Конфесійні зміни у Красноїльській церкві почалися з поминання російського патріарха та розповсюдження нових, друкованих Церковних календарів.
Календарі ці були для гуцулів досить дивними, адже в них не було низки традиційних свят і дат, зате окремо було виділено пам’ятні для нової влади дні. Наприклад у 1947-му серед святкових дат значилися:
- 22 січня – День пам’яті В.І. Леніна,
- 1 травня – День огляду бойових сил трудящих,
- 3 вересня – День перемоги над Японією,
- 7 листопада – ХХХ роковини Великої Жовтневої Соціалістичної Революції,
- 5 грудня – День Сталінської Конституції.
Тому в багатьох хатах, в тім числі й у Петрусика та Катеринки Ділюків почали виготовляти свої власні календарі, просто написані від руки на подвійній картці паперу зі шкільного зошита, з виділеними іншим кольором головними святами.
Так рукописні «Скінні калєндарі» з архіву Ділюків зовсім не містять світських, державних чи національних дат, але старанно віднотовують традиційні гуцульські назви свят чи важливі для гуцулів дні, котрих, до речі, не могло бути у християнському календарі в принципі.
До тих перших належали локальні назви загальноприйнятих християнських свят:
- Збора (замість Собор Пресвятої Богородиці),
- Видорші (замість Богоявлення),
- Головосіки (замість Усікновення Глави Івана Хрестителя).
Другі ж, хоч і були неканонічні, вважалися значно важливішими для гуцульського календаря, бо були старовіцькими, належали до віри батьків.
А саме – у календарі, наприклад, за 1953 рік читаємо:
05.03. Пригінчливий понеділок
18.04. Грійте діда
29.04. Рахманський великдень
22. 05. Николині обсівки
23.05. Дідівна субота
01.06. Розийгри
26.06. Три дни камінь гори.
Коло деяких дат ще трапляються помітки з приватного життя, типу: «28.03. – корова брала бика», або «02.09. – Снила».
Пояснення щодо деяких старих звичаїв можна знайти у книжках того ж Шекерика-Доникового чи інших дослідників Гуцульщини.
Скажімо «Грійте діда» – це зустріч весни, коли молодь палила вогнища, щоб зігріти землю і прискорити прихід тепла;
«Дідівна субота» (їх було три у році) – коли дітям роздавали хлібці-кукуци «за простибіг» в пам'ять про померлих предків;
«Рахманський Великдень» – коли до країни праведників-рахманів доходила вістка про свято Пасхи на Гуцульщині;
«Розийгри» – день ігрищ демонічних лісових створінь «нявок», які хапали сплячих на вулиці мужчин і перетворювали собі на любасів, тобто коханців.
Про значення інших вже ніколи не дізнаємось.
Як довго їх відзначали, важко сказати, але в Петрусиковій хаті писали до останнього. Принаймні, в успадкованих мною (разом з придбаною хатою) календарях всі ці свята позначені аж до 2006 року, коли померла Парасочка.
