Напередодні свята ми вже знали, що з самого ранку висуваємося на передову. Там стало неспокійно.
Зранку перед виїздом, кожен зателефонував своїм, адже, телефони повинні були залишитися на базі.
В мене була важлива місія: я мав привітати синочка з його десятим Днем народження. Сказати все! Сказати, що люблю його, що пишаюся ним і ще багато напутніх побажань. Стільки всього в цю мить хотілося сказати… А ще – мав привітати і подякувати дружині за такий подарунок в День Св. Валентина. Дуже хотілося бути поруч з ними, а ще дужче – не хотілося видати себе в голосі.
Ми чітко розуміли, куди вирушаємо. Попри зовнішню зосередженість, відчувалося внутрішнє хвилювання: кожен розумів, що саме ця розмова, може стати останньою. Однак, рідні про це не мали здогадатися.
Далі була практично мовчазна дорога. Кілька виконаних місій, ще на підступах до Широкино. Вже поруч було чути постріли зі стрілецької та важкої зброї. Вже з почутого стало зрозуміло, що там не просто гаряче, там реальний …
І ось наступив час «Ч» для нашої групи – виконати своє завдання.
Автомобілі їхали швидко розбитими дорогами, але, здається, цього ніхто не помітив. У кожного своя візуальна зона контролю, а вуха слухали залпи, намагалися передбачити, чи це вже у наш бік летить. Раптом зупинка. Дорога заблокована і ближче до розташування наших, щедро обстрілюється з мінометів.
Ми вже зовсім поруч. Вирішуємо оглянути завал на шляху, а решта – розосередилась на випадок оборони. В якийсь момент за нами під’їжджає наш «танчик» у супроводі вантажівки нацгвардійців, які везли 75-кілограмові акумулятори для інших «танчиків» на передовій.
І тут понеслась…
Ми встигли почути тільки кілька хлопків, нам цього вистачило, щоб негайно сховатися в найближчих міцних спорудах. Ці міни були призначені нам. Точніше «танчику». Очевидно, що його побачив коригувальник.
Чотири секунди – і вибух. Попали десь поруч, але відстань була достатньою, щоб до нас навіть не долетіли уламки. Пристрілювалися.
Скориставшись моментом наведення, автомобілі негайно заїхали за найміцніші споруди. «Танчик» теж змінив позицію. В момент наступних хлопків я з частиною побратимів та нацгвардійців вже був в приміщенні якогось колишнього актового залу чи кінотеатру. Ми скупчилися, як нам здавалося, в найбільш міцній частині приміщення, в протилежному до сцени боці. Вважали, що там бетонні балки товстіші.
Міни лягли вже зовсім поруч. Знову почули звук двигуна нашого «танчика» – напевно, змінював позицію. Наступний снаряд вже потрапив в наше приміщення: саме навколо нього, як найвищого серед усіх, маневрував «танчик».
Далі мін не було.
Пристрілялися. По нас запрацював «Град» – це характерний, зовсім інший звук. Від попадань, наш актовий зал затрусився, почало сипатися на голову. Періодично стихало, а потім вибухи відновлювалися.
Скільки часу ми там провели – невідомо, але встигли наговоритися про все. Про тих сук, які, очевидно, десь поруч коригують ворога, встигли й пожартувати, посміятися.
В якийсь момент обстріл завершився, двигуна «танчика» не стало чути. Друга половина нашої групи, які ховалися в іншому місці, по рації повідомила, що знайшли новий шлях і разом з танкістами вирушили до передового штабу.
Ми теж розділились: на тих, хто пробиратиметься машинами, і тих, хто вирушить до штабу пішим ходом.
Цей піший марш-кидок, як і далі весь цей день, запам’ятав на все життя.
Побратим мав завдання прибути на передову, аби запустити безпілотний апарат. Дуже переживав, що його допомога потрібна нашим хлопцям там, а він мусить ховатися від обстрілу і чекати. Рвався туди кожною своєю клітинкою. З огляду на такий його стан, я і літній чоловік, нацгвардієць, вирішили скласти йому компанію. Аби раптом що, прикрити його.
Свого часу багато долав армійських смуг перешкод, але ніколи в бронежилеті, в повному екіпіруванні, з повним БК та автоматом. Стрибаючи та перелазячи через паркани, під звуки вихлопів спочатку ворожих мінометів, а ближче до позицій наших і ворожої артилерії, перебігали від будиночка до будиночка. При цьому з голови не виходить, що поруч можуть бути диверсійні групи, які могли зайти в тил, прорватися з флангів, тощо. Розтяжки, в тому числі й наші. Максимальна увага на все. Зізнаюся, яку ми здолали відстань не знаю, але здолав її виключно на адреналіні. В мирних умовах, напевно, такого забігу вже не зможу повторити.
Нарешті, ми – в передовому штабі. Його постійно обстрілюють, але всередині напівпідвального приміщення всі поводяться спокійно. Під час нетривалого затишшя артилерії, мін, градів, чути неподалік автоматні черги. Однак, тут на це ніхто не звертає уваги, кожен чимось зайнятий своїм.
Буквально за кілька хвилин, як ми прибули, вбігає за нами боєць і відразу застигає в проході, мовчить.. З горла тече кров. В нього шок. Хтось кричить до нього: уламком? Кліпає очима, наче відповідаючи – так. Благо, що не розгубився і зметикував відразу прибігти сюди. Хлопці-санітари негайно зайнялися ним. Розібравшись жартували: жити буде, до весілля загоїться…
Але на війні не встигаєш розслабитися. За кілька хвилин забігли танкісти. По «танчику» попали. Всі живі, але командир залишився без фаланги великого пальця лівої руки і зі страшним забиттям грудної клітини, а ще контузія. Механік розповів, що лупнули з його боку, от і дісталося командиру найбільше.
Побратимам надали первину медичну допомогу. Хтось дивом підігнав до входу автомобіль і таким же дивом завантаживши поранених повіз їх під обстрілами до лікарні. Знаю, що вивіз і все добре.
Наш літній нацгвардієць розчинився серед інших в штабі. Мій побратим, говорить, що має ще справи тут, а мені радить йти до решти нашої групи. Питаю куди йти, де їх шукати? Я ж без рації. У відповідь жест рукою у визначений бік, а сам – зник в кімнаті командування. І тільки тоді я звернув увагу, що тихо, наче не обстрілюють.
За мить я вже на вулиці. Швидко, але уважно рухаюсь у показаному мені напрямку. Кілька хлопків, по характеру звуку вистріл десь дуже далеко. Розумію, що ще й уявлення не маю, в якому ж з приміщень мої, біжу в напрямку останнього. Вибух стався неподалік, але я його не відчув фізично. Подумалось, це добре. Біжу далі, аж бачу людей – наші!
При виході в підвал сиділо кілька бійців. Впізнаю серед них хлопчину з Одеси з позивним «Козак». Ми товаришували, хоч і були в різних підрозділах. Вважав його одним з найкращих представників Української Нації. Мені подобалась його весела натура і войовнича сміливість та ненависть до сепаро-терористів.
Вітаємося з ним, обіймаємося та посміхаємося один одному, щиро раді бачити один одного. Через пару годин його не стало…
Наша позиція була крайньою на цьому фланзі. Ще попереду був окоп, де тримав оборону його земляк та дуже близький друг. Їх постійно накривали артобстрілом і в якийсь момент хлопців необхідно було звідти витягнути. Група «Козака» на чолі з ним пішла на виручку побратимам. Живим не повернувся. Тіло забрали пізніше.
Цей незламний, цілеспрямований і сміливий погляд на його радісному обличчі від нашої зустрічі запам’ятав назавжди. Він буде в моєму серці…
Після зустрічі з «Козаком», спустився в підвал. Почався обстріл та й мав там знайти побратимів з мого підрозділу, аби скоординуватись щодо подальших дій.
Далі був багаточасовий обстріл всіх наших позицій. Стріляли з усього, багато й настільки влучно по будинкам, де були ми, штаб та інші підрозділи, що кожне попадання відчував кожною клітинкою свого тіла. Десь тоді знову згадав, що нині – День Св. Валентина, ми ще всі жартували, що уроди сиплють стільки годин по нас усіма можливими своїми подарунками. Хтось говорив, що худоба вирішила напередодні початку дії Мінських домовленостей вистріляти все, що в них є, в тому числі й резерви.
Довбали по нас так, що не раз була думка: мої вдома, напевно, вже святкують День народження мого чемпіона. Тож, сьогодні від татуся має бути найкращий подарунок – не загинути під цим обстрілом.
Земля навколо нашого підвалу реально була чорною. Автомобілі, що наші спробували заховати за приміщенням, згоріли. Всі!
В перервах між залпами та вибухами, нашим таки вдалося запустити з даху безпілотник. Після того, як хлопців з крайнього окопу витягли, довелося кілька разів походити у розвідку, адже, наш підвал – це єдиний укріп район з цього флангу. Насправді, за тих кілька секунд, до хвилини часу, вдавалося багато чого важливого зробити: скоординувати дорогу танкам, швидко завантажити на автомобіль поранених і виїхати до обстрілу. Виявляється, ми часто недооцінюємо час, що у нас є…
У ворога, дійсно, закінчився весь боєкомплект. На дворі вже було темно. Активізувався наш транспорт, рухалися без увімкнених фар та габаритів. Після обстрілу ніхто не володів інформацією, де нині вже може бути ворог. Чути було тільки періодичні автоматичні постріли та іноді – постріли нашого «танчика».
До підвалу забігли чоловік п’ятдесят побратимів зі «Східного корпусу». Хтось розповів історію про те, як щойно в передовому штабі один з наших іноземців розповів неймовірну історію. Вдень, він разом з групою, зачищали Широкине. При контратаці ворога, група вимушена була відступити. Іноземцю з комунікацією було важко – він не володіє, ані російською, ані українською. Тож, загубився під час бою. Залишившись сам, магазини були порожніми, познімав з себе наші розпізнавальні жовті пов’язки і причаївся під якимось парканом. Раптом побачив, що поруч з ним шикуються сепари. Негайно вискочив до них і встав до них в стрій. Вислухавши незрозумілою мовою для нього інструктаж, пішов разом з усіма у наступ на наші позиції. Далі втік і дивом не пристрілений нашими добрався до штабу. Підсумком його історії стала сказана ним фраза: «F@ucking Valentine’s Day!». Як ви розумієте, після цього стояв неймовірний регіт. І це було добре, це збадьорило хлопців. Тому що далі був наказ «Східному корпусу» висунутися в Широкине для підтримки наступу наших підрозділів.
В підвалі наступила тиша. Зовні було темно і хлопці розуміли, що кожен з них може більше не повернутися. Паніки не було. Хоча, один серед них, спробував диктувати якісь умови. Він до речі, раніше найбільше говорив про ганебну владу, пороха, поганих генералів і тому подібне. Але згодом, побачивши, що його побратими на спічі не реагують, очевидно в цей момент думками вони були з рідними тощо, швидко заткнувся.
Ще в хлопців якось не склалося злагодження з їхнім командиром: можливо, заслужив. Пізніше, коли вийшов на прикриття їхнього виходу, то спостерігав картину, як цей командир повернувся до нашого приміщення, наче щось забув. В той час його підрозділ, якого я вже в темноті не бачив, хором вигукнув: Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть Ворогам! Більше я ні цього командира, ані цих Героїв не бачив. Тільки чув, як десь там в темряві вони перегукуються, просуваючись щораз далі і далі. Постріли, багато пострілів. Ще їм на підмогу вслід поїхав наш «танчик». Через певний відрізок часу за ними вирушили й лікарі, по рації повідомили, що є 300-ті (поранені). Знаю, що їх вивезли і все нормально з ними.
Залишившись обороняти свою позицію на крайньому флангу, ми чули не тільки постріли. В якусь мить, десь там у небезпечній темряві, зовсім поруч, пролунав розриваючи свідомість, страшний крик. Ніколи не чув, щоб таким голосом хтось так волав. Ніколи! Цей жахливий крик, пронизав все настільки, що здалося все навкруги на мить завмерло. За кілька секунд голос стих, звуки бою відновилися. Побратим, що був поруч зі мною на варті, сумно сказав: мабуть, танк переїхав.
Ми ще довго вслухалися, вдивлялися у темряву.
В якийсь момент настала тиша. Нас змінили.
Разом зі своїми вирушив до передового штабу.
Тільки тепер, в штабі, хоч при мінімальному освітлені, зміг роздивитися обличчя змучених побратимів. Виснаження було неймовірне. Хтось перев’язувався, хтось приводив в порядок амуніцію, інші вбігали та вибігали з кімнати командування. Ще хтось нашвидкуруч перекушував, хтось дрімав, хтось перевдягав мокрий одяг, хоча холод був неймовірний. Ці мужні обличчя, ці палаючі очі, втомлені але незламні, це неймовірне видовище. Неймовірно виснажені, але готові в будь-який момент виступити в наступ. І я відчув, який щасливий, що перебуваю серед них, найкращих лицарів нашого Українського Народу, еліти Нації. Серед тих, хто не ниє, що щось там хтось не так робить і тому подібне. Банально немає на це часу.
Ми всі, кожен з нас, просто робить свою роботу. На межі своїх фізичних та психологічних можливостей, не зраджуючи своїм прагненням і цілям. Борючись за будь яких умов, заради України, заради очищення нашої землі від агресора, сепаратистів та терористів. Завдання єдине – Перемога, а решта – потім.
Хоча кожен з нас плекає надію, що ті, кого ми нині, ризикуючи своїм життям захищаємо, теж щось корисне роблять на вільній території: змінюють свою та держслужбовців свідомість, аби робити все для Держави та інших громадян, вчаться не давати та не брати хабарів, вчаться жити гідно без корупції. Усіма своїми діями сприяють та спонукають владу швидше проводити реформи, поліпшувати економіку та підвищувати рівень життя людей. Щонайменше, годину в день приділяють час, аби допомогти своєму війську. Допомагають виявляти проросійських провокаторів та диверсантів. І ще багато-багато чого іншого.
Ми, справді, надіємося та віримо.
Це був важкий Валентинів День – так, але особисто я дуже постарався не зіпсувати День народження своєму синові і тому це, водночас, один з найщасливіших моїх днів. Переконаний, що і кожен з моїх побратимів теж старався, якщо не для своєї родини, то ті, у кого її немає, – для всіх наших дітей. Я бачив цих Богів війни, Героїчних воїнів – патріотів України, дихав з ними одним повітрям і з тими, хто залишився живим, і з тими, хто віддав своє життя за краще українське майбутнє. Пишаюся цим щиро!
Моліться за своїх Воїнів, допомагайте їм частіше.
Слава Україні! Вічна Слава Героям!
