Руслан Павлов — психолог за освітою, підприємець і спортсмен до повномасштабного російського вторгнення. З початком великої війни він став на захист України та виконував бойові завдання на різних напрямках.
Сьогодні військовослужбовець обіймає посаду заступника командира служби фізичної підготовки та спорту військової частини 1241 Національної гвардії України та очолює Спілку ветеранів штурмових дій.
Нацгвардієць організовує ветеранський спорт і допомагає пораненим бійцям відновлювати фізичну та психологічну стійкість і повертатися до активного життя.
В інтерв’ю журналістці Фіртки Руслан Павлов розповів про перші бої та втрати побратимів, мотивацію добровольців і мобілізованих, розрив між фронтом і тилом, а також про те, як війна змінює сприйняття життя та плани на майбутнє.
Життя до повномасштабної війни
Повернімося до часу перед повномасштабним російським вторгненням. Яким було ваше життя тоді?
До того я займався бізнесом. Активно тренувався: готувався до марафонів, бігав «половинки», займався тріатлоном — це плавання, біг і велосипед. Крім того, долучався до різних волонтерських проєктів.
Спорт допомагав підтримувати фізичну форму, а волонтерська діяльність виховувала емпатію та слугувала прикладом для моїх дітей.
Які саме проєкти ви реалізовували?
Чимало. Пам’ятаю випадок під час повені, коли сильно затопило «Дім Сірка» у Калуші. Ми з друзями-спортсменами приїхали вантажівкою з матеріалами — дошки, цвяхи, пили, шуруповерти — і змайстрували близько 20 собачих будок. Це був дуже продуктивний день.
Уже під час COVID-19 ми організовували щотижневу допомогу самотнім літнім людям — продуктові пакети на місяць із базовими стравами, щоб вони могли залишатися вдома. Їхня вдячність давала відчуття правильності наших дій.
Ще один проєкт, який залишив сильний слід, я назвав «Весілля мрії». Ми підтримували дітей з інтернату, і там була дівчина — Оксанка. Уже в дорослому віці вона познайомилася з хлопцем Данилом. Після важкої аварії він втратив око. Вони хотіли одружитися, але всі кошти його родини пішли на лікування, а в Оксанки не було рідних, тому весілля планували провести у столовій інтернату.
Я вирішив допомогти: підключив друзів із бізнесу, частину коштів зібрав донатами — і врешті ми організували їм справжнє весілля мрії з рестораном, скрипачками та лімузином. Це залишило дуже яскраві спогади.
Початок великої війни та перший досвід
Де вас застала новина про повномасштабне вторгнення?
Я був у Франківську. Моя донька живе недалеко від аеропорту. Коли пролітали перші літаки та лунали вибухи, вона дуже злякалася і подзвонила мені — я приїхав. Тоді стало зрозуміло, що почалася війна.
Як ви приймали рішення щодо подальших дій?
Я зрозумів, що якщо війна прийде під Франківськ, я нічого не зможу зробити. Тому вирішив їхати на Схід, щоб зупиняти агресора там.
Щоб приймати свідомі рішення, я відключив телеграм-канали та телемарафон і склав список того, що вмію і де можу бути корисним. У 2021 році я брав участь у чемпіонаті України з дуельної стрільби та посів друге місце, тож мав практичний досвід стрільби. Це допомогло обрати місце служби.
А як саме обирали підрозділ?
Я тренувався на базі спортивно-стрілецького тиру «СВД Легіон». Там знав багато людей, зокрема президента клубу Василя Віконського, який служив ще з 2014 року. Коли почали формувати батальйон спеціального призначення «Сафарі» під його командуванням, мене запросили долучитися.
Мені також пропонували службу у розвідці та «АЗОВі», але я обрав «Сафарі», бо, окрім командира, знав там багатьох хлопців. Розумів, що йду в підрозділ, де довіряють одне одному, підтримують у складні моменти та цінують людське життя.
Так почався мій військовий шлях.
Бойові операції та досвід
Як проходили перші бойові завдання?
Наш підрозділ брав участь у звільненні Ірпеня та Бучі, а згодом виконував завдання на Сумському напрямку.
Ми першими заходили у Вовчанськ, і місцеві жителі дуже тепло нас зустрічали. Далі були Куп’янськ, Балаклія, Ізюм. Ми прибували на позиції тоді, коли бої ще тривали, а по дорогах лежали тіла росіян. Це давало чітке розуміння, наскільки все швидко відбувається.
Я намагався бути присутнім на всіх бойових завданнях. Особливо мотивував наш командир із позивним «Італієць» — він сам завжди йшов у бій і власним прикладом підтримував підрозділ. Це формувало довіру і впевненість серед бійців.
.jpg)
Які операції залишили найбільший слід у вашій пам’яті?
Особливо складною була операція на Ямпіль поблизу Лимана: нас зустріли шквальним вогнем із ручних протитанкових гранатометів і стрілецької зброї. Один із наших — Микола Дзидза на позивний «Норка» — отримав поранення, але не покинув бронетехніку, залишився на позиції й до кінця відстрілювався. Коли в нього влучила куля, він вигукнув: «Слава Україні!» — і продовжив стріляти. Саме він знищив РПГшника, який цілився в нашу техніку. Він — справжній герой, який рятував інших ціною власного життя.
Після прориву напруга не спала — потрібно було терміново займатися евакуацією поранених та загиблих, одночасно контролюючи безпеку підрозділу.
Ще один боєць, «Альпініст», підірвався на розтяжці в лісі — він зазнав тяжких поранень ніг. Ми витягнули його та звернулися до суміжників із ЗСУ, аби вони допомогли з евакуацією. Техніка вирушила лісовою дорогою, але за кілька хвилин ми почули вибух. По рації зв’язок зник. Ми зрозуміли, що підірвалася машина, яка везла наших хлопців.
Війна та відповідальність за побратимів
Як ви діяли після підриву машини та поранення побратимів?
Ми взяли у хлопців турнікети, боєкомплект і зброю та рушили польовою дорогою по слідах техніки — ліс був повністю замінований. Було психологічно важко, але ми мусили йти.
Коли підійшли ближче, почули постріли. Спочатку подумав, що це засідка, але згодом з’ясувалося, що стріляє наш боєць на позивний «Тироль», який перебував у шоковому стані. Ми дали йому знати, що це свої, і забрали в нього автомат.
Екіпаж підірваної машини постраждав дуже тяжко: командир загинув, його помічник отримав серйозне поранення ноги, ще один боєць зазнав важкого ураження, що призвело до паралічу. Інших хлопців евакуювали по черзі. Увесь процес зайняв близько пів години, після чого нам довелося повертатися до штурму містечка.
Я зібрав усіх і повів далі, навіть не знаючи точно, куди рухатися. Але війна — це хаос: завжди щось іде не так. У такі моменти важливо, щоб хтось зберігав спокій і впевненість. Я подавав команди й підтримував хлопців, щоб вони діяли злагоджено і без паніки.
Після таких складних та небезпечних ситуацій відповідальність за побратимів стає ще більш відчутною.
Так. Війна формує глибоку відповідальність і дружбу. Переживаючи за своїх людей, думаєш наперед: яка небезпека, як її усунути, що зробити, щоб повернутися живими.
.jpg)
Крім того, тут і зараз усе зрозуміло: хто ворог, хто свій. Це посилює смак життя: кава та їжа смачніші, заходи сонця — особливі. У тилу — значно складніше.
А як саме змінилося сприйняття буденних речей на війні?
Розкажу один епізод, який добре це ілюструє. Мені поставили завдання — просунути наші позиції приблизно на 330 метрів. Орієнтиром була крайня точка в посадці — спостережний пункт. За картою це межа наших позицій.
Ми обережно пройшли через посадку, закріпилися й вийшли на потрібну відстань — тепер до ворога залишалося близько 200 метрів. План був такий: тихо накопичитися, облаштувати приховану позицію, а потім підійде танк — і разом із ним ми вийдемо в поле на штурм. Не 700 метрів бігти, а лише 200 — це значно легше.
На виконання дали тиждень, але ми впоралися за три дні. В останній день швидко дійшли до кінцевої точки. Дивлюся — ще ранок, а ми вже там, де треба. Але ми не готові: потрібно окопатися, облаштувати укриття, щоб нас не було видно. Потрібні були матеріали — плівка, інструменти, яких у нас не було.
Я залишив хлопців і поїхав у тил за всім необхідним. Сів у пікап — їхати близько 15–20 кілометрів. Там, де ми були, — артилерія, танки, вибухи, повноцінна війна. А через 20 хвилин я вже в місті: люди прогулюються, п’ють каву.
Заходжу в «Епіцентр», набираю потрібні речі, стою в черзі на касі — як звичайна людина. І ось виникає дивне відчуття: щойно був під обстрілами — і вже стою в магазині. Потім знову сідаю в машину — і за 20 хвилин повертаюся туди, де стріляють.
Цей різкий контраст нагадує: на війні завжди два світи водночас.
Від бійця до заступника командира
Ви пройшли шлях від бійця до заступника командира батальйону. Це великий професійний і психологічний стрибок. У які моменти особливо відчували відповідальність за людське життя?
Постійно. Кожен штурм, кожна бойова задача, навіть дорозвідка — завжди відчував цю відповідальність.
А є конкретний випадок, коли ви особливо відчули небезпеку та відповідальність за людей?
Наприклад, у Бахмуті перед штурмом я сам оглянув місцевість і облаштував укриття, що врятувало нас від прицільної роботи ворожого танка.
Під час бойових дій наш взвод потрапив під прицільний вогонь ворога. У нас був міномет 80-го калібру. Коли суміжні війська потрапили в напівоточення, ми були змушені відкрити вогонь, вороги нас засікли, літали дрони, а потім по нас почав працювати танк.
Ми бігли в укриття під бетонну яму з колесами — танк працював прицільно, але укриття врятувало. Ми отримали контузію, але всі залишилися живі.
Після цього вас евакуювали?
Так. Спочатку я перебував у лікарні в Краматорську, потім мене перевели до шпиталю в Дніпрі, а згодом — до обласної лікарні в Івано-Франківську.
Після місяця реабілітації командир підрозділу запросив мене до Києва та представив особовому складу як командира роти. Там мене нагородили відомчою відзнакою «За мужність».
Які висновки ви зробили для себе як командир?
Це ще раз підтвердило, наскільки важливими є взаємна підтримка та відповідальність за людей. Бійці йшли, зважаючи на репутацію підрозділу та командира, знали, що про них дбають, — і це підтримувало дисципліну й мотивацію.
Навіть нові військові, які прийшли не з власної волі, швидко адаптувалися завдяки командному духу та прикладу старших побратимів.
Зважаючи на те, що деякі бійці йдуть добровільно, а інші — за мобілізацією, чи відчувається різниця в їхній мотивації?
Так. Тут важливо розуміти, що мотивація, внутрішні резерви та мужність часто сильніші за фізичну силу. Зі мною у батальйоні були лише добровольці, тому я точно знав: ми прикриємо одне одного. Це давало впевненість у бою.
З мобілізованими було складніше — не завжди можна було розраховувати на таку ж рішучість і готовність діяти в екстремальних умовах.
А чому, на вашу думку, сьогодні добровольців так мало і доводиться застосовувати мобілізацію?
Це складне питання. Неможливо винити когось конкретно — ні владу, ні неправильні рішення.
Росія — величезна імперія з колосальними ресурсами, яка десятиліттями планувала, щоб ми були підконтрольні. Війна відродила добровольців, але їхня кількість з часом закінчується.
Як вважаєте, що потрібно робити сьогодні для підтримки мотивації військових?
Моя думка проста: сьогодні потрібно фінансово підтримувати військових. Не всі воюють на передовій — з мільйона, можливо, 300 тисяч реально на фронті, решта забезпечує тил.
Військовим на передовій потрібно їсти, спати, мати форму, зброю, харчування, пункти дислокації, спостережні пункти — це ціле життя і механізм. Багато отримують 20–30 тисяч гривень. Як вижити з родиною на ці гроші? Це безпосередньо впливає на мотивацію.
Я вважаю, що тиловому військовому треба збільшити зарплату в три рази — до 60–100 тисяч, бойовому — до 400 тисяч. Тоді держава могла б відбирати найкращих, а добровольців, які воюють вже понад чотири роки, ставити на інструкторські посади — ніхто краще за них не зможе заряджати духом і навчати тактики.
Розрив між фронтом і тилом
Сьогодні часто говорять про різний досвід війни — фронту і тилу. Чи відчуваєте ви розрив між цивільними та військовими?
Так. Особливо це помітно після бойових. На фронті все чітко й просто: зрозуміло, хто ворог, хто свій. Живеш сьогоднішнім днем, і дрібниці набувають значення — кава, їжа, заходи сонця, вулички.
Коли ж повертаєшся в тил, доводиться планувати, думати про гроші, роботу, майбутнє. Цей контраст відчувається дуже різко.
Серед цивільних часто виникає особливе відчуття — провини, коли вони бачать, що інші йдуть на фронт, а вони залишаються в тилу. Тож так, розрив між цивільними та військовими є — він проявляється і в щоденному сприйнятті, і в психологічному стані, і в відчутті значущості чи відповідальності.
Ви згадували почуття провини серед цивільних. Як воно проявляється?
Хлопці, які пішли воювати, відчувають себе значущими. А ті, хто не пішов — навіть підсвідомо — відчувають провину. Це відчуття передається і сім’ям: дружини, сестри, близькі часто відчувають тиск і провину, коли бачать, що інші йдуть на фронт, а їхні чоловіки чи родичі — ні.
І що відбувається з цією провиною?
Коли люди стають волонтерами, допомагають армії, спілкуються з військовими, вони ніби стають своїми серед них — провина зникає.
Ті, хто не дотичний до війни, часто замінюють провину агресією. Вони починають критикувати військових, щоб виправдати себе: «Добре, що я не пішов».
Як це впливає на військових?
У тих, хто воював, зростає відчуття значущості перед собою, сім’єю та суспільством. Багато очікують, що повернуться героями, але стикаються з агресією тих, хто замінив провину на критику. Це створює великий психологічний дисонанс.
Є ініціативи Міністерства оборони та політичні програми, які залучають цивільних, проте масово подолати цей розрив складно. Межа між тими, хто воював, і тими, хто залишався в тилу, лише зростає.
Тому для ветеранів важливо підтримувати одне одного та триматися разом — це допомагає зберігати психологічну стійкість і відчуття єдності.
Ветеранська діяльність
Ще до війни ви були залучені до благодійних ініціатив. Після фронту активно включилися у ветеранський рух. Сьогодні ви очолюєте Спілку ветеранів штурмових дій. Як виникла така потреба?
Ми зрозуміли, що, об’єднуючись і діючи гуртом, легше розв'язувати бюрократичні питання та підтримувати одне одного, особливо тих, хто поранений або втратив кінцівки.
Як розвивалася ваша спілка?
Ідея була моя, і її підтримали близькі побратими. У 2024 році ми зареєстрували спілку, і вона почала допомагати у бюрократії, зборі документів та підтримці поранених. Потім до нас приєдналися друзі та суміжні підрозділи — зараз близько 50 людей, більшість із бойових, хтось ще служить. Ми передаємо берці, сухпайки, машини та допомагаємо одне одному.
Які напрями роботи спілки?
Активно працюємо у ветеранському русі, спорті та реабілітації. Створили реабілітаційний центр на базі підрозділу, відкритий для всіх сил оборони. Командування підтримало нас — на відкриття приїжджало військове керівництво.
У центрі працюють два основні терапевтичні кабінети — мануальної терапії та фізіотерапії. Центр оснащений сучасним обладнанням для магнітотерапії, ударно-хвильової терапії, є великий кінезіозал. І що важливо — усе це створено без бюджетних коштів.
Спілкуючись з ветеранами, на вашу думку, чого вони потребують зараз, але не завжди отримують?
Найбільше — відчуття власної гідності та значущості. Визнання їхніх заслуг — перший крок до ментального оздоровлення. У цивільному середовищі це складно забезпечити, тому важливо знайти своїх серед своїх: займатися спортом, звертатися до психолога або ветеранського осередку.
Почати можна з малого: поєднання фізичної активності та ментальної підтримки дуже допомагає відновити сили та впевненість у собі.
Які поради ви дали б ветеранам?
Потрібно почати з себе: навчитися любити себе, визнавати власні потреби у підтримці та не боятися звертатися за допомогою.
У нашому центрі ветерани з ампутацією не сидять вдома: вони займаються спортом, проходять психологічні практики, «чистять психіку» від болю війни. Такий підхід допомагає відновлювати фізичні та ментальні ресурси, повертати відчуття контролю над життям і впевненість у собі.
Плани після війни
Чим плануєте займатися після закінчення війни? Залишитеся у війську?
Напевно, що ні. Проте мені важливо залишатися чесним перед собою та хлопцями, з якими воював. Хочу залишатися корисним і допомагати військовим.
Швидше за все, повернуся до бізнесу — це дає свободу, можливість створювати робочі місця, будувати команди, об’єднувати людей та давати їм шанс працювати та заробляти.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Повернувся за пораненим та загинув: історія життя та чину прикарпатського бійця Миколи Прокопишина
«Наші Котики»: як ветеран Роман Турик відкрив та розвиває зоомагазин в Івано-Франківську (ФОТО)
