Нашумілі історії зі звільненням двох британок з роботи за носіння натільних хрестиків і офіційна позиція британської влади не на користь постраждалих за свої релігійні переконання, які ще поки не поза законом. Не менш резонансний позов італійки до Європейського Суду щодо несумісності розміщення християнської символіки у школах секуляризованої держави, що нібито непоправно завдає психологічних травм світським невіруючим діткам, і ухвалення судом рішення на її користь з визнанням порушення права на свободу совісті (щоправда після великих протестів деяких політичних і неурядових організацій, членів Європейського Парламенту, суд переглянув своє рішення, визнавши релігійні символи у школах як такі, що нікого і нічию совість зі свободою не ущемляють.) Нестерпне муляння в очах деяким великим світським гуманістам хрестів на прапорах таких держав, як вищезгадана Великобританія, Норвегія, Швейцарія тощо.
А не так давно у посттеїстичний і пострелігійний європейський тренд гарно влилися глибоко симпатичні зі спортивної сторони авторові цього шкіца футбольні команди Реал Мадрид і Барселона. На вимогу шейха еміру Рас-ель-Хайма (ОАЕ), щоби не зазнавати комерційних недонадходжень на іншому континенті керівництво другого найбагатшого клубу світу - іспанського Реалу - з легкістю погодилося зняти зі своєї емблеми хрест, наявний там з 1920 року, коли король Іспанії Альфонс Тринадцятий дарував клубові своє високе заступництво. Ще раніше за свого одвічного суперника на полі вчинила аналогічно зі своїм прапором і горизонтально-вертикальним знаком на ньому славна Барса, аби догодити спонсорському фондові, локалізованому в Катарі. У цьому і попередньому контексті варто не оминути і звернення до УЄФА турецького адвоката, ім’я якого напевно нічого не скаже читачам, зі скаргою на керівництво міланського Інтера, емблема якого начебто ледь не до усрачки нагадує туркам про символіку хрестоносців. В цю емблему вписаний червоний хрест на білому фоні, що, до речі, є частиною герба міста Мілана. До мерії Мілана скарга поки що не надходила…
Прикметно, що у справі одної з британок, котру вигнали з роботи за носіння натільного хрестика, спливли факти дозволу співробітникам горе-кантори (госпіталю, якщо точно) носити хіджаб (жіночу мусульманську накидку) і закривати руки до зап’ясть, згідно з їхньою традицією. Отак воно зараз Є в Є.
За прогнозами Віденського інституту демографії до середини двадцять першого століття сповідники вчення пророка Мохаммеда становитимуть п’ятдесят відсотків населення Австрії. Три роки тому ймення «Мохаммед» було визнано найпопулярнішим в Європі, відправивши дядька Томаса і Ганса, месьє Жана і дона Хуана на інквізиційний зі близько-східним жаром смітник помпезної історії ? Статистичні дані говорять, що в 2050 році кожен п’ятий в Західній Європі буде мусульманином, радій і веселися, крути ляси на танцполі і заливайся текілкою, Петере Мохамеддовичу…
Причину цього новітнього явища на постмодерному континенті багато хто схильний вбачати у надмірному сприянні мультикультураризмові і толерантному ставленні до релігії, і не толерантному… як пересвідчуємося. Рух салафізму, коректніше який слід б означати не інакше як ваххабізмом, позаяк салафітами іменувалися перші послідовники Магомета, що базується на ісламську віровченні, в той же час відкидає і викривлює ряд засадничих аспектів цієї релігії, зокрема нерідко заохочує невиправдані фізичні розправи з «невірними», підтримує терористичні організації, невпинно набуває широчезної популярності в європейських країнах, ще й помітніше опісля весняних арабських революцій. Апологети і прозеліти так званого салафізму пропагують до найщільнішої самоізоляції мусульманських спільнот, незговірного обмеження всіляких суспільних контактів з не-мусульманами, і це на тлі більш ніж утричі перевищення народжуваності у правовірних порівняно з аборигенами. І навпаки: ними останнім часом ведеться активна популяризація «єдино правильного ісламу і єдино правильної віри». Зокрема зовсім нещодавно, на Великдень, один палестинський меценат спробував організувати безкоштовну роздачу Корану безрозбірно всім охочим на суму – на хвилинку – не в один десяток мільйонів євро, а якщо вірити певним ЗМІ, то на сотні. Поміж тим цей добродій великий любитель без остраху «пофілософствувати» на тему, хто заслуговує смерті, а хто славного, праведного життя.
Вже очевидно, що про омріяну асиміляцію без іронії говорити вдумливим європейцям не доводиться. Як би великі ентузіасти і оптимісти не лізли зі шкіри, а великий філософ Карл Поппер все рівно справедливо програє великому пророку Мохамеддові, а генерал Де Голь менше надихає ніж войовничий халіф Абу-Бакр.
А все ж, чи робить честь Франції вже і незабаром узаконений «мораторій» на носіння мусульманками паранджі і вуличну молитву – це неоднозначне питання, і з позиції демократії в тому числі. От що без сумніву заслуговує на респект, то віднедавна виразна послідовність цієї країни у відстоюванні і захисті прав на життя, віру і повноцінну діяльність іракських християн, ліванських, сірійських і християн-коптів у Єгипті. Правда ця країна перебуває під сильним впливом світського гуманізму і духу ліберального масонства, що суттєво розірвали паралелі з релігійним гуманізмом і регулярним масонством, котре декларує про обов’язковість віри в надприродне і вічне.
Ми – левова частка українців – як то стабільно з нами трафляється, наводнені або глибоким пофігізмом до злободенних проблем старої тітки Европи, або найкращими сподіваннями коли-небудь притулитися до її теплого лона, що втім не повинно виключати сталого пофігізму, чи найгіршими – ніколи не втрапляти в холодні руки матрони. Нам доведеться, зарано чи запізно, коли не скуштувати, то нюхнути сучасної європейської кухні з її прянощами навколо вбитого засмаженого барана в гострому часниковому соусі, або євразійської, де сановиті ченці хавають живцем сусідів за пилок в своїх «мільйонних» апартаментах, позираючи на відбитки у лискучому столі катлів за десяток-третій штуцерс зелених, чи бува вже не зафіксувалася стрілка цифер-блату на знаку Х. Такого традиційного за цих двадцять років, що ми маємо, – третього варіанту, вже майже, от-от не існує , і це добре, або – справедливо, бо старий пофігізм вимушено трансформується в початкову фазу нового, за яким чатує інший «ізм».
Зрада Пророка апостолом довела останнього до самогубства, але чи до останнього ?.. Тридцять срібняків розкидані по континентах і островах, під землею і під водою. Бідність чи ненаситність змусить господаря їх зібрати воєдино в мішечок, і калатати, калатати, швидше за ритми серця і інших органів, позаяк людина-сучасна істота перехідна, це ще пан Ніцше заповідав, мир йому(в шеолі), гуманізм остаточно поступиться трансгуманізму, людина надлюдині, цілі метацілям. Ви ніколи не станете імператорами, та своє викарбуване цифрове відображення на реверсному боці срібної монети ви знайдете, якщо сильно постараєтеся. Пам’ятайте: їх всього тридцять – а це велика конкуренція. І в цьому буде великий плюс, адже він +
