Василь Шкляр – це якраз та людина, яка не потребує довгих презентацій. Письменник, якого читають, люблять, поважають, адже кожна його книга – це бестселер. Безсумнівний лідер нації, слово якого – зброя проти зневіри та розчарування, лжепатріотизму та популізму. Чесний та прямолінійний, сьогодні він, презентуючи власні книги по всій Україні, спілкуючись з людьми, не роблячи поділу на схід і захід, «своїх» і «не дуже», робить, мабуть, більше, аніж десятки клерків міністерства інформації. Бо він – справді об’єднує країну.
Про справжній патріотизм, нову генерацію українців та майбутнє України ми й мали можливість поговорити з Василем Шклярем.
– Ваші книги змушують замислитися над тим, що є справжнім патріотизмом. На жаль, сьогодні чимало політиків знівелювали це поняття, прикриваючи ним свою бездіяльність. І активісти, волонтери, військовики відроджують його своєю щоденною працею. Що для вас означає бути патріотом?
– Ви чули коли-небудь, щоб я у якомусь своєму інтерв’ю чи публічному виступі сказав, що я патріот? Ні, звичайно, бо це все одно, що я доводив би вам, що в мене дві руки чи одна голова на в’язах. Патріотизм для кожної нормальної людини це природний стан її інтелекту та душі, це як температура тіла 36,6 градуса. Так ведеться в усьому цивілізованому світі, а ми, українці, досі любимо помірятися, хто з нас більший патріот, націоналіст чи бандерівець. Тим часом не буває більшого чи меншого патріотизму, як не буває більшого або меншого неба чи Бога. Виміри має лише професіоналізм, і, напевно, тому у нас побутує навіть іронічне визначення «професійний патріот». Верховна Рада ними кишить, такими патріотами.
Недавно у Рівному я зустрівся з вісімнадцятирічним хлопчиною, який воював на сході та дістав тяжке поранення в голову. Його звуть Ромко, позивний – Рудя. Лікарі давали дуже мізерний шанс, що Ромко виживе, операція була надто складна. А знаєте, що сказав цей юнак, коли опритомнів після операції? Та ні, не сказав, бо він ще й говорити не міг, а нашкрябав на папері незграбними закарлюками: «Мамо, вибач, але дозволь мені повернутися туди, до хлопців». Тому патріотизм у моєму розумінні – це глибинне почуття власної людської, а отже, і національної гідності, яке рухає твоїми ідеями та вчинками. Цю чесноту сьогодні ми бачимо у діях і чині наших бійців, волонтерів, громадських активістів. Революція Гідності народила нову українську людину, а війна з одвічним ворогом-москалем показала нам цю людину на повен зріст.
– На вашу думку, чи можемо ми сьогодні говорити про те, що в Україні нарешті народилася ще й нова генерація політиків, які справді здатні працювати на благо Батьківщини?
– А от про це, на жаль, говорити зарано. Так, модно просторікувати про нові обличчя, нове покоління, проте нинішній парламент успішно розвіяв наші надії щодо нової генерації. Тут ми побачили справді чимало молодих людей, але виявилося, що в них такі само апетити, як і в старих. Може, не такі відверті, зате більш вишукані. Можна спробувати їх виправдати системою: мовляв, укинь свіже яблучко в діжку з огірками – то воно швидко скисне. Але наші очікування були іншими. Ми сподівалися, що за Революцією Гідності повстануть і наші обранці, повстануть у швидкому реформуванні країни, а виявилося, що вони прямі спадкоємці своїх попередників. Часто-густо спадкоємці в прямому розумінні, бо тепер ми вже знаємо, хто чиїх батьків діти. Є, певна річ, приємні винятки. Але ж ми хочемо жити не за винятками, а за правилами. Однак не впадаймо у відчай. Очевидно, нам судилося пережити ще й такий, сказати б, перехідний склад парламенту, який ми обирали, як і всю владу, поспіхом, в умовах війни, під дамокловим мечем. Людьми керувало насамперед природне прагнення миру, тому вони обирали не стільки по ділах, як по словах. Лукаві політики цинічно скористалися довірою виборців. Сподіваюся, надалі будемо обачніші, адже за останні півтора року нація пройшла такі випробування, що подорослішала на століття.
– Ми впродовж багатьох років обирали партії, депутатів, орієнтуючись передовсім на лідера. Потім ми дізнавалися, хто ж насправді І що яскравішим був очільник політичної сили – то вищий рейтинг мала його партія. Потім ми дізнавались, хто ж насправді стоїть за «вождем», – і розчаровувалися. Як ви гадаєте, нині суспільство вже доросло до того, щоб обирати реальну програму, а не картинку?
– Ні, люди досі не вірять програмам (і правильно роблять), бо їх, наших людей, часто дурили. Якби політичні партії виконували свої програми бодай на відсоток, ми б давно, як той казав, перегнали б Америку. Я, чоловік, котрий колись і сам писав серйозні програми для партій, вірив, що люди мусять голосувати насамперед за ідеологію та програму, а не за лідера чи харизматичних осіб із тої чи іншої сили. В ідеалі так мусило би бути. Але в Україні політики настільки девальвували слово, настільки розмили та розпорошили свої ідеологічні позиції, що мусимо орієнтуватися на якісь приблизні речі і робити свій вибір майже на рівні інтуїції. У нас є багато родин, в яких чоловік, дружина та інші члени сім’ї голосують за різних кандидатів. Та якщо ми ще не готові голосувати за програми, то в цей драматичний для країни час маємо змогу зорієнтуватися на конкретний внесок політичних партій та їхніх представників у ту святу справу, яку я називаю «тримати Україну». Мій герой із роману «Маруся» отаман Дмитро Соколовський замість довгих промов перед повстанцями повторював оцю стислу та містку фразу: «Будемо тримати Україну». Я думаю, що сьогодні більшість людей добре бачать, хто тримає Україну, а хто – свої штани.
– Нещодавно ви стали членом політради Українського об’єднання патріотів – УКРОП. Партія зовсім молода, нерозкручена. Чому вирішили її підтримати?
– Ця модерна назва прийшла до нас зі сходу. Хлопці, я знаю, що якби не ви, то лінія фронту сьогодні проходила б на моїй Черкащині. Можливо, в Холодному Яру. Ідучи назустріч УКРОПу, я знав, що матиму чимало опонентів навіть у середовищі своїх палких прихильників. Але в мене давній і болісний сентимент до наших зросійщених земель, особливо до Січеславщини, Криворіжжя, де я маю багато друзів і тримаю з ними постійний зв’язок. Їду туди і сьогодні. Знаєте, легко бути бандерівцем у Галичині, а ти спробуй побути ним там. Більшість хлопців саме зі сходу увійшли до полку «Азов», і вони стали героями моєї думи про братів азовських «Чорне Сонце». Багато бійців, як і волонтерів, сьогодні входять до УКРОПу. Можна по-різному ставитися до будь-якої політичної сили (назвіть мені хоч одну білу й пухнасту!), але гріх мати куцу пам’ять. Ще вчора ми захоплювалися, як дніпропетровці відрубали хвоста сепаратистській сволоті, а сьогодні, коли там усе заспокоїлося, можна махнути на те рукою? Не можна! Повірте, перш ніж ухвалити для себе таке рішення, я радився, хоч роблю це вкрай рідко, з дуже авторитетними людьми, у тому числі з військовими, і не почув жодного заперечення. До того ж я маю серйозні культурні проекти саме там, на сході, і сподіваюся ближчим часом вдасться зробити чимало. Пам’ятаєте мої давні гіркі слова, за які я також дістав безліч нападів: «Не можемо інтегрувати Крим і Донбас в українське лоно? Тоді віддаймо їх, щоб не мати лиха». Отож я вирушаю на схід…
– Ви особисто братимете участь у виборах?
– Ні, я маю справи, важливіші за депутатство.
– Чого ви очікуєте від тих молодих людей, які мають сьогодні шанс представляти громади у радах різних рівнів, зокрема і від УКРОПу?
– Я хочу, щоб чесна праця для добра громади приносила їм радість. Я хочу, щоб мені ніколи не було за них соромно. Я знаю таких хлопців. Давно знаю Ігоря Телішевського, який сьогодні йде першим номером до Львівської міської ради, знаю волонтерів громадської організації "Допомога армії України" Любомира Босаневича та Юрія Середяка, знаю Титанового Джексона (Євгенія Терехова) - молодого хлопця, який дивом вижив після важких поранень, знаю Бориса Філатова, який сьогодні намагається відвоювати Дніпропетровськ у «регіонала» Вілкула.
Ці люди належать до покоління, яке виросло і сформувалося за роки незалежності. Ми довго чекали появи цього «самостійного покоління», бо знали, що саме воно скаже найрішучіше слово щодо нашого цивілізаційного вибору, нашої української мети. Майдан показав, що так воно, власне, і сталося. Людська і національна гідність, відчуття справедливості для цих молодих людей – уже не світоглядні чесноти, а природні складові їхньої громадянської імунної системи. Це – у крові. І тому серед їхніх переваг – глибока сучасна освіченість, професійна мобільність, доброчесність. А першість я все ж таки віддаю молодості. Не через те, що вона не потребує люстрації, а тому, що вона ясніше бачить завтрашній день.
