Психологи та священики Прикарпаття об’єдналися для допомоги тим, хто волею чи неволею має стосунок до АТО. В області набирає розмаху потужний соціальний проект – «Центр духовно-психологічної допомоги родинам учасників АТО». Мова не тільки про солдатів, але й їхні сім'ї, близьких, тих, хто чекає з війни і тих, у кого війна уже забрала рідних, а також вимушено переміщених людей і просто українців, які, як кажуть, без валідолу, вже не можуть переглядати новини.
Про Центр, роль Церкви у психологічному здоров’ї людини, щоденну працю психолога, непросту ситуацію, у якій опинилися учасники АТО, чого чекати після завершення воєнних дій, а також як змінилися українці за цей рік «Фіртка» розмовляла із співкоординаторами проекту психологами Наталією Чаплинською, Ольгою Ковтун та священиком Володимиром Вінтонівим.
Звідки виникла ідея створення такого Центру духовно-психологічної допомоги?
Наталя Чаплинська: Напевно, так керує Бог. Я, отець Володимир, Оля Ковтун, Надя Шегда, викладачі з Прикарпатського університету, пані Лариса Тодорів, Віктор Москалець, також психологи і психотерапевти лікарні, які готові працювати, – усі ми про це говорили. Я навіть боюсь зараз когось не назвати, хто мав до цього відношення. Багато людей, які почали переживати про психологічний стан тих, які мають відношення до АТО. І я зараз дуже рада, що ми об’єдналися. У нас немає як такого окремого лідера, але ми усі пов’язані, ми координуємо свої дії, радимося, що робити і як допомагати. Ми проводимо навчання для наших психологів психіатрів та психотерапевтів, щоб вони могли працювати з учасниками АТО.
А до учасників зони АТО відносяться люди, які там переубвають та їхні родини; ті, хто був поранений, і їхні родини; ті, хто загинув, і родичі тих, хто загинув; полонені; переселенці; «диванна сотня» - люди, які сидять перед екранами телевізорів і переживають – у них теж стаються інфаркти, нервові зриви, депресивні стани, тривожність. Тобто, сьогодні це, фактично, все населення.
Скільки вас вже зараз працює у Центрі?
Наталя Чаплинська: Вже є біля 50 психологів та три священники. Зараз до нас активно доєднався Калуш. Ми ставимо питання про те, щоб до нас долучалися, усі, хто має бажання допомагати. Особливо мова про психологів з системи освіти, які працюють з дітьми. Діти – це особлива категорія. Є над чим працювати. В ідеалі, на кожну сім’ю має бути хоча б один психолог. У нас, на жаль, немає такої когорти фахівців. Це фактично психологічний супровід кожного члена сім'ї. Це дуже потужна, серйозна і нелегка праця.
На якому етапі ви зрозуміли, що до роботи потрібно залучати Церкву?
Наталя Чаплинська: Я це зрозуміла ще будучи на Майдані. Ми маємо бути разом з духовенством. Воно органічно має бути поряд.
Отець Володимир: Священик працює на духовному рівні, керуючись заповідями. Психолог відкриває внутрішнє людини, а священник дає певні цінності. Але ми усі працюємо з людиною - це як дві руки. Ми маємо один одного доповнювати, залишаючись при цьому кожен у своїй ніші. Зараз є священики, психологи, до них можуть долучатися і інші і разом формувати потужний проект, який завдяки своїй відкритості, дає можливості працювати з людьми, що через ці події страждають. На ці речі взагалі треба дивитися ширше – людям потрібна і юридична, і соціальна допомога. З нами працюють і соціальні служби. Дуже потрібні і звичайні волонтери. Це проект, який дозволяє підняти рівень супільства. Тут ще велика робота також направлена у сторону пояснення суспільству стану людини, яка все втратила. І нам замість того, щоб відгороджувати таких людей, потрібно просто почати з ними працювати, розуміти їх.
З якими питаннями до вас, у першу чергу йдуть люди?
Ольга Ковтун: Якщо брати переселенців, то для них ситуація втрати. Хтось втрачає родину, друзів, а хтось – місце життя, коріння. Тобто, людина жила все життя в своєму колі рідних, друзів, а тут в один момент вона втрачає все і опиняється в чужому місті. І при цьому не із власної волі. Тому тут включаються ті ж самі фактори як і при інших втратах. Людина думає, чому вона має залишати домівку і їхати кудись. Така ж сама агресія при думці про тих, через кого це все трапилось. Тому людина не може змириться з думкою втрати, навіть якщо ця втрата і на печний час, а не на завжди.
Отець Володимир: Головне питання, з яким до нас йдуть люди усіх категорій, які ми вже перелічили, - це проблема втрати: рідних, друзів, домівок, місця життя. Запросити на службу – це ні до чого не зобов’язує, фактично. Але це той формат, який дозволяє достукатися до серця людини.
Ольга Ковтун: До речі, у мене є відгук людей, які були на Богослужінні в отця Володимира минулої суботи. Вони дякують, що їх запросили і кажуть, що їм дійсно це було необхідно.
Розкажіть, як саме ви працюєте з людьми цих категорій?
Наталя Чаплинська: Ми працюємо за запитом. Запити бувають різні: безпосередньо від людей - що буває дуже рідко, запити від родичів, які знають, що є такі родини, запити від психологів, командирів військових частин, запити від священиків. І ми розуміємо, що роботу треба розвивати і посилювати. Недавно ми спілкувалися із професором психології з Одеси, який сказав, якщо зараз не попрацюємо з цими людьми, то через три-чотири роки у нас будуть дуже серйозні проблеми із тими, хто був у АТО. Тобто, краще зараз до півроку ці всі стани пройти, навіть може стояти мова про лікування. Психіатрії не потрібно боятися – ніхто нікого не робить психічно хворим. Але, якщо людину супроводжують глибокі неврози, депресивні стани, тривожні розлади, то їй потрібно і медикаментозне лікування. І тоді людина все життя здорова, а не мучиться. Маємо ж приклади «в'єтнамського», «афганського», «іракського» синдромів і так далі. Ми до цього підходимо серйозно.
А загалом схема проста – є люди – волонтери, які хочуть працювати, ми їх навчаємо і вони працюють. Головне, стоїть питання, щоб працювали люди, які є фахівцями – мають диплом і пройшли відповідне навчання.
Наскільки легко ці люди йдуть на контакт? Яке їхнє ставлення, взагалі до психологів, до того, що ви з ними працюєте?
Наталя Чаплинська: Буває по-різному. Але якось у церкві це легше. Більше того, отець Володимир створив нам дуже прекрасні умови у себе в церкві. Ми маємо змогу залишатись після Богослужінь, сидіти і спілкуватися. А де краще проходить спілкування, коли у людини є відчуття, що її чує не тільки священик, психолог, але й сам Бог.Це ідеальна річ для того, щоб відкритися і по-іншому почати сприймати цю ситуацію, яка є.
Ольга Ковтун: Люди дуже часто відмовляються від допомоги. Коли їм запропонувати, то вони кажуть, щоб їх залишити у спокої, їм нічого не потрібно. А церква – те місце, де можна змінити свою думку.
Отець Володимир: Піти до церкви і помолитися за ту людину, яку втратив, не може відмовити ніхто. Принаймні, мені ще ніхто не відмовляв з тих, до кого я звертався. Звичайно, хтось може прийти просто на молитву і залишитись далі сам-на-сам із болем, а хтось може відкритися вже відразу. Кожен повинен у собі пройти певну трансформацію. Добре, що є таке місце, де можна відкритися. Є чудотворна ікона, малесенька церковця – дуже часто таке спокійне камеральне середовище якраз сприяє такому затишку і спокою, люди почувається як вдома, поруч з Богом.
За цей рік в Україні трапилось дуже багато різноманітних подій, головним чином, трагічних. Наскільки сьогодні змінилася психіка українців, про що вони думають зараз, що їх турбує в першу чергу?
Наталя Чаплинська: Можливо, я озвучу трохи дивну річ. Знаєте, ніколи немає зле, щоб не вийшло на добре. Але за цей час нація змогла об’єднатися. Такого єднання, у мене враження, що в історії України ще не було.
Друге - народ став сильнішим, ніж влада. Щоб там не відбувалося, але саме люди зараз вирішують. І я б рекомендувала владі бути дуже обережними з людьми. Тому що люди ці речі терпіти вже не будуть.
Третє – люди почали пишатися тим, що вони є громадянами України. «Я - українець» зараз звучить гордо.
Четверте – такі жорстокі події, на жаль, дають поштовх до розвитку науки, після таких подій починається розвиток економіки. Свідомість людей починає бути готова до таких змін. Ми у цьому процесі. Інша справа, коли це все відбудеться. Ось тут питання.
Ольга Ковтун: Ми дорослішаємо. Якщо раніше ми чекали, що за нас все робитиме влада, то тепер ми почали робити це самі. Розвиваються волонтерські рухи. Волонтери одягають, годують армію. Ми не чекаємо, що влада щось зробить, а вимагаємо від неї. Раніше ми чекали від держави так, як дитина від мами. Це була така незріла психологія. Зараз ми стаємо зрілішими. Нажаль, такими страшними жертвами.
Закінчиться АТО і додому повернуться військові. Як з ними треба працювати, щоб побороти ці так звані поствоєнні синдроми. Тай, зрештою, що ви взагалі передбачаєте?
Ольга Ковтун: Те, що відбувається – це травма для всіх. Але реакції на травму у всіх різні. Потрібно було працювати ще до відправки хлопців в АТО. Але в цьому, напевно, є і наша вина…
Зараз вже стараються готувати психологів, які б розповідали що робити, як робити, мобільна групи психологів працюють у зоні АТО. Під час ротації із військовими також працюють психологи.
Коли солдати повернуться з АТО, то потрібна буле і соціальна реабілітація, не тільки психологічна. Військовим потрібно буде шукати себе у чомусь новому. Тому ми зараз готуємося до цього, бо коли усе закінчиться, тоді буде найбільше роботи.
З якими проблемами військові, ті, хто був на передовій, звертаються до вас?
Ольга Ковтун: 90% - це безсоння, жахіття, неможливість зосередитися, напади агресії. Якщо раніше щось ставалося і людина терпіла, то зараз вона не терпітиме соціальної пасивності.
Наталя Чаплинська: Суспільство має готуватися до того, що відчуття справедливості у цих людей дуже загострене і з цим треба буде рахуватися. Бо це люди, які були на війні, які бачили перед собою смерть. Вони будуть нетерпимими до хамства і нерозуміння. Тому, з одного боку має бути розуміння, а з іншого суспільство також має мінятися, має виховуватись повага, співчуття і пошана до цих людей. Тобто, це також велике випробування і для всього суспільства.
Ольга Ковтун: Суспільство має готуватися до того, щоб зрозуміти і вислухати людей, які повернуться з АТО. Не треба питати солдата скільки він вбив. Такі питання стояти не можуть.
Знаю, що маєте ініціативу до керівництва міста…
Отець Володимир: Потрібно заборонити петарди, салюти. Багато людей цього звуку бояться. Їх не потрібно заганяти у стрес. Коли вони чують звук вибухів, то автоматично включається реакція захисту. Усі святкування зараз повинні бути спокійнішими і скромнішими, ніж у попередні роки. Ці застереження повинні бути прийняті і зі сторони міської влади.
Наталя Чаплинська: Наведу приклад, коли я працювала з переселенцями у готелі «Бандерштадт», то поруч у ресторані було весілля і запускали фейєрверки. Діти почули це і відразу заховалися у шафу. Мені стало страшно, бо ці діти вже знають, що таке війна. Думаю, що ми виходитимемо із зверненням до влади, зважимо на те, щоб обмежити використання салютів і так далі. Має бути розуміння людей.
Ті, хто не був в АТО, не зіткнувся із проблемою віч-на-віч, готові розуміти?
Ольга Ковтун: Якщо вони поставлять себе на їх місце, то так.
Наталя Чаплинська: Я б сказала, що у нас є різні групи людей: ті, які тут волонтерять, готові допомагати; ті, хто працюють для АТО; група біля телевізора, яка переживає; є група байдужих людей; група тих, хто засуджує волонтерів і так далі. Ми різні.
Скільки людей вже отримало вашу допомогу?
Ольга Ковтун: Зараз супроводжується вже понад 10 сімей тих, хто загинув у АТО. Десь більше 50 бійців АТО також звернулися до нас.
Наталя Чаплинська: У нас багато в області переселенців. Я працювала із понад 500 людьми – чи в групах, чи індивідуально.
Отець Володимир: Хочу запросити усіх, у кого воюють в АТО, до Церкви Св. Йоана Хрестителя на Микитинецьку щодня о 19.00 на службу. Переконаний, що Богородиця даремно до нас не прийшла. Я мав готовий проект «З Творцем Ти можеш все» і ми почали разом працювати. Господь нас готує до того, щоб ми разом з ним перейшли цю кризу і стали сильнішими.
Ми не вміємо молитися за живих. А немалу річ відіграє молитва за наших воїнів. Вони мають розуміти і знати,що за них моляться.
Розмовляла Марія Лутчин
