніна. Радше про його свавільність навіть у такому стані. І ще не відомо, чи правління Льва Троцького не було б страшніше від правління Сталіна. Лєнін та Троцький недооцінили Сталіна – вони не вивчили старого як світ уроку автора «Історії Пелопонеської війни» Фукідіда (Θουκυδίδης, 460 – 399/396 р до.н.е.) «Ниці уми, я правило, удачливіші. Знаючи свою слабкість і силу розуму своїх супротивників, перед якими вони не змогли б встояти у суперечці,… вони наносили удари сміливо і не очікуючи ні на що».
Отож пункт перший, який характеризує його і подібних до нього мислителів – вони знають «правду». Він «всегда писал сразу начисто» - бо істина для нього поза всяким сумнівом. І цією істиною є щонайперше він сам і його переконання. Не важлива логічна узгодженість його тези – важливо, що це є саме його теза – цим він був сильний змолоду. Його завжди мало бути зверху. Тому то «копанье и мучительнейший самоанализ в душе – ненавидел». Так само, як і опонентів. І тим більше – ворогів. «Лєнін віддавав перевагу простакуватості, а не витонченості, м’язам а не мозку, організації, а не індивіду» (2,98) – чи не правда, щось подібне чуємо і сьогодні (це про актуальність Лєніна). Звідси і та жорстокість, з якою він придушував будь-який спротив – чи то у партії, чи в країні – аж до масового винищення у найжорстокіших формах всякої там інтелігенції та селян, ба, навіть революційної матросні, якщо потрібно. Бо Лєнін догматик, він «знає правду», яку формулює сам одноосібно. Навіть Маркс був йому потрібний лише для підтвердження його, Лєніна, власної позиції. Тому для нього навіть Маркс був лише інструментом, а не істиною – тому й приховали частину спадку Маркса, особливо молодого Маркса, від будівників комунізму у СССР.
Знаючи «правду», якою і була його правда (і переконання і, що симптоматично – газета «Правда»), він відносився до опонентів та світу інструментально. Пущені під ніж його соціального експерименту мільйони людей для нього були тільки витратним матеріалом. Він не відносився до них, як до інших таких самих, як він, інтимних «Ти». У категоріях пізнішого екзистенціалізму вони були для нього безособовим «Воно». Пізніше це відношення-Воно творчо розвинули і Сталін з його системою концтаборів ГУЛАГ, і Гітлер з його таборами знищення. Для них їхні народи теж були тільки витратним матеріалом для реалізації своїх догматичних умоглядних побудов, соціальних експериментів та особистої дрібничкової самореалізації. Було ще немало таких самих «візіонерів» дрібнішого масштабу – однак ці найспектакулярніші. Гітлер у своїй агонії 1945 року дійшов навіть до того, що бачучи крах свого експерименту, спробував потягнути вслід за собою у небуття весь німецький народ як, «не гідний жити на землі» з огляду на те, що не зміг реалізувати його, Гітлера, догматичні мріяння. Для нього німецький народ лише матеріал. Так само і для Лєніна – народ, народні маси, пролетаріат, селянство – не мета, а лише засіб реалізації абстрактних умоглядних конструкцій. А також матеріал для його особистої, Лєніна, самореалізації. Хоча формально декларувалося, що все заради них.
У цьому сенсі цікавою є реакція Лєніна на «Аппассіонату» Людвіга ван Бетговена (Ludwig van Beethoven, 1770 - 1827). Більшість з нас вперше почули її у черговому агітаційному фільмі про Ільїча. Однак від нас приховувалася справжня «параноїдальна реакція Лєніна на прослуховування «Аппассіонати» Бетговена (спочатку він кричав, потім заявляв, що революціонер не може дозволити собі бути таким сентиментальним, оскільки він стає занадто м’якотілим, у нього появляється бажання обійняти ворогів, замість того, щоб нещадно з ними воювати)» (1,63). Жіжек – сучасний лівий - стверджує, що це свідчить про крайню чутливість Лєніна до музики, тоді як Крупська це спростовує. Так само, як і Максім Горький (Алексей Максимович Пешков, 1868 - 1936) «Как-то вечером, в Москве, на квартире Е. П. Пешковой, Ленин, слушая сонаты Бетховена в исполнении Исая Добровейн, сказал: - Ничего не знаю лучше «Apassionata», готов слушать её каждый день. Изумительная, нечеловеческая музыка. Я всегда с гордостью, может быть, наивной, детской, думаю: вот какие чудеса могут делать люди, и, прищурясь, усмехаясь, он прибавил невесело: - Но часто слушать музыку не могу, действует на нервы, хочется милые глупости говорить и гладить по головкам людей, которые, живя в грязном аду, могут создавать такую красоту. А сегодня гладить по головке никого нельзя — руку откусят, и надобно бить по головкам, бить безжалостно, хотя мы, в идеале, против всякого насилия над людьми. Гм-м, - должность адски трудная». Де ж тоді правда? А правда у тому, що таку емоцію у Лєніна викликала музика як заклик до гуманізму, а не сама музика. Якщо б це була картина, то Лєнін затаврував би і її. «Аппассіоната» заперечувала сам підхід Лєніна до світу та людей, а, отже, заперечувала і самого Лєніна.
Наступною характерною рисою Лєніна є абсолютний ідеологічний цинізм. Він довів до досконалості те, що сьогодні називають популізмом. «Фабрики – робітникам, землю – селянам, мир хатам – війна палацам» - що хочете почути, те ми вам і пообіцяємо. «Покращення життя вже вчора?» - будь ласка, «Нову країну» - будь ласка. Разом з тим Лєнін апелював не до самообмеження чи любові до ближнього, а до найнижчих інстинктів роду людського. «Отобрать и все поделить», вся та «шариковщина» та «швондерівщина», блискуче описана Михайлом Булгаковим (Булгаков Михаил Афанасьевич, 1891 - 1940) у «Собачьем сердце» (1925), була випущена на волю саме Лєніним. Хоча ще Достоєвський (Фёдор Михайлович Достоевский, 1821 - 1881) устами Івана Кармазова попереджував «Если Бога нет, то всё позволено»? Лєнін прибрав Бога – як і Гітлер, він звільнив людей від мук совісті. А тим самим сам, так чи інакше, зайняв його місце. Тому то й появилися замість іконостасів «красные уголки», де були виставлені «ікони» Владіміра Ільіча. Ба, навіть «богоматері» Марії Александровни. Бо ж тяга до релігійного у людини не щезла – без неї вона сирота.
У філософському сенсі байдужість Лєніна до долі малих людей витікає з його принципової позиції, що держава, всяка держава, є насильством. А тому її в ідеалі слід буде знищити – сам народ, правда не знаю як, має взяти все у свої руки. У своїй роботі «Государство и революция» (1917) він малює картини відміни Держави та широких мас, які безпосередньо керують справами суспільства. «Однак у цього уявлення є свої межі – пише сучасний лівий Славой Жіжек – основна теза «Государства и революции» полягає у тому, що Державу неможливо «демократизувати», що Держава, «як така» у самій своїй суті є диктатурою одного класу над іншим; логічний висновок з цієї пресу позиції – оскільки ми до цього часу живемо у сфері Держави, то у нас є законне право вдатися до абсолютного терору, оскільки у цій сфері всяка демократія – фальшивка. Отож, оскільки держава – це інструмент утисків, то не потрібно навіть старатися покращити його апарати, як от охорону правопорядку, вибори, законодавчі гарантії особистих свобод… - все це стає просто недоречним» (1,53).
У ХХ сторіччі була все таки спроба перейти до прямого правління народу. У 1975 році у Камбоджі Організація червоних кхмерів здійснила безпрецедентний експеримент – відмінила державу з такими її інститутами, як гроші, право, писемність і навіть місто – міст, як живих соціальних структур, не стало. Результатом стало три мільйони жертв і повна катастрофа.
А тепер повернімося до актуальності Лєніна. Кинувши оком на нього як особистість і на продемонстрований ним спосіб трактування світу та людини, чи певні ми, що він та йому подібні, яких було рясно у трагічному ХХ сторіччі не появляться і у майбутньому. Лєнін ті іже з ним відкрили скриньку Пандори, з якої виліз і Мао Дзедун (1893 - 1976), і Кім Ір Сен (Кім Сон Чжу, 1912 - 1994), і Пол Пот (Салот Сар, 1925 - 1998). Але також і Бен Ладен (Усама бен Ладен, 1957 - 2011), і Тімоті Мак-Вей (Timothy James McVeigh,1968 - 2001), і Андерс Брейвік (Anders Behring Breivik, 1979) - всі ті, для яких світ є лише полем розгортання своїх умоглядних ідеологічних конструкцій а люди тільки нічого не вартим витратним матеріалом. Всі вони реалізують якусь ідею, яка, як їм здається, повинна нести «добро», всі вони «копанье и мучительнейший самоанализ в душе – ненавидят». Не даремно Лєнін ненавидів квіти як щось, що росте саме по собі, що безмовне і невинне, однак непідвладне його волі.
Неправда, що «Ленин любил детей», це брехливий лубок. Він міг володіти тільки абсолютно маніпульованими ним мертвими ляльками. Бажано трупами.
- 1. Славой Жижек, 13 опытов о Ленине, Ad Marginem, Москва, 2003
- 2. Луис Фишер, Жизнь Ленина, Overseas Publications interchange, Ltd. London, 1970
