«Його рішення врятувало вісім побратимів»: історія подвигу полеглого воїна Олексія Солоданюка

«По обличчю зрозуміла все»

Катерина пригадує, що 20 серпня Олексій перестав виходити на зв'язок.

«Він не попередив, що буде недосяжним, не писав, що йде на позиції. Я знала, що певний час він був в евакуації. Казав: “У мене трохи вільного часу, проблеми зі спиною, піду вже до лікаря”».

Спочатку жінка не хвилювалася й думала, що чоловік просто тимчасово не може говорити. У цей час вона була у свекрів разом із донькою. Там також були свекор і свекруха, дружина брата Олексія та її донька.

Рідні телефонували його керівництву. Їм відповідали, що з Олексієм усе добре, він перебуває на позиції та має вийти на зв'язок увечері. Потім казали, що він зателефонує 22 серпня, а якщо ні — то вранці 23-го.

«І от 23-го ми всі сиділи разом у кімнаті: його мама, я, братова дружина та діти. Усі були дуже напружені через три дні відсутності зв’язку.

Раптом забігає його тато — по обличчю зрозуміла все. Він сказав, що Олексій загинув. Мама була у сльозах, діти поруч, я — у ступорі. Довго не могла повірити — мабуть, два роки пішло на усвідомлення».

«З частини ніхто не подзвонив»

За словами Катерини, офіційно про загибель чоловіка родині повідомили не одразу.

«Ми дізналися неофіційно, від побратимів. З частини ніхто не подзвонив. Потім уже зателефонували з якогось військкомату з іншого міста, переплутали адресу.

Спершу уточнили її, а через кілька секунд перетелефонували й сказали: “Вибачте, забули повідомити — ваш чоловік загинув”. Якби я тоді не знала, це було б страшним шоком — просто телефоном, без жодної підготовки».

Катерина також згадує, що родині довелося чекати на тіло чоловіка кілька днів.

«Він загинув 23 серпня, а поховати змогли лише 27 серпня. І те, як це відбувалося, теж було болісно. Ми приїхали на впізнання.

У містечку навіть не було моргу — його просто залишили на території лікарні до наступного дня, поки організували поховання. Це було на Черкащині, у селі, де живуть його батьки. Там він і похований».

«Він не захотів нікого посилати»

Катерина розповідає, що в останній бойовій операції Олексій утримував позицію. Його групу мала змінити інша, однак військовослужбовці заблукали.

«Він тримав позицію. Їх мала змінити інша група, але ті хлопці заблукали. Він не захотів нікого посилати, сам пішов їм назустріч, щоб вивести. Дорога була знайома, йому сказали, що вона розмінована. Чи це правда — не знаю».

Дорогою їх виявив ворожий дрон.

«По дорозі ворожий дрон виявив їх. Щоб не видати себе й не наражати побратимів на небезпеку, він стрибнув убік — і натрапив на міну».

За словами Катерини, після вибуху Олексій ще зміг пробігти певну відстань.

«Встиг пробігти ще трохи, бо на шляху було близько 10–11 мін, які він обминув. Але на 12-й підірвався. Це сталося миттєво».

Катерина каже, що рішення чоловіка діяти самому врятувало його побратимів.

«Саме його рішення йти самому врятувало вісім побратимів. Він не видав їх і не підставив. 23 серпня 2023 року, на Запорізькому напрямку, загинув мій чоловік».