Шорт-треківець Володимир Григор’єв - один з багатьох українських спортсменів, які, не витримавши системи, поїхали за кордон.
З 2007-го спортсмен живе і тренується в російському місті Клин, а нагороди чемпіонатів світу і Європи, етапів Кубку світу чеканить останні три сезони. Ось і зараз він, екс-українець, якого чиновницька машина змусила шукати нову батьківщину, є одним з претендентів на олімпійські медалі. От тільки здобуватиме він їх під прапором Росії.
- Чи намагалися вас втримати українські чиновники, коли ви вирішили перейти під знамена Росії?
- Ні, а от палиці в колеса пхали. Навіть тоді, коли вже тренувався в Росії. Так тривало доти, доки я не вийшов на високий рівень, ввійшов до збірної Росії, і всі їхні намагання були марними. Усі спортсмени, які чогось досягнули в Україні, їдуть в інші країни. Чому? Тому що Україна їх не поважає і не збирається щось робити для них.
- Що стало причиною вашого конфлікту з українськими чиновниками?
- Щоб зростав результат, потрібні умови. Ми просили мінімального забезпечення – у федерації, міністерства. “Та ви що?” – такою була реакція керівництва. Проблема не вирішилася, стало тільки гірше. Мене відправили тренуватися до Шостки, звідки я родом, де немає ковзанки, крім тієї, яку взимку заливають на вулиці. Хотіли показати, хто в домі господар. Терпіти таке нахабство я не став. Зібрався і поїхав, адже знав, що маю високий результат. Крім того, в Україні мене ніхто обігнати не міг, що теж не сприяє росту результатів. А от в Росії конкуренція є.
- Якби чиновники пішли вам на поступки, створювали хай не відмінні, але кращі умови, ви б залишилися в Україні?
- Можливо. Адже конфлікт розпочався з того, що нам стали говорити: «Самі оплачуйте лід!» Оренда ковзанки коштує $200 — 400 за годину, а наші зарплати на той час становили $200 доларів на місяць. Українське керівництво взагалі не думає про розвиток шорт-треку. Навіть якщо гроші і є, то їх усе одно не виділять на це.
- Ті умови, в яких ви працюєте в Росії, і є мрією українського спортсмена?
- Так, ми завжди мріяли про тренування на базі, де все поряд. Тоді атлет націлений тільки не результат і повністю віддається справі. Нині я тренуюся на олімпійській базі, де все розташовано в одній будівлі — ковзанка, готель, їдальня. А в Україні ми жили в найдешевшому готелі, де після ліжка болить спина. Треба їздити на тренування в метро, де всі кашляють, хворіють. А під час піку форми імунітет спортсмена значно слабшає. Як наслідок — хворієш і пропускаєш змагання. Готувався даремно.
- Як ваші рідні відреагували на рішення переїхати до Росії?
- Батько підтримав, а мама і старенька бабуся були трохи проти. Доки бабуся була жива, мама залишалася в Україні, потім приїхала до нас в Клин. Мої батьки – тренери зі шорт-треку. Мама вже не тренує, а батько працює з дітьми. Серед його вихованців — чемпіони Росії у своїх вікових категоріях. А одружився я вже після переїзду з російською дівчиною.
- Як часто буваєте в Україні?
- Років два тому був — приїжджав до рідного брата в гості на пару днів у Київ. А от він у нас ще жодного разу не був.
- Коли ви били рекорд світу, стояли на п'єдесталі пошани чемпіонатів Європи, світу, етапів Кубку світу, не проскакувала у вас думка — от так би під прапором України?
- Чесно кажучи, ні. Я був величезним патріотом України, доки керівництво не опустило мене настільки, що нижче просто немає куди. Стільки бруду було вилито на нас! А збірна України вітає мене зі здобутими нагородами і каже, що молодець, що поїхав і виступаю за іншу країну, бо в Україні як не було нічого, так і не буде. Це дуже страшно. Якось читав інтерв'ю олімпійської чемпіонки з плавання Яни Клочкової, де вона розповідала, як говорила з депутатами про будівництво басейнів. Народні обранці відповіли їй: «Нам це не треба». Пам’ятаю, перед Олімпійськими іграми в Турині-2006 міністр спорту Юрій Павленко заявляв, що побудують бази. Минуло стільки часу, а ковзанок так і немає. Лише багато обіцянок. Шорт-трек в Україні знаходиться в кам’яному віці. Мабуть, навіть печерні люди бігали швидше або ж могли б позмагатися з українцями.
- А як же вам, представнику кам’яного віку, вдалося досить швидко себе реалізувати?
- Це не було так швидко. Непогані результати я показував в Україні. У Шостці заливали лід, і він довго стояв – 3 – 3,5 місяці. Хоча було холодно, та ми могли готуватися. Враховуючи сучасні погодні умови, зараз лід, мабуть, і місяць не простоїть. Ми каталися багато, пробивалися у збірну Україну і мали можливість тренуватися на штучній ковзанці на зборах. Плюс виступи на Кубках світу, чемпіонатах Європи теж були багатим досвідом.
- Коли їхали в Росію, думали про те, що зможете змагатися на найвищому рівні?
- Звичайно. Я вірив, ще коли тренувався в Україні, що стану призером і чемпіонату Європи, й Олімпійських ігор. Тому успіхи мене не здивували. Я їх дуже довго чекав, не здався. Зараз рухаюся до заповітної цілі – перемогти на Олімпійських іграх. Ясна річ, спорт непередбачуваний, та ми очікуємо хорошого результату. В першу чергу, це 500 м. Та я спробую щастя і на дистанції вдвічі довшій – перемогти чи хоча б стати призером. Звісно, естафетна командна гонка – пріоритет.
- Сьогодні вважаєте себе вихованцем української школи шорт-треку чи російської?
- Звичайно, українська школа дуже багато мені дала - хорошу базу, техніку і багато іншого. Все-таки мене тренував батько, який мене підтримує і дає поради й досі. Я прислухаюся до нього. Та сам результат на такому високому рівні забезпечили інші люди - корейські, канадські, французькі тренери змусили по-іншому подивитися на наш вид спорту. І в першу чергу – це моральні якості, адже все залежить від голови, яка змушує рухатися ноги. Тому з головою треба дуже дружити.
- На змаганнях ви зустрічаєтеся зі своїми екс-колегами по збірній Україні. Спілкуєтеся?
- Так, дещо підказуємо. Проте тісного спілкування немає. Я в основному спілкуюся з Сергієм Ліфиренко. Він і тренується у нас у Кліну, проходить всю підготовку до сезону, бо в Україні в нього немає умов. Звісно, він сам оплачує все.
- Якби могли повернути час назад, що поміняли б у своєму житті?
- Я отримав хороший урок у житті. Були дуже тяжкі часи, дуже. Все хотілося кинути і піти. Та витримав, пройшов усю цю школу. Все так і мало бути. Я повинен був пройти всі ті етапи, які були на моєму шляху. Назад точно не треба нічого повертати.
