У Росії черговий навколоцерковний скандал. Патріарху Кирилу вручили «Срібну калошу» - премію за найбільш сумнівні досягнення. У номінації «Чуровщина року або руки по лікті у чудесах». Із формулюванням «за непорочне зникнення (годинника) або фотошоп всемогутній». Під час нагородження патріарха називали «паном Володимиром Гундяєвим», а на сцену запросили «представника» фірми «Бріге» у Росії. Котрий подякував пану Гундяєву за нечувану рекламу їхнього годинника, а також запропонував стати обличчям фірми в РФ. Самого переможця на сцені не дочекалися – нагороду мають переслати йому поштою.
Присудження даної премії розцінили в МП як образу патріаха, всієї Церкви та кожного окремо взятого православного. Голова синодального відділу по зв‘язках із громадськістю Всеволод Чаплін закликав віруючих всіма можливими засобами зупинити ці образи. Громадський рух «Народний собор», що об‘єднує більше 250-ти різноманітних організацій, заснувала премію «Осиновий кіл», яку і присудили радіо «Срібний дощ» - засновнику «Срібної калоші». У колах православної громадськості присудження премії називають хуліганською витівкою. І підкреслюють, що вияв неповаги до патріарха є автоматично виявом неповаги до всієї Церкви, всіх її членів, бо патріарх – не лише людина, грішна, як і всі інші. Він – символ. Він – предстоятель, і заслуговує на особливе ставлення та особливу повагу просто за фактом посади. Як прояв неповаги до посла іншої країни є проявом неповаги і до всього посольства, і до країни в цілому – так і з патріархом та Церквою.
Доля правди у такому підході є. Проте, не слід забувати, що «премія» - акція чисто світська. Навряд чи її креативні менеджери глибоко розбирали питання духовного єднання Церкви із первоієрархом, їхніх внутрішніх стосунків - і саме із цього виходили, нагороджуючи патріарха. Врешті решт, у римському театрі теж ставили постановки-висміювання християн. Мучеників і сповідників Риму це не турбувало. Вони не ображалися. Сучасний світ так само язичницький, сучасні шоу – той самий театр. Неприємно, так. Сама атмосфера церемонії, дурнуваті жарти. Але це не нецензурна пародія на молитву, не пляски в храмі, котрі дійсно допускати не можна. Тому православна громадськість наразі мала б непокоїтись іншим.
Непокоїть, що предстоятель Церкви опинився в одному ряді із політиками, громадськими діячами, артистами. Тобто, світська свідомість сприймає його не як духовного лідера – а як цілком світську особу. Щодо якої можна дозволяти собі те саме, що й до інших публічних світських осіб. Можна було б припустити, що це свідчення зіпсованості суспільства. Але в даному конкретному випадку це свідчення про секуляризацію Церкви. Патріарх давно уже коментує і втручається у справи абсолютно не церковні (вибори президента, наприклад). Що ж дивуватися, що нецерковні вказують на хиби патріарха та його оточення.
Непокоїть те, за що саме присудили цю калошу. Замазаний у фотошопі дорогий годинник – це дві пред‘яви в одній. Говорячи церковною мовою, любостяжаніє (наявність такого годинника) та лицемірство (намагання зробити вигляд, що його немає). Це дуже і дуже серьйозні речі. В першу чергу у духовному плані. Віруючим завжди легше ховатися від них, аніж осмислювати. Що і робиться. І тоді Промисел Божий посилає Ксюшу Собчак, котра глаголить істину і відкриває очі на очевидність.
Сильно непокоїть реакція церковних авторитетів. Правду розцінюють як образу. А образу конкретної людини, нехай навіть патріарха, перетворюють на образу всієї Церкви. Тисячу, сто тисяч разів казали, що Церква та клір – не одне й те саме. І неправильно ототожнювати гріхи кліру із гріхами Церкви (Церква, як містичне Тіло Христове, взагалі свята). Випади останнього часу – не антицерковні, а саме антиклерикальні. Проти поведінки кліру, а не проти Церкви як такої. Не проти віруючих. Це підкреслювали Пусі. Підкреслюють автори «калоші», називаючи патріарха не «патріархом Кирилом», а «паном Гундяєвим». Здавалося б – нарешті! Нарешті почали розрізняти. І от тепер публічні церковні діячі заявляють, що, ображаючи патріарха, ображають кожного віруючого…
Взагалі постає питання, яким чином можна казати правду про неприпустимі речі у поведінці ієрархії МП. Висвітлення зовнішніми – це образа та сування носа не у свої справи. Добре, правильно: справи Церкви мають вирішуватися всередині Церкви, зовнішніх це не стосується. Але от знаходяться єпископ або священики, що спокійно та зважено висувають ієрархії звинувачення у любостяжанні, сергіанстві, лицемірстві – їх забороняють у служінні й позбавляють сану. Тому що питання не у прийнятних чи неприйнятних формах критики – а в тому, що критику не приймають, як таку. Вона дратує. Будь-яка. У будь-яких формах.
Кажуть, православним, що знаходились у залі під час церемонії «Срібної калоші», варто було встати і піти. На знак протесту. Тому що неможна сидіти в залі, де хаять патріарха – а потім іти на службу, де за нього моляться. Можливо. Проте, не можна виправдовувати явні недостойні дії, особливо – православних ієрархів. Покривати їх, захищати. Ганьба, що такі дії взагалі мають місце. Але гріх іншого – то гріх іншого. Наш же гріх – казати, що цей інший правий, бо патріарх. І йому неможна нічого пред‘являти, бо він – патріарх.
Гріхи бувають грубі й витончені. Основні сучасні із витончених – лукавство й лицемірство.
P.S. Коментар до розгорнутого репортажу про «Срібну калошу»: «Кто проповедь читать захочет людям — тот жрать не должен слаще, чем они». Грубо, але справедливо.
Надія Моклюк,
Братство
