Повномасштабна війна докорінно змінила життя українських науковців — тих, хто ще вчора викладав, досліджував і планував майбутнє, а сьогодні водночас навчає, воює і документує злочини війни.
Подружжя викладачів Юлія та Андрій Коцюбинські розповіли журналістці Фіртки про службу на фронті та повернення до аудиторій.
До 24 лютого 2022 року життя родини було зосереджене довкола науки, викладання та сім’ї. Вони працювали у вищих навчальних закладах Івано-Франківська, поєднуючи академічну діяльність із практикою. Війна змінила не лише їхні щоденні маршрути, а й сам сенс професії.
Юлія Коцюбинська — докторка філософії, доцентка, завідувачка кафедри судової медицини, медичного та фармацевтичного права ІФНМУ та судово-медична експертка обласного бюро судово-медичної експертизи. До повномасштабного вторгнення науковиця працювала переважно з побутовими травмами, ДТП та нещасними випадками, а наукові дослідження присвячувала дитячій транспортній травмі.
«Тоді здавалося, що найбільший виклик — це встигнути все: роботу, науку, родину», — згадує вона.
Андрій Коцюбинський — кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри технології захисту навколишнього середовища та безпеки праці ІФНТУНГ. До війни він викладав у школі, гімназії та університеті.
25 лютого 2022 року Андрій добровільно долучився до війська — став бійцем 102-ї бригади окремої територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.
«Ми були компанією близьких друзів — не просто знайомих, а людей, які разом займалися спортом і трималися купи. З початком війни вирішили діяти разом», — розповідає науковець.
Усі восьмеро друзів були цивільними — без військового досвіду. Проте кожен знайшов своє місце, використовуючи навички, набуті в мирному житті. Андрій працював у технічному напрямі — з інженерією, дронами, батареями та комп’ютерною технікою.
Паралельно війна змінювала і професійне життя Юлії Коцюбинської. Судова медицина перестала бути суто академічною дисципліною.
«Мінно-вибухові й вогнепальні травми перестали бути сторінками підручників — вони стали щоденною реальністю. Ми зрозуміли, що освітній процес потрібно кардинально змінювати», — каже вона.
Навчальні програми переглянули, з’явилися нові курси та вибіркові дисципліни, які відповідають викликам війни. Окремим напрямом стала ідентифікація загиблих.
«Ми запустили процеси ідентифікації невідомих осіб за одонтологічними та дерматогліфічними параметрами. Сьогодні ці напрацювання вже мають практичне застосування в області», — зазначає Коцюбинська.
Зі слів науковиці, усвідомлення масштабу відповідальності прийшло дуже швидко.
«Наша робота — це не просто експертиза. Це документування воєнних злочинів, докази для майбутніх судів і повернення імен загиблим».
Війна розділила життя подружжя на «до» і «після». Те, що колись здавалося буденністю, тепер має зовсім іншу ціну.
«Життя триває навіть під час війни. І головне — не відкладати його на потім», — говорить Юлія Коцюбинська.
Згодом прийшло й усвідомлення величезної відповідальності.
«Ми зрозуміли, що це відповідальність перед загиблими, їхніми родинами та перед майбутнім», — зазначила Юлія Коцюбинська.
Більше читайте в матеріалі: «Наука стала нашою зброєю»: як подружжя Коцюбинських з Івано-Франківщини поєднує знання, практику та допомогу фронту
