Мандрувати до Європи можна не тільки автомобілем, потягом чи літаком. Дехто наважується подолати відстань пішки.
Калушанин Мирослав Фринсько наважився пішки дійти від Варшави до Києва. Разом зі швагром мандрували 16 днів.
Однак, піший похід — не перший у чоловіків, адже 2006 року їм навіть удалося побувати на Чемпіонаті світу із футболу у Німеччині. Також — пішки.
Калушанин Мирослав Фринсько та його швагро із Самбора Михайло Партика почали ходити пішки близько десяти років тому: одного разу у телефонній розмові швагро повідомив, що прийде у гості до Калуша пішки. Прийшов — за три дні. Собака, який мандрував із чоловіком, був майже загнаний. Однак, калушанин із витівки родича був у захопленні. Відтак, почав тренуватися, і вже невдовзі з Самбора дійшов додому за два дні. Потім рекорд укотре побили. Довели, що зі львівського містечка до Калуша — всього день ходи.
— Спочатку люди не розуміли захоплення пішою ходою, і сприймали це за дивацтво. Насправді ж ходьба — спорт і активний відпочинок. Ззовні тільки здається, що все — дуже просто: підвівся і пішов. Насправді ж тривала ходьба — величезне навантаження на ноги. Цей спорт вимагає практично щоденних тренувань. Як тільки почав ним займатися, часом і до лікарів звертався, скаржився на те, що ноги постійно набрякали. Щоправда, бувало, що радили звернутися і до інших спеціалістів, — жартує Мирослав Фринсько. — Однак, у тому, щоб багато ходити, немає нічого дивного. Ще, фактично, сто років тому люди ходили по кількадесят кілометрів за сіллю і навіть — хлібом. Тільки тепер усі звикли пересуватися транспортом.
Загалом, ходьба і футбол, і навіть — спільна партійна належність (обидва куми — члени Народного руху України. — Авт.) завели швагрів і далеко за кордон. Дивившись кілька років тому разом футбольний матч між збірними України та Словенії (тоді "наші" — програли. — Авт.), чоловіки зареклися: якщо Україна пройде до фіналу якогось із провідних футбольних чемпіонатів, — підуть підтримати вітчизняних футболістів пішки. За збігом обставин, уже 2008 року Україна потрапила до "мундіалю" у Німеччині. Відтак, чоловіки пішки помандрувати через пів-Європи.
— До Німеччини йшли два тижні. Ночували у готелях. Заразом, пізнавали Європу. Дійшли тільки до кордону з Німеччиною. Надалі добиралися автобусами, адже йти по швидкісних німецьких трасах — заборонено. Пізніше, коли дізналися, що Україна і Польща прийматимуть "Євро-2012", вирішили поєднати своїм маршрутом головні стадіони обох держав. Оскільки відкриття "Євро-2012" відбудеться у Варшаві, то звідти вирішили розпочати мандрівку, а закінчили — у Києві, адже саме там відбудеться закриття чемпіонату. Мандрували 16 днів. За день долали не менше 50 км. І — несли на спинах великі рюкзаки, — розповів "Вікнам" Мирослав Фринсько.
Мандрівка дала змогу дізнатися чимало цікавого про життя у Європі, а також — порівняти його з життям у нашій державі. Мирослав Фринцко переконує: різниця — разюча. Ті області, які минулого століття раніше опинилися під радянською владою, кардинально відрізняються від західних областей. А різниця між Україною та країнами Європейського Союзу, взагалі, — колосальна.
— Наші люди — працьовиті і здатні пристосовуватися до часто незадовільних умов життя. Адже навіть у невеликих польських селах вулиці — дуже чисті й охайні, у кожному селі — облаштовані школи, заклади відпочинку, крамниці. Обабіч головних магістралей — чимало готелів, де ми і ночували, — ділиться калушанин. — В Україні — зовсім інша ситуація. Буквально, все відразу здається сірим. Повертаючись із Польщі, у Волинській області, ми зійшли з головної магістралі. І — пішли мандрувати "справжньою Україною". Траплялися села, де не було ні клубу, ні школи, ні крамниці. Просто вразила Житомирщина: такий багатий і красивий край, де люди живуть у великій бідності. У більшості з населених пунктів центральної частини України нічого не змінилося, мабуть, від розпаду Радянського Союзу — навіть пам’ятники Леніну подекуди залишилися! Потішила, мабуть, майже випадкова зустріч в одному із сіл із колегою, з яким разом навчалися в інституті, і не бачилися уже більше двадцяти років.
Однак, Київ зустрів мандрівних швагрів охоче. Одна зі столичних бабусь навіть запропонувала переночувати у неї, подумавши, що вони — європейці.
Загалом, надивившись і навчившись європейського штибу життя, Мирослав Фринсько впевнений: Україні треба рухатися тільки до Заходу. А сам уже думає, як добратися пішки до Африки, хоча Збірна України на тогорічну світову першість до Південноафриканської Республіки — не потрапила. Обіцяє і надалі мандрувати, тільки б лишень українські футболісти потрапляли у світові першості.
