З середини травня Венеція починає жити насиченим туристичним життям. Різноманітні атракції, карнавали, бієнале, фестивалі на всі смаки і гаманці.
Цьогорічне бієнале, найстаріша мистецька виставка світу, традиційно супроводжується багатьма паралельними або незалежними програмами. Вони органічно перетікають одна в одну, продовжуючи і доповнюючи безперервне свято життя, котрим живе місто в літній сезон.
Серед решти міжнародна виставка «Персональні структури: Відкриті кордони» цікава для нас тим, що цього року єдиний, хто представляв Україну (з понад двох сотень учасників проекту), був івано-франківець Ростислав Котерлін з проектом «Мігруюча душа».
Щоби їхати у Венецію (!) з масками, потрібно мати на те особливі причини. Бо ж місто переповнене кіосками та магазинчиками з традиційною венеційською карнавальною продукцією. Будь якою – веселою, страшною, казковою. Але наразі мова йде про мистецький проект. Ще в 2009 навмисне для львівського Тижня актуального мистецтва Котрелін підготував перформанс «Плач». Художник безпосередньо перед публікою малював вугіллям на папері рисунки-парафрази відомих робіт Малевича, Ван Гога, Бойса, Дюшана, Пікассо, Воргола, почергово спалював ці малюнки, а потім втирав залишки попелу у власні руки, скроні, ділянки тіла довкола серця, сонячного сплетіння і т.п. У момент, коли втомлена монотонним дійством сеансу малювання публіка почала розслаблятися, з різних кутів зали несподівано прорізалися голосіння дівчат-плакальниць в хустках (одна у капелюсі) і згаданих щойно масках на обличчях. Дівчата ходили і голосно завивали навколо, оплакуючи пам'ять, поки автор відмивався від попелу, ніби очищаючись від надбання минулого, для творення тепер.
«Переглядаючи в одному зі старих номерів «Декоративного искусства» фотопортрети відомих художників авторства Едді Наварри, я помітив одну важливу річ. Попри антропологічні відмінності рис, індивідуальність та неповторність характерів, обличчя Бойса, Воргола, Пікассо, Мура, Де Кунінга, багатьох інших яскраво виражали певну подібність, спорідненість. Це можна було б пояснити тим, що фото зроблені рукою одного автора. Але та фатальна спорідненість присутня також в портретах цих художників, зроблених іншими фотографами. Попри зовнішню несхожість, їхні обличчя однаково зосереджені, вони виражають якийсь особливий, винятково глибокий, таємничий життєвий намір», – згадує Р. Котерлін.
На відкритті виставки в Татарові
Перформанс відбувся, маски залишилися, тож реалізація базової ідеї знайшла продовження у їх демонстрації в ролі самостійних артефактів. Оформлені в чорні фанерні бокси, маски почали мандрувати виставками. «M ∞ PSYCHE» в «Я Галереї» та «Незалежні» в Мистецькому арсеналі в Києві (2011), «Домашній перегляд» в ЦСМ в Івано-Франківську (2014), «Чеч. Індивідуальна артикуляція» в Татарові (2017), звідки подалися до Венеції. Бо наприкінці минулого року Івано-Франківський ЦСМ отримав запрошення до участі в міжнародному проекті «Personal structures: Open border», куди й було вирішено делегувати проект Ростислава Котерліна.
Масштабна виставка, що експонується до кінця листопада в трьох palazzo та на території двох парків, вміщує твори понад 200 художників, в тому числі таких зірок як Nobuyoshi Araki, Joseph Koshuth, Jeff Koons, Herman Nitsch, артефактами долає комунікаційні межі. Та це лишень невелика частка того, що можна побачити сьогодні у Венеції.
У світі нема нічого «зовсім нового», всі народжені часточки життя споріднені між собою, міркував Піфагор-містик приблизно у середині 500-тих років до Р.Х.. Як сповідник культу Орфея він вірив, що людська душа безсмертна і перевтілюється в безкінечних круговертях життєвих циклів. Це вчення мало назву «метемпсихоз» (з грецької – переселення душ). Піфагору також приписують ідею поділу людей на три категорії. До найнижчої належать ті, котрі приходять у цей світ купувати та продавати. Трохи вище ті, що прийшли змагатися, а найвище ті, хто приходить просто дивитися.
Маска, розміщена в чорній коробці, очними проваллями мовчки запитує того, хто її споглядає, про щось значиме й непізнане. Окрім семи масок, в експозиції представлено сім ч/б постановочних фото. В процесі трансформації масок від реквізиту для перформансу до виставкових об’єктів визріла ідея зробити фотосесію з івано-франківськими художниками, які б перевтілювалися в ролі зірок мистецтва, позуючи у відповідному антуражі в масках. Ярослав Яновський був Ван Гогом, Мирослав Яремак – Казимиром Малевичем, Ростислав Шпук – Марселем Дюшаном, Анатолій Звіжинський – Пабло Пікассо, Назар Кардаш –Олександром Архипенком, Ростислав Котерлін – Йозефом Бойсом, Євген Самборський – Енді Ворголом. Фотографії в масках переміщують увагу глядача в сферу гри, маніпуляцій, зміщення акцентів. Від театральної застиглості до фокусування руху. Сюжети на фото переміщують увагу глядача до історичних постатей, до антуражів, з котрими асоціюються видатні імена, до предметного середовища в котрому жив той чи інший художник.
«В молоді роки міфи Ван Гога, Малевича, Дюшана, Пікассо, Бойса, Воргола, Архипенка запалювали у мені енергію подальшого руху в мистецтві. Я вдивлявся у їхні роботи, вчитувався в концепти, вчився, пізніше критично переоцінював багато речей і знову вчився. Сьогодні для мене важливе не стільки створене ними, скільки безпосередньо людська природа цих постатей. Значно важливіші риси обличчя цих художників, вияв їхніх характерів в оточенні публіки, перенесення їхньої життєвої філософії, вчинків у сучасний вимір. Вдивляючись в їхні лики,розумієш, що ці люди сповна виплакали наш світ. Вони оплакали не лише своїх сучасників, але й нас та наступні покоління роду людського. Цього ніхто міг і не знати, про це ніхто міг і не здогадуватися, але для них це необхідно мало статися, щоб дістати право бачити ясно. Чистий, надійний погляд у безкінечність», –написав Котерлін в експлікації до виставки.
Зроблені з пап’є-маше маски навмисне позбавлені зайвої деталізації і виглядають дещо фактурно грубо. Але художник не переслідував фотографічно точної передачі образів, хоча всі персонажі вгадуються (особливо Воргол). У Венеції було вирішено виставити їх без підписів. Монотонна монолітність творить впевненість та відстороненість.Дуже часто біля цих робіт в глядачів виникає бажання фотографуватися, зробити селфі, співставити себе з художніми образами, з вигадкою, з фантазіями художника. В них є щось магнетичне, захоплююче. З іншого боку – це своєрідне дослідження часу, аналіз його плинності, де фото стає спробою імітації дійсності, що перетворюється в поетичне звернення.
Мабуть не дарма ця серія робіт продовжує подорожувати світом – так і замислювалася їх доля. Венеція, місто карнавалів, фестивалів, бієнале, місто постійного свята і жвавої торгівлі тепло й привітно прийняла «подорожуючі душі» художників. Однозначно, на цьому їх пригоди не закінчаться. Виставка триватиме до кінця листопада, а ті, хто не зможе побувати у Венеції, оцінять її розмах за розкішно виданим каталогом майже на 600 сторінок. Кого ж зацікавить творчість Р.Котерліна, зможуть побачити його праці в червні на «Show promise» від 13 червня у Львові, з 14 червня – на «ПОРТОФРАНКО» в Івано-Франківську. Або на бієнале «Ostrale» в Дрездені (Німеччина) з кінця липня.
Ростислав Котерлін «Психе-Воргол»
Здивувала величезна кількість відвідувачів виставки, черги, неспішні ходіння залами. В час, коли мистецькі концепції та стратегії втомили багатьох, а реалії життя стали набагато гострішими і парадоксальнішими за палпфікшн, – відвідування виставок, концертів чи вистав видається, принаймні в Україні, необов’язковим і нецікавим. Але це для тих, хто відстає від нього і не вірить у силу мистецтва. Не тупу військову чи бандитську, а ту, що прогнозує, провокує, моделює ситуації і ментальність прийдешнього. Відкривайте світи. Перевтілюйтеся. Так цікавіше.
Анатолій Звіжинський, ЗБРУЧ
