НЕ убити Медведчука

За останні чотири роки на війні з Росією загинули тисячі людей. Їх справедливо можна назвати пасіонаріями – необхідними рушіями для розвитку і захисту нації. А скільки загинуло, давайте порахуємо, корупціонерів,  торговців з ворогом,  торговців на крові, нікчемних політиканів, відвертих ватників і ворогів України ?

Питання риторичне. Не дуже дивно, що в низки людей, не малої кількості, давно розвинулося оманливе почуття про квітучу Україну – виключно в платонічно-маніхейському ракурсі, така собі «духовна країнонька», яка дуже віддалено перегукується якось із «недуховною» поцейбічною, де панує не світло-голубий еґреґор в сонячних емпіреях, а темні імперійки жовто-блакитних феодалів, темніші за Мордор Толкієна. Ось так кується міф про «Небесний Мільйон». А там і до «золотого мільярда» недалеко, сіромахи…

Кляте поцейбіччя щоднини стряхує і страхає черговими летальними аваріями обдовбаних мажорів на джипах, де на них чекає всесильне правосуддя,  цінами на все господарство, стрибучими, як Сергій Бубка в молодості, паршивою екологією, де кількість сокир і електропил от-от зрівняються із ще не зрубаними деревцями, чужими успіхами і своїми невдачами. Та ще й доноситься до стражденного заробітчансього вуха плітка про те, що до псякрові обіжений поляк закриє кордон, якщо тебе визнають бандерівцем, а то й посадить. Не Степан нам більше пан ?…

Словом, світом бродить суцільне насильство. А держава, що володіє монополією на насильство, згідно з законом, часто або застосовує його неправомірно, або зовсім не застосовує правомірно, як серединний варіант – застосовує слабо.

В декого виникає, здавалось б, закономірне запитання: якщо все так паскудно, якщо видимо-невидимо ворог невидимий диктує ворогу видимому, то чому не скористатися найпримітивнішим і в той же час найпереконливішим аргументом – насильства та помсти madе in yourselph ? Чому одні повинні вмирати, а інші процвітати ? Чому вояка А з села Б ховають всім селом і бойовими побратимами під жалісливі плачі, вбитого підступною ворожою кулею, іншого вояка теж ховають, щоправда з меншим траурним розмахом, бо той сам вкоротив собі віку, а в якихось  там Злодійчуків  вродилася третя дитина – в клініці Нью-Йорка, і кумами тут будуть – перевірені, впливові люди із довгими і місткими портфелями, і старшенькі в них – один вивчився в Швейцарії,  працює тепер в баті і мамки на фірмі «переписчиком майна на себе», а доця теж не журиться, робить в доброму банку і породичалася давно із теж ким треба. Третя бейбі – буде певно прем’єром, бо найлюбиміша.

Чому пацани, які вертаються з фронту, впадають в депресії часто, зловживають спиртним, не знають з якого боку себе знайти в новому-старому світі, заміть того, аби збиватися в ватаги і чинити справедливість на периферії  і в центрі, запитують різі небайдужі.

Врешті-решт, якщо є проблеми із соціалізацією собі подібних, чи нема бажання світитися в гурті, то можна самовільно і самостійно щось зробити, просторікують небайдужі. Так навіть безпечніше: взяв автомат, натягнув балаклаву, увірвався чи причаївся – опорожнив магазин.  Пішов додому тєлік додивлятися. Мусора – іщіті козаностру, он вона побіжала он там. 

Сексуальних маніяків в нашому деморалізованому суспільстві не бракує, то чому ж нам має бракувати соціальних маніяків ? Україна могла б стати законодавцем на модний соціальний тероризм. Поки в європах шахіди акбарять ліберальний люд, поки в Штатах вар’яти-психопати гамселять з татусевих  «ремінгтонів» по переповненим церквам і школам, поки на Росії полковнікі ваньок не рахують ні на Донбасі, ні в Сирії, в нас могли б виникнути – не ідеальні, але ідеалістичні батальйони Бога,  дивлячись на які – з пекла чи раю – Довбуша і Кармелюка переповнювали б фібри пекучої заздрості і палкого вболівання. Нема цього всього, зітхають скрушно знебайдужілі, і так само розпачливо додають: зате є військовий прокурор брат-письменниці-з-Фронта-що-воюють-за-Яценюка-за-Зміни-і-який-бочку-котить-на-батальйон-Прикарпаття-за-те-шо-пацани-поберегли-себе-свої-родини-з-умом-проти-проти-старшинського-солдафонського-безумства-пофігатєльства; зате є порошенки, луценки, і купа корупційної наволочі на регіонах. І з останнім точно не погоджуватися не можна..

Є  зневага польської влади до української держави (про москалів навіть не заїк.), яку ніхто не боїться, розпад якої може скоро бути вигідним не лише Ерефії, Польщі, Угорщині, Румунії, а й великій решті ЄС, позаяк, давно відомо, що українець – працьовитий, відповідальний, і зовсім не агресивний, як араб, наприклад.   А в Расєї нафта дішова, а Расєї зброя неігрушочна, нафіга ті качєлі з тими українськими байстрюками розкачувати ?! На доказ, на нещодавній Мюнхенській конференції з безпеки українську сторону, однаково владну і опозиційну, відверто пофутболили, якщо не сказати: потролили єсесери.

От якби українець був, як араб трохи, то в поляка би яєчка не тарабанили низько і мажорно при нашому тихому екстазі «Слава Україні !», а дзеленчали мінором ввись. Якби українець був як єврей трохи, то б навіть араб його боявся. Але українець поки що переважно хоче бути як поляк на Заході і як москаль на Сході – це коли півмирні часи,  коли  піввоєнні – то краще перебути поляком чи москалем. А там потім відродимося, козаченьки…

В цьому і весь пафос малого українця і його стратегія на будущность, трагедія найбільша в тому, що найменші серед них – у великій владі і у великому бізнесі.

Великі українці ті, яким вчасно вдасться визначити ключових внутрішніх ворогів цієї держави – ключових, стратегічних їх – не потенційних, а актуалізованих –  направду не багато, вистачить пальців обох рук, а то й одної може – і їх знешкодити, ліквідувати. Великий українець – це будь-хто. А малий українець – не будь-хто… Так кажуть все ті ж небайдужі.

 Це насамперед Медведчук. Демонічний воістину персонаж для України. Глибоко символічні його «адвокації» дисидентів Стуса і Литвина. Потім була перша вагома олігархічна кооперація, при Кравчуку, так звана  «вєлікалєпная сімйорка», після Кравчука він із товаришами ще міцніше закріпився за спиною Кучми, було вбивство не абикого, а Чорновола, можливо, Гонгадзе, була копітка спроба переконати Кучму вогнем і мечем розігнати перший Майдан, потім були одні політичні  поразки з надувними проектами-прожектами на публічній площадці, не в коридорах влад, десь між тим всім було родичання з Путіним і Мєдвєдєвим.

Було багато ще чого, а тепер він мітить на генерала-губернатора Малоросії, яка має бути поділена на частини, зі своїми неофеодалами, де-юро унітарна, або федеративна, з максимальною ізоляцією Галичини і притяганням її до Варшави – бо звідтам вся небезпека для аб’їбоса аб’їдіньонних.

Купи кремлівських нафтодоларів кидаються  на псевдо-самоврядні проекти, сірим кардиналом котрих є Ніхто Інший, мета яких співпадає  з метою дебілізованої чинної української влади, більше вигоди лише в місцевих князьків  – децентралізація. Комерціоналізовані, денаціоналізовані перевертні з СБУ кришують бізнес кума Путіна як вірні пси з роду церберів, затираючи всіх конкурентів. Заправляєш машину газом ? Заправляєш Медведчука. А шо дєлать, заправляти русскій Лукойл ?..

А віднедавна Медведчук ще й некоронований герой України, бо це він, а не хтось там, звільнив стількох наших бійців з полону. Не здивуємося, якщо ще не перейшли неформально,  невдовзі перейдуть деякі атошники, а то й не лише деякі, під крило «визволителя», як свого часу дуже патріотичні спочатку УНА-УНСО вчинили були, перемкнувши до табору все того ж дяді Вови. Деякі з них і дотепер наймитують в цього феодераста.

Річної давності заклики Влотка Парасюка ліквідувати Медведчука звичайно, що залишилися не без уваги з боку СБУ, це ж до них він апелював, це ж вони його потім пробували нагнути, не дуже успішно. Просто Влотко Парасюк ще не дуже розчарувався в нинішній державі, просто він ще депутат, а от коли він втратить мандат і майдан, його перестануть запрошувати на теле-шоу, увага спецслужб природно істотно послабиться до його гнівних постів, то може сам попробує. Та хай краще не пробує.

Нам кажуть «демократія», «демократизація» - це що таке ? як її помацати, з якого боку і яким натиском ? Може певна сутність демократії – як власне і наукового прогресу –  полягає в тому, аби причаїтися зі снайперською гвинтівкою за кілометр, півтора, скоро можна буде цілих тридцять,  від жертви, і в час П. – зробити рішучий натиск пальцями  правої руки, або лівої  ?.. До такого висновку доходять розчаровані і деморалізовані люди, їх множиться з кожним божим днем.

«Ну хіба воістину важко грохнути того ж Медведчука отаким нехитрим способом,  хай в нього тисячі руських ратників, чи того ж Ахметова, якого офіс на Подолі, і який немало менше від Медведчука стратегічний внутрішній ворог, ключова особа в державі ? Ні, технічних засобів і навиків не бракує, людських ресурсів тим паче, бракує всього того, чого бракує і владі з її ключовими особами Аваковим, Турчиновим – політичної волі. Ось в чому зрівнялівка. Дефект і дефіцит первинної  демократизації соціума – мир миром пироги з сиром, а вареники з кров’ю – мають бути. Суспільної активності нема. Нарід пасе пасиви. І мріє про дуті акції і активи.»

Коли кажеш, а може все-таки не варто… то у відповідь чуєш знову:

«От появиться на гроші Сороса громадська організація «Смарт-Ліквід»  - повіримо в дієвість гуманної демократії через років сорок, а так поки що вона у нас вражаюче негуманна.»

Крадії, як правило,  - не вбивці, це про еліту, це вже чисто  мої думки. Це не люди довгої волі, тим паче, що майже кожен з них стратегічно обмірковує примирення з Росією, особливо, коли Захід дасть по лапам боляче по-справжньому, а він таки либонь дасть, і роль Медведчука в цьому, як міченої першої особи в країні,  стратегічно вирішальна для них.

А хіба регіональна бізнес-чинушна мафія теж не виграє від існування медведчуків, хіба їхні інтереси не співпадають із кремлівськими – країна удільних князівств. А якщо гроші прийдеться ховати не в західних банках, а російських, бо там аудитів потужних не будуть проводити, і за добру службу не лише не заберуть, а й додадуть. Ми маємо нащадків зрадників, існуючих зрадників і матимемо цілі майбутні поклоніння зрадоти і гопоти їм на службі за мідні копійки в їхніх кишенях і мідний тазік в нас на головах – тих небагатьох, хто не повиїжджєє.

І ми можемо отримати куди більш загрозливу зраду тих, кого вважали своїми героями, рятівниками, кому пісні, думи героїчні складали, коли почнуть проливати свою і своїх кров за інтереси Медведчука і тих, на кого феодали їх натравлять – бо ж жити якось треба і вміти злість, ненависть до ворогів заміщувати, проклєта доля. Бо ж Зрада – он пішла, побігла, ловіть…

Малоймовірно, що Ахметова вколошкає якийсь правдодух, одинак зі зброєю чи купка відчайдухів (хоча цього повністю виключати не можна), мотивована виключно справедливістю, це зробить атошна хвардія Беньяміна Валєріча, радше.  Те саме можливо з Медведчуком учудять конкуренти по бізнесу і території, і так далі, аж до Беньяміна, якщо  того не прикриє швейцарський сир, який насправді для гопніків з мільярдами давно в мишоловці, як би і чим би не пах.

Або за це візьмуться цеерушники, якщо ситуація вийде з-під українського контролю остаточно, і на якийсь біс раптом американцям ця територія здасться потрібнішою за нас, скажімо так, менш хаотичною, ніж Ірак чи Афганістан.

А проамериканських феодосів за таких розкладок певно прикінчать феесбешники, проєвропейських польські інструктори смерті і всі-всі, хто не свої-рідні. І буде панство, еліта варяжна аж до кипучої варки. Не буде більше рідної істеричної сварки. Мєждусобойства і іншої сімейної суєти, за якою будуть до скону ностальгувати в тихих, затишних гаванях Канади й Австрії дуже прозахідні не ключові особи, що менше за ключових  замастилися лайном по вуха (три крапки зі знаком пит.)

А може ні ?

А може все буде не так як вангують  пророці цьоці на чорному воску, коли стратегічні інститути аналітики і прогнозування, think-tank-и,  жують слину в палацах Банкової,  в основному, гадаючи, що тамтешні тимчасові бариги – ооттоо і є ключові особи в цій країні, альтернативи яким нема.

Може таки, сподіваймося, ні в кого аж так не здадуть нерви, ніхто не надивиться кінів і теесенів, не будуть одиночки ні в кого стріляти, ні в себе, ні в своїх ради чужих, може почуття внутрішньої провини передавить почуття сорому за себе і країну, хтось викине з голівоньки сивої «країноньку платона», згадає прадіда Арістотеля, якого не читав ніколи,  і Суд Божий, про який десь чув мимохідь,  що ми як-не-як  християнська країна  – і пальне не в голову, серце начальника жека чи виконавчої служби від сбєрбанку, а кудись нижче пупця, або просто відіб’є печінки трошечки, не боячись, що потрапить на лавку для підсудніх, бо брава братва в біді не залишить, вона прямо з клітки його визволить, а там ще підтягнуться, і так до Києва дойдемо, скасовувати децентралізацію, наводити порядок.

А якщо браві хлопці і дівчата, з менш бравими, але такими, що теж задовбалися жити як бидло безвільне, не перешкоджатимуть на користь третіх осіб обирати в цій країні тимчасового диктатора на легальних і легітимних виборах, чи якщо в разі фальсифікацій або нефальсифікованому та шкідливому, руйнівному виграші не дуже авторитарного, наприклад, Ляшка чи Вакарчука (хай простить Бог і Славко – то не пряме порівняння)  - перешкоджатимуть, більше того – всіляко спонукатимуть до диктаторства диктатора – роби сучий сину (дочко) по справедливості  максимально, інакше тебе спіткає доля страшніша за найстрашнішу, то не виключено, що пройде не багато часу, як медведчук, ахметов,  дрібніша бандота в офісах і кабінетах - не вмруть від чужоземної чи рідноземної кулі,  вибуху на стадіоні. Мені б особисто хотілося. Не хотілося б судів лінча і хаотичного насильства, поза державного, зовсім позазаконного.

І країна не відкине копита на криваві царства кількадесятьох сімей і чужаків над ними.

Ні, вони, думаю, все-таки повинні жити, медведчуки,  в цій країні надалі і керувати в ній. На зоні суворого режиму серед собі подібних – і ніяких з ними поряд кіллерів, убивць, їм куди менш суворий вирок – як ознака нашої європейськості до подібного роду злочинів.

Майже ідеальну не платонічну країну треба уявляти собі приблизно так, а здійсниться, як то кажуть, майже отак: совкова, страшна, порепана тюрма з величезними гратчастими вікнами, оточена в’язницями, що  здалеку і зблизька перевершують норвезькі. В ній панує сувора поліцейська дисципліна, на відміну від «норвезьких»: підйом з душем холодної води і гучною сиреною вперемішку з музикою гімну України о пів на сьому ранку – співають усі, ніхто не закриває вуха. Відразу по тому – кому на шахту, кому за станок, кому на хімзавод без протигаза, кому інкасатором без охорони в супроводі лишень браслету, який унеможливлює втечу, зате уможливлює миттєву страту при спробі втечі.  Хто і чим собі в минулому житті кував долю.  А комусь перед тим тринадцять ударів мотиваційним києм по спині, кінець робочого  в шостій чи о сьомій вечора, ситна вечеря з протухлим м’ясом і простроченою рибою, обов’язково ГМО з тюремного гіпермаркета «Сільпо», вечірня молитва з проповіддю, година для вільного читання – під страхом розстрілу заборона читати каракулі свого адвоката чи маляву з Європейського суду з прав людини довше, ніж п’ять хвилин; на сон грядущий  вечірня казочка про свободу за двадцять-тридцять років, підйом о пів на сьому… Неділя – Шустер в записі (Шустер обов’язково повернеться, особливо до тих, хто його прогнав) і рекреаційно-пізнавальні передачі про Мальдіви, Канари, Великобританію, Відень,  Москву, Цюріх; на завершення цикл з трьох хвилин про пнівські замки України. Хто захоче вкоротити собі віку і перед тим прийняти буддизм – не вийде: відеокамери і охоронники скрізь, а ми християнська країна, бо віримо і знаємо, що страждання в поцейбічному, то не найбільше зло, і вони не такі нестерпні і неподоланні, як гадають собі буддисти, що для цього вигадали собі Нірвану, смерть над смертю, ні, ні. В наших тюрмах на мурах білим по чорному написано: звільнення не означає спасіння.

І  снайпер Влотко на прізвисько «Всевидяче Око» в однострої з написом, аналогічним  на тюремній стіні, десь там причаївся за кілька кілометрів на терасі модернізованого готелю-хмарочосі «Україна», він-бо курс посиленої катехизації не проходив в тюрмі, тюрма ж бо не Оксана Марченко – телеведуча програми «Хрест на Факторі», любителька чорних суконь і помад, вона справедливо не за кожним плаче, лишень за пестунчиками долі.

P.S. Найрадикальніші з рефлексій висловлені у формі метафори та з сенсом метафори, матеріалізація яких від автора не залежить напряму, а від онлайн-площадок тим паче. Тільки – спільно від нас усіх. Стримаймо себе в злому, не стримаймо в доброму.