Вирішив скупатися, а потому трохи пройтися берегом річки – в напрямку «вище», ближче до витоків. Краще б не купався, або не проходжався… А починалося все доволі непогано. Сексапільні дівчатка, з міськими манерами ґламурних німф і охочі до флірту, засмагають суто в жіночій компанії, потім йдуть дружно й грайливо у водичку, освіжитися, приязно озираючись на прощання. Трохи вище них, у суто чоловічій компанії, бурно бавляться в «лованки» дядьки, а їх притомно пристойні джипи відпочивають на двох берегах в дерево-кущових затінках.
Ще кількадесят метрів стерпно крутою і густою береговою лінією босоніж уперед – і вже спостерігаю імпресіоністичну, чи то пак в жанрі реалізму (натуралізму !) картину «Селяни і мийка». Масивні радянські килимки піняться і потріскують звучно, бо їх пуцують люди-добрі просто в Бистриці без навіть мізерних фізіологічно-психологічних комплексів чи юридично-адміністративних побоювань. Мірою того як тривала хода зростало число любителів помилити і сполоснути свої ковйори, а також: голови, плечі, руки, ноги, пахви, яйця, лобки-колобки і цилулітні дупи та інші члени. Втім це ані крихту не заважало ні самим умивакам, ані водіям мікроавтобуса і ЗІЛа, зовсім поряд (вище), як на таку, сказати б, інтимну річ, старанно вимивати свої машини в незмінному річищі з її беззмінним потоком, стоком. І тут мені мимоволі пригадалися сексапільні дівчатка і проворні мужики, нижче; і тут спало на думку, що ніяка, даруйте, еліта не править балом в цій країні, все це роздутий міф – про каганат і сьогунат; як і той, що страждає лишень простий люд в нас, умовні пролетаріат і селянат, так би мовити, остільки оскільки…
В подальшому глибина знов нагадувала про себе: прищаві тінейджери виявляли непересічні здібності в одночасних пірнаннях-виринаннях і випорожненнях фекалій під груповий регіт, майже раж. Перемігшим в баталії-фекалії, здається, виявився якраз тілесно найдрібніший пацик, зате його фактурніші побратими компенсували цю ганьбу і сором для себе плюскотливими випорожненнями рідинних речовин, ясна річ, в річку. І на цей раз з меншим сміхом – просто тупо не прікалувало, вєрняк.
Та не знав ваш покірний слуга, що, скажімо так, найцікавіше підготовлено попереду. І не знав, що так різко зміню свою думку про те, хто в нас за еліту править, а хто за «дольчє-віту». Якби то не вздріти в живодайній зоні «природного джакузі» двох відносно молодих чолов’яг, добряче напідпитку і з мерседесами (один родом з 90-х, інший 2000-х і менш затонований) на «паркінгу» річкових каменів і трав'янистого піску. Один з них теревенив голосисто по телефону, по декілька разів наказово-переконливим тоном проказуючи: « Круць у-сьо порішає, порішає, да, да, на…». І таке інше, яке не варто озвучувати з огляду на: а) надалі, опісля появи на горизонті сторонньої особи, враз тихіший голос суб’єкта; б) шум води об’єкта; в) об’єктивну недоказовість суб’єктом почутого і не почутого… А потім, допивши свою «Стеллу Артуа», пожбурив не зозла, але щосили, порожньою пляшкою об каменюку на середину річки, де так зручно перебродити її. А за ним, немов по команді, і той другий, хоч був ще не допив пиво. Той, що розмовляв по телефону, боюсь помилитися (стояв не впритул), та надто видається, що приховано зробив той самий натужний жест волі, що й хлопійко, котрий переміг в баталії. Принаймні щось там, брунатно-ковбасне, по ньому попливло собі за течією, а він виглядав відразу відчутно безпроблемнішим і легшим. І все ж не без проблем здолали пороги вод, вилізли на сушу обоє, щоб потім, попрощавшись люб’язно(до честі: не занадто), роз’їхатися на повних газах з пробуксовками врозбрід.
Та ще перед цим, знову вище, де вже закінчувався прохідний суходіл остаточно, а глибина води сягала десь метрів зо три - щонайменше, чи то з веління природи, чи що.., - приперло, трясця, страх-страхіття, по-крупнячку. Несила і небажання було стримувати себе, тим паче, що коні та корови, котрі хлептали собі водичку з річки, стоячи на березі, знаходилися попереду. Вище…
