3 роки й 3 місяці минуло з того часу, як 23 березня 2010 року в місті Коломиї здійснено замах на життя відомого прикарпатського журналіста Василя Дем’яніва.
Наслідком несподіваного нападу біля багатоквартирного будинку, де він мешкає, стали травма черепа та перелом ноги, інші ушкодження, що призвело до інвалідності. Лише за збігом обставин коломийський редактор залишився живим.
Тепер другий розгляд справи у Коломийському міськрайонному суді знову додав постраждалому журналістові ще більше сумнівів стосовно того, чи на лаві підсудних опинилися його справжні кривдники.
Після ухвали колегії Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 листопада 2011 року повторний вирок коломийського суду від 7 червня 2013 року в справі щодо бандитської розправи над головним редактором газети "Коломийський вісник" Василем Дем’янівим пом’якшив вироки засудженим за цей злочин. 39-річного Валерія Калюжного і 27- річного Віталія Карватюка визнано винними за ст. 296 ч.4 й ст.121 ч.2 КК України. Першому замість покарання у вигляді позбавлення волі на термін 7,5 року остаточно призначено 3 роки 2 місяці, другому термін із 4 років зменшено до 3 роки 16 днів, його тримання під вартою змінено на підписку про невиїзд до набуття вироку законної сили й звільнено з-під варти із зали суду.
З таким підсумком В. Дем'янів не погоджуєтьсяся і вважає, що вердикт правосуддя винесено без урахування дійсних обставин справи, яку суд розглянув поверхово, дав неправильну оцінку доказам, деяким доказам не дав оцінку взагалі, проігнорував, узявши за основу припущення. Він уважає, що вирок не відповідає закону і підлягає скасуванню відповідно до ст. 367 КПК України з підстав однобічності та неповного дізнання, досудового та судового слідства; невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи; істотних порушень кримінально-процесуального закону; неправильного застосування кримінального закону; невідповідності призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.
«Ілюзії зникли. Уже чітко можу стверджувати, що судове слідство, – і перший раз, і другий – повністю йде у фарватері міліцейського – поверхово та необ’єктивно, на догоду прокурорського державного обвинувачення, – заявляє постраждалий журналіст. – Правоохоронна, чи правильніше правопохоронна, система за всіляку ціну прагне завершити справу в потрібному їй напрямі. Жорстокий напад об’єднали в одне провадження ще з двома розбійницькими випадками, обґрунтовуючи «білими нитками» суто хуліганський мотив з метою заволодіння мобільним телефоном. Мене не залучали до таких слідчих процедур, як відтворення на місці події, очна ставка, а "впізнання" сфальсифіковано.
Як було на досудовому слідстві, так і в суді до і після апеляції жодними доказами не доведена вина засуджених у вчиненні злочину. Вони неодноразово стверджували, що через тиск брали вину на себе, навіть прозвучали прізвища двох слідчих МВС і працівника прокуратури, які часто приходили в камеру ІТТ, щоб «вибивати» покази. Це чомусь проходить повз увагу й під час теперішнього повторного розгляду справи. Обидва засуджені підтримували відвід представника державного обвинувачення, змінювали адвокатів, удавалися до акту непокори заявами про категоричну відмову брати участь у судових засіданнях та залишитися у в’язниці, вимагаючи справедливого розгляду поза межами Коломиї… Натомість В. Калюжного – того, хто не визнавав вину – три місяці протримали на психоневрологічній експертизі у спеціалізованому закладі Івано-Франківська, а свідки з Києва згодом підтвердили, що у день нападу він безвиїзно працював у столиці.
Докази свідків розбили міліцейсько-прокурорську логіку процесу, чому вже не зміг би підігрувати суд. Однак В. Карватюк усе нівелює 28 лютого ц.р., коли знову, втретє, визнав свою вину. І, за порухом чиєїсь диригентської палички, категорично не дав жодних показань, ховаючись за відповідну норму ст. 63 Конституції України. Відтак 5 квітня В. Калюжний, який 3 роки увесь час стійко стояв на тому, що не винен, і що фактично доведено підтвердженням свідків, в очікуванні перегляду запису відтворення на місці злочину теж визнав себе повністю винним та завчено залишив за собою «солідарне» право мовчати… І суд визнав такий хід обидвох за «зізнання та щире каяття у вчиненні злочину», а тому за згодою державного обвинувачення вважає це обставиною, що пом’якшує покарання.
«Стало зрозуміло, чому слідчі свого часу не побажали після зняття гіпсу провести судмедекспертизу виразного округлого знаку, залишеного на моєму тілі від удару якимось предметом, що аналогічно прорізав ще й шкіряну куртку та светр і, можливо, проламував череп, – переконаний В. Дем'янів. – 29 квітня ц. р. клопотання про огляд одягу не було задоволено. Суддя Б. Беркещук зіслалася на відповідь із УМВС, що мої речі «у результаті тривалого зберігання в закритому приміщенні та замоканні»… зіпсовано, тобто шкіряна куртка, напівсинтетичні сумка й кепка, штани й светр, де наочно можна було не тільки побачити прорізи від знаряддя злочину, але й вимагати експертизи ймовірно залишених злочинцями особистих мікроелементів. Це, тепер зрозуміло чому, не зробило досудове слідство, однак суд повинен усе зробити для об’єктивного й усестороннього розгляду. Адже мало признатися у вчиненні злочину, треба довести вину тих, хто бере її на себе, чого не зроблено. А ось речовий доказ по іншому епізоду справи – «форменний бушлат чорного кольору з погонами старшого лейтенанта міліції» – повернуто потерпілому, тобто він під час «тривалого» зберігання не «зіпсувався» і не «замок». Після цього зайве наголошувати, чому не став речовим доказом мій мобільний телефон, з якого, буцімто, хотів подзвонити один із нападників. Чому суд не побажав витребувати у ПАТ «Київстар» інформацію про дзвінки та есемески (номери, час, прізвища контрактників, тривалість) здійснені в період замаху, в березні 2010 р. на моєму телефоні, внаслідок чого, при офіційному підтвердженні й відтворенні, були б підстави на перегляд рішення за нововиявленими обставинами. Наявність таких порушень тягне визнання доказів недопустимим, свідчить про однобічність і неповноту судового дізнання».
Справедливості ради, треба відзначити, що повторний суд, перекваліфіковуючи статтю обвинувачення із ч.2 на ч.4 ст. 296 КК України, вперше зазначив, - підсудні нанесли журналістові удари не тільки руками й ногами, але й «тупими предметами, заздалегідь заготовленими для спричинення тілесних ушкоджень, по тілу потерпілого», що « множинність тілесних ушкоджень, їх розташування на різних поверхнях тіла свідчать, що зазначені тілесні ушкодження також могли утворитись від ударів тупими предметами і не могли утворитись при падінні з висоти власного росту і удару до асфальтного покриття», що «вказані черепно-мозгова травма та травма лівої нижньої кінцівки не могли утворитися при нанесенні ударів кулаками, а могли утворитися при нанесенні ударів ногами чи сторонніми предметами (біти, металічні труби, дерев’яні палки та інші), а решта тілесні ушкодження, наявні на тілі Дем’яніва В.А., могли утворитися при нанесенні ударів зазначеними тупими предметами…». Але зброя або інші предмети, спеціально пристосовані чи заздалегідь приготовлені для нанесення тілесних ушкоджень, є ознаками особливо злісного хуліганства?!?. Однак знаряддя вчинення злочину далі чомусь не досліджено, тому й умислу нема, бо ніхто, міліція та суд, не з’ясовували, чому заздалегідь злочинці підготували тупі тверді предмети.
«Так легше: вони визнали вину, їм вірять на слово, а не мені, потерпілому, що дотепер не знає, який це «тупий» предмет проламав череп та ногу. І не треба шукати ймовірного замовника? – зазначає коломийський редактор. – За таких умов я в жодному разі не можу погодитися з обвинувальним висновком і визнати засуджених винними в моєму побитті, цього дотепер суд не довів. Я переконався, що правоохоронна система за всіляку ціну прагне завершити справу в потрібному їй напрямку. Тому й далі залишається вже не підозра, а глибоке переконання, що в справі замаху на моє життя підсовують безправних «цапів-відбувайлів», щоб усе списати на «хуліганку». А жорстокий злочин було вчинено через професійну діяльність, принципову позицію газети у відстоюванні прав та інтересів людей і громади міста Коломиї, що кваліфікує стаття 171 КК України «Перешкоджання професійній діяльності журналіста». В мене ні телефону, ні грошей, ні сумки, ні речей ніхто й не думав забирати, хоча часу для цього, поки двічі втрачав свідомість, було більше, ніж досить. І це свідчить не про хуліганські дії, а спрямоване та заплановане замовлення саме проти журналіста. Тепер я знаю, чому нападники не грабували й не втікали. В цьому я заново переконався, коли в судовому засіданні переглядали відеозапис відтворення та під час свідчень свідка В. Шумина, який урятував мені життя. Стверджую – злочинці або чекали на летальний кінець (якби хоча б одна капля крові потрапила в мозок), або на автомобіль, щоб вивезти мене за межі міста. І при чім тут "побутовий" мотив розбійницького нападу?».
Читайте також:
Завтра суд оголосить вирок у справі побиття прикарпатського журналіста
