Знову знаходжусь в південнобаварському селі Оберстдорф коло могили останнього гетьмана України — Павла Скоропадського.
Свого часу, в десятиліття тотальних перемін світового порядку, він представляв свій «український проєкт», - широкий та утилітаристичний. В сенсі гасла «якомога більше щастя для якомога більшого числа людей». Себто перевагу віддавав він не умовним середнім по країні «п’ятьом балам» коефіцієнта щастя по десятибальній шкалі (де в одного субʼєкта десять балів, а в іншого – нуль), а загальній і персональним «четвіркам» для всіх.
Хоча такий підхід може декому («десяткам» серед «нулів») здаватися і болісним.
Не кожен з такою улесливою «десяткою» спроможний пожертвувати нею заради загальної єдності, рівного щастя і благополуччя. Своя хата дещо втрачає (якщо вам, звісно, пощастило опинитися серед «десяток»), а середнє значення може бути не настільки оптимістичним — але близькість балів, розуміння, що все таки усім є чим поділитись, а не що розділяти, дає більшу гарантію того, що обидвом буде за що стояти спільно, а не створювати окремі «підбарикади» на, за планами і теоремами, спільному фронті, який тим не менш стає предметом основного, наймасштабнішого дерибану.
Не намагаюся я сказати цим, що проєкт Петлюри був суто негативним. Ні, все таки в етиці немає правильного чи ні — є різні концепти.
І навіть концепт «десять балів щастя одному, а іншому нічого» має право на існування та має своїх прихильників, має свої переваги.
Але є одне «але» — коли країна стоїть перед екзистенційним вибором, роздоріжжям між життям і смертю, треба думати про те, як залучити до спільного пережиття всяких негараздів, а потім і такого ж спільного щастя, якомога більше людей, щоби заправду назвати його справді «спільним».
Коли є більше рук, тоді й легше створитись щось справді велике і прекрасне, один єдиний субʼєкт з «десяткою» ніколи не матиме наснаги збудувати щось більше землянки. І саме тому тут підходить якраз таки альтернативна «по максимуму, але всім».
Скоропадського не зрозуміли, бо думали, що не давати україноцентричному курсу повну і беззаперечну «десятку» дорівнює поразці.
Як показала історія — коли перемагає «десятка», внутрішня стабільність і потуга зникають.
Коли виникає проєкт спільного блага — під одним дахом раптом зʼявляється місце і Булгакову, і Григорію Косинці, причому один не стає антитезою іншого.
Як тільки приходить «десятка», всім врешті решт, дай Боже, залишиться нуль, а з реалістичної точки зору, хоча б просто життя.
Коли Іван Багряний, який також похований у Баварії (в місті Новий Ульм), вперше опублікував «Сад Гетсиманський», його медіаресурс був вельми обмежений, хоч і одним з найрезонансніших, враховуючи його майбутній успіх (знову ж таки, відносний).
Роман, написаний задовго до «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, мав всі шанси стати причиною для першої «нобелівки» з літератури для українця. Не став. Не через описані причини розʼєднаності, а смерть письменника незадовго до засідань комітету і її присвоєння (цілком можливо, зовсім не випадково. Бо дуже багато видатних українців померли від улюбленої «хвороби» КГБ — серцевої недостатності, приправленої цианідом або карцером – Бандера, Ребет, Стус…).
Та ще більша трагедія цього геніального твору полягає в його упізнаваності — вона нульова. Кожен германіст чи скандинавіст, історик чи філософ, кожен європейський інтелектуал або й просто людина, що прочитала щось більше інструкції до користування вилкою, знає Солженіцина, при тому не маючи найменшої уяви про його відверто шовіністичні та імперські погляди. Йому створили міф.
Геніальний на світовий рівень Багряний, при тому, що завжди жив і працював для України, в свою чергу був ледь не відлюдником української громади.
Бандерівці розбивали вікна його дому і погрожували вбивством, українські соціалісти та соцдеми ненавиділи через надто патріотичні погляди, Донцов відкрито вступав в безпринципну полеміку, безліч книг були написані, щоби очорнити імʼя письменника серед своїх і перед обличчям світового співтовариства, котрому він розповідав своїми памфлетами про злочини радянського режиму, захищав українців, що перебували в вимушеній еміграції та не йшли на Батьківщину по смерть в табори, переконував цілі уряди згорнути політику насильницьких репатріацій і толерування викрадень (як от викрадення Юрія Горліса-Горського, автора книги «Холодний Яр» і безпосереднього учасника подій даного періоду, посеред білого дня в баварському місті Аугсбург).
Багряному навіть довелося потім створювати власну крихітну партію, відколоту від іншої частини української тусовки, від того вже в час одразу після Другої світової в друзки роздробленого айсберга.
Екземплярною також є історія переговорів про обʼєднання Української Головної Визвольної Ради (УГВР), що ототожнювала себе з ОУН-б, та мельниківської Всеукраїнської Національної Ради (ВУНР). Ціллю було створення справді єдиної, одинарної координаційної структури для визвольного руху, обʼєднання сил в боротьбі за Україну.
Ціль, звісно, хороша, але закінчилось все «по-нашому»: представники бандерівців, на відміну від мельниківців, на чергову зустріч прийшли без жодних пропозицій, лише з вимогою повного підпорядкування і входження ВУНР в склад УГВР.
Єдиний з представників УГВР, хто намагався знайти компроміс і ставився з повагою до протилежної сторони, був якраз таки Багряний. Наступне враження про нього склалося в безпосереднього учасника перемовин з боку мельниківців З. Городиського:
«Позиція другого представника ЗП УГВР письменника Івана Багряного, співробітника головного осередку пропаганди ОУН СД, була дуже лояльна.
У своїх виступах він наголошував на потребі виробити чітку позицію майбутньої об’єднаної політичної репрезентації в ділянці національно-соціальної та економічної програми, і хоча віддавав перевагу більш конкретним позиціям УГВР над «Платформою» і «Декларацією» ВУНРади, при кожній нагоді підкреслював необхідність знайти таки спільну основу для зговорення, щоб, як він і Ю. Ревай висловилися, «новітні запорожці та перейшли Дунай об’єднаними».
При кожній такій заяві Є. Врецьона (інший представник делегації УГВР) негайно додавав, ніби для нагадування йому, що найкраще об’єднання це «вхід ВУНРади в УГВРаду».
Досить показова історія, яка з історичної перспективи відповідає, певно, і на багато актуальних питань, в тому числі для української політики (до прикладу, чому досі не існує політичної культури програматичного компромісу).
А тепер, повертаючись до власне роману Івана Багряного — уявіть, якби геніальний «Сад Гетсиманський» пропагували своїми медіа-ресурсами всі?
От прямо всі — від Бандери з його захмарними грошовими ресурсами до Мельника з його виходом на інтелігенцію. Певно тоді можна було б створити і Багряному дуже корисний для нашого іміджу в усіх часових перспективах міф, який би був куди менш притворний і поляпаний на «незручних» місцях, аніж солженіцівський.
І був би на слуху у всього світу не імперець, а демократ, не шовініст, а патріот, не зарослий православун, а інтелігент та інтелектуал, не росіянин, що підживлює загальний міф для «великої російської культури» у західної громадськості, а українець, що міг би створити такий для нас.
Тоді б, певно, люди у всьому світі нині розуміли, що таке Україна насправді — за гранню геополітики та нинішнього порядку денного, за межами сучасності, яка сповнена непевностей, у минулому, де в довгостроковій перспективі можна створити образ, вижимку істинних цінностей та ідей, без людського фактору.
Можна повернутися і ще далі в перспективі, в часи, коли очікуєш котроїсь різниці від сьогодення навіть у корені проблематики. Та й там бачимо вже певно архетипічну для нас абсолютну вольницю.
Що, якби козацтво без розколів всередині стало за Іваном Виговським та його революційним, і, як показує час, все таки досить таки перспективним курсом на Річ Посполиту замість Переяславської ради?
Що, якби воно не саморозколювало себе саме на «підфронти» саме після грандіозної перемоги під Конотопом, яка давала можливість для наступу на Москву, і, таким чином, не лише руйнації імперії, а й реальної незалежності?
Звісно, не настало б гарантованих золотих гір, як і звісно будь який позитивний розвиток потребував би як часу, так і ресурсу — але курс Виговського був справді візіонерським і представляв реальний шанс виправити все іще тоді, коли європейська нога навіть не ступила на сьогоднішню «столицю свободи» — Сполучені Штати. Враховуючи неймовірний для тодішніх світових реалій устрій козацтва, була тоді у нашого народу можливість «зайняти нішу на ринку свободи».
Та через відсутність внутрішньої єдності, як і раціональності в переломну мить, тоді наш шанс був повністю втрачений.
Європейці, весь цивілізований світ, нині безумовно співчувають Україні. Та вони і близько не розуміють, за що насправді Україна воює.
Логіка тут, в Європі, в Німеччині, у багатьох наступна: «Хочете завершити війну? — Підіть на умови пУтіна, допоки вони не стали ще менш вигідними, і все завершиться. Війна, конфлікт загалом, все ж почались зовсім нещодавно, через намір вступу України до НАТО і спільні військові навчання альянсу в Україні?».
Їм невідомо, що українська проблематика це не питання, що зʼявилося після 2014 чи 2022 року, а одвічна, нескінченна колекція ран по всьому тілу нашого буття впродовж століть.
Ні історична, ні літературна, ні політична перспективи до 2013/14 років їм невідома, ними не усвідомлена.
Від цих дефіцитів, я впевнений, дуже страждає наш рівень підтримки і розуміння в Європі, що постійно є привʼязаний до розуміння цієї війни в призмі «чогось тимчасового». Від того ця підтримка з часом, закономірно, падає (і вже в повноті своїй повільно перепливає до категорії «не-підтримки» чи навіть «відкидання»).
Єдність в нашому бажанні розповісти про весь біль, що накипіла за ці століття та тисячоліття конфліктів з рОсією, в нашому бажанні спільно будувати «Україну для всіх» (як це формулював лідер демократичного крила ОУН Лев Ребет — в противагу до принципу Бандери «Україна для українців»), така єдність, в будь який час, здатна зсувати континенти, та її у нас ніколи, на превеликий жаль, не було. Ні в часи Виговського, ні при Скоропадському, ні при Багряному, ні при Бандері, та й нині її аж надто складно знайти.
А якщо й можна, то примітивну і закриту від світу, домашню. Та світ вже давно не живе власним селом чи містом, вже давно майбутнє не є сталим і привʼязаним до чогось виключно свого. Двадцяте століття позначило покоління борців духу, та не проявило борців слова, борців думки, борців розуміння.
Якщо 21 століття не предʼявить подібного, і не розповість щиро і чесно про минуле покоління борців, як нам, так і усьому подвигу минувших українців, що поклали життя за продовження нашого існування — черговий гаплик.
А Бог, хоч і до нас неустанно милостивий, таким нескінченно, на жаль, не буде. Навіть у відриві від потреби презентувати себе в справжньому, різноманітному і ціннісному світлі, підхід єдності, або хоча б її пошуку шляхом конструктивного діалогу та компромісів, є ключовим для єдності фронту в рамках цивілізаційної боротьби сьогодення та майбутнього.
Бачимо з наведених прикладів, як в усіх перспективах розриви і «таборове» розділення приводили врешті решт до чергового загарбання — і особливо страшно проводити паралель до сьогодення, коли знову триває конфлікт, а відсутність єдності поза межами чиєїсь гомогенності і далі дає про себе знати, що далі в перспективі цієї війни, то більше й сильніше.
Та з того боку її проводити й обнадійливо, що відкривається нам, як і раніше в історії, попри усі небезпеки й непевності також і можливості та шанси, якщо ми підемо правильною дорогою.
Думаю про, певне, найбільшу трагедію українського народу за всю його історію, у всі часи його свідомого існування. Ця головна проблема і від того наша найбільша трагедія полягає навіть не в державах-сусідах, не в історичній долі лежить наша народна мука.
Вона полягає в відсутності нашої єдності, в тому перманентному стані, допоки ми ділимо нашу ж країну на свою хату і хати сусідів, що їх ми відокремлюємо настільки радикально, допоки не виникають неминуче такі собі «фронти в тилу».
Допоки в нашій країні є сорок мільйонів міні-держав, доти не бачити нам щасливої долі і світлого майбутнього, і історія цьому вчила нас десятки разів. Та ніхто чомусь не вчиться. Бог має дуже сильно нас любити, що дав стільки можливостей стати родиною, котрих ми не використали.
Зараз у нас є те, чого не було у минулих поколінь: неймовірно широкого, а що головне — й систематизованого погляду на помилки минулого, з яких легше ніж будь коли вивести формулу успіху, урок для найближчого, як і далекого, майбутнього.
Головне — не втратити.
Зараз, під час випробовувань війни, в нас є одна головна правда, а скільки їх з’явиться, тих «правд», по її завершенні?
Читайте також:
Останні роки останнього гетьмана України: Слідами українців в Баварії, частина третя
