Криза в Україні набирає обертів і безумовно буде тотальною.
Вона дедалі більше охоплюватиме всі сфери індивідуального, родинного й суспільного буття. Віднині, хто говоритиме вам лише про економіку і про спроби подолання кризи лише економічними важелями — є вашим ворогом.
Ця криза веде до розкладання суспільства. І це добре. Бо розпадається суспільство, витворене радянсько-колоніальним режимом і відповідно веде до ліквідації сьогоднішнього істеблішменту, сформованого за принципом посткомуністичного політико-ідеологічного відбору. Саме ці якості і зумовлюють її невисокий інтелект, релятивну мораль та нездатність до вирішення сьогоденних проблем.
Безумовно, питання кризи є питанням сьогоднішньої системи. Властивістю цієї системи є олігархія — така якість, за якою фактичну владу утримує певна, не дуже чисельна група осіб, пов'язана між собою корпоративними зв'язками. Особливістю української олігархії є її зрощення між плутократією та бюрократією. І як система з власною метою, вона ставить себе над державою. Головною її властивістю є те, що вона керується власними зацікавленнями, а не потребами суспільства.
Тому поділ влад на законодавчу, виконавчу та судову є фікцією, оскільки вплив на прийняття рішень в цих гілках влади мають представники олігархічної політичної системи.
У вдоволенні своїх егоїстичних прагнень є те, що олігархія має цілковито демократичну природу: пріоритет прав людини над правами спільнот, безвідносність до етичної та правової поведінки людини, абсолютизації свободи без обов'язків. І це вводить в оману пересічного українця.
Але на сьогодні ця політична система, своїй олігархічній якості та природі, становить для України підвищену небезпеку.
Першочерговим завданням, яке стоїть перед суспільством, є розв'язання олігархії.
Сьогоднішня влада сама по собі олігархію не розв'яже. Але влада, як система, може бути розв'язана сама по собі, оскільки в силу своїх розбіжностей не може забезпечити ані цілеспрямованості в державотворенні, ані соціального спокою в Україні.
Якщо хтось зауважить, що ця теза не є демократичною, то я нагадаю, що українці століттями боролися не за олігархію чи демократію, а за власну державу. Тож вони мають пряме і безпосереднє право формувати державу за своїми звичаями та вподобаннями.
Для розв'язання олігархії, тобто прийняття політичною системою українських національних пріоритетів, а також їх домінування над корпоративними зацікавленнями, необхідна воля, цілеспрямованість, організованість — цього нема у влади, це є у народу.
І це справа найближчого часу.
Сергій Чаплигін
