Три дні невідомості: наречена полеглого воїна з Івано-Франківщини розповіла, як дізналася про його загибель

10 серпня 2025 року Андрій Атаманюк вирушив на схід України. 28 серпня він пішов на бойове завдання. На той момент чоловік уже служив на новій для себе посаді — розвідника-санітара.

Перед виїздом Андрій сказав Ользі, що намагатиметься виходити на зв’язок щоранку.

«Він говорив, що, якщо буде можливість, писатиме мені кожного ранку. Я так розумію, у них там був Starlink. І щоранку він писав: просто “Доброго ранку”, “Гарного дня”, “Як справи?”. І ці повідомлення мене тримали».

Останнє повідомлення від Андрія Ольга отримала вранці 31 серпня. Каже, того дня не відчувала ні тривоги, ні передчуття біди.

«Взагалі нічого не відчувала. Знаєте, буває, що відчуваєш якесь переживання, тривогу. А того дня я була дуже спокійна.

Зранку він мені написав, я пішла до церкви, потім повернулася. Готувалася до 1 вересня, бо наступного дня треба було збирати дітей до школи. Робила домашні справи», — розповіла Ольга Якобчук.

Близько 14:00 Ользі зателефонувала знайома та дружина побратима Андрія.

«Вона сказала: “Олю, там щось неясно. Там щось із ними сталося”. Це було десь о другій годині дня.

Я думаю, що вони на той момент уже все знали. Але, як вони пояснювали, не мали права розголошувати жодної інформації. Це можуть робити лише офіційні служби, військова частина», — зазначила Ольга.

Жінка намагалася не панікувати. Вона згадувала, що Андрій писав їй того ранку, тому продовжувала чекати на його повідомлення.

«Я кажу: “Віко, все нормально. Андрій зранку мені писав”. Я не панікувала, тримала себе в руках і молилася. Я завжди казала, що можу допомогти лише молитвою — і чекати. Тому я чекала».

Близько 16:00–17:00 Ольга сама написала Андрію, але відповіді не отримала.

«Я спокійно чекала до ранку 1 вересня. Але він не написав свого традиційного “Доброго ранку”».

«У частині вже було сповіщення, що Андрій зник безвісти»

1 вересня Ольга разом із наймолодшою донькою Веронікою поїхала на святкування Дня знань.

«Для мене це було, мабуть, найважче — там вистояти. Бо всі мої думки були про Андрія. І тоді пролунала тривога. І я вперше була вдячна за цю тривогу, тому що могла залишити це 1 вересня. Я поїхала у частину».

У військовій частині їй повідомили, що на той момент Андрій офіційно вважався зниклим безвісти.

«Я назвала всі дані Андрія, розповіла, коли востаннє з ним був зв’язок. І в них уже було сповіщення, що Андрій зник безвісти», — пригадує жінка.

Протягом наступних кількох днів Ольга та рідні ще сподівалися, що Андрія вдасться знайти. Водночас, як згодом стало відомо, його тіло не могли одразу забрати з місця загибелі.

«Андрій вважався зниклим безвісти два чи три дні. Насправді його спершу просто не могли забрати з місця загибелі.

Тому я вдячна побратимам навіть за те, що вони його винесли з того лісу й доставили. Бо я розумію: якби не вони, ми навіть не мали б можливості попрощатись. Знаєте, у такій ситуації поховати рідну людину — це вже везіння», — пояснила Ольга.

4 вересня Ольгу та рідних офіційно запросили до військової частини.

«4 вересня прийшло офіційне сповіщення. Нас викликали в частину. І я вже розуміла, що щось не так. Коли вони не просто телефонують, а викликають у кабінет, ти вже розумієш, що сталося».