Вже стає традицією новий собачий атракціон в самому центрі Івано-Франківська. У вихідні, вздовж прилеглого до Драмтеатру відрізку вулиці Незалежності, жваво дефілюють туди-сюди два оригінальні ґеґали. Один мордатий, коренастий світло-коричневого окрасу барбос невизначеної породи, а другий – теж низький, чорний і слабкої кості.
Ця галаслива парочка геть не звертає на автомобілі, петляючи між машинами, що пригальмовують перед світлофором бігають, мов прив’язані один до одного, заливисто здіймаючи гавкіт то на машину, то на якогось прохожого. З людей вони недолюблюють нечастих туристів і довго супроводжують їх наполегливим гавкотом.
Якщо хтось відмахнеться –заливаються з присідом і цілять вкусити десь ззаду. Коли знервовані прохожі обертаються і відганяють вухатих бовдурів, вони йдуть собі геть і тут же знаходять іншу жертву. Та найбільше вони люблять галасливо і противно полювати на велосипедистів. Влаштовують справжні гони за улюбленою здобиччю. Доганяють і гучним гавкотом на два голоси демонструють таку агресію, що дядьки на велосипедах мусять обертати голову назад, чи бува не вхопить зубатий за штанину.
Собаки не дуже страшні, але напасні, як мухи та й оскал добрий показують - є чим вкусити за гомілку. Хоч не хоч, а треба собі давати раду – відганяти гавкунів і втрачати рівновагу, ледь не попадаючи в ДТП, схилившись на проїжджаючу автівку. Найкраще стати і суворо глянути в очі вухатим напасникам чи сказати таке слово, що собаки точно не люблять. Відстають.
Проте, як тільки знервований дядько знову сідає на свого біоцикла, два веселі гавкуни з не меншим завзяттям продовжують полювання. Хоч не хоч, доводиться злізати з ровера і тягнути його через пішохідний перехід подалі від гавкунів. І тільки відійшовши на метрів сто, можна спокійно сідати і їхати, поганими словами згадуючи отих собак, їх імовірного хазяїна і міську владу, яка нічого не робить, щоб припинити це жахливе неподобство.
Хтось таки навмисно випускає отих дружних і задерикуватих гавкунів. Так воно є. Якщо стати коло пам’ятника Каменяру і уважно придивитись до вікон будинку навпроти, можна зауважити вікно з напіврозсунутими сіруватими фіранками.
Інколи, а особливо підчас найприкольнішої витівки собак, фіранка здригається, ніби чоловік здригається від непогамованого сміху. І враз стає зрозуміло – там сидить біля вікна і розважається Баскервіль цих веселих і безшабашних гавкунів.
Володимир Ференц
ОСТРІВ ГАЛИЧИНА
