У передріздвяному інтерв’ю Фіртці мер Івано-Франківська Руслан Марцінків розповів про особисте життя: родинні традиції, сімейний «осередок Марцінківих» в Отинії, друзів і вміння прощати недоброзичливців, а також поділився думками про культурне життя міста — літературу та театр.
Руслане Романовичу, спробуємо сьогодні не про владу і не про політику. Розпочнімо розмову із хобі. Як вони змінювалися упродовж життя?
Практично без змін, — книги та гори. Це з дитинства і дотепер.
А футбол?
Безумовно, також. Колись грав на любительському рівні. Зараз як вболівальник більше.
Ви вболівальник ФК «Прикарпаття»?
Так. Я активний вболівальник «Прикарпаття». Це наша команда. А щодо фізичної активності, то я люблю і баскетбол, і волейбол.
Але футбол — це моя найбільша любов.
Ви кажете, що грали в футбол, а за які команди?
За юнаків «Бескид» з Надвірної. Грав на позиції захисника. Потім за Отинію, вже за дорослих в Чемпіонаті області. Не став «великим футболістом», але трохи пограв…
Футбол допоміг в житті?
Безумовно, це і виховання дисципліни, волі, характеру, досвід командної роботи та командної відповідальності за результат.
Повернімося до книг. Які саме книги читаєте, яких авторів?
Історія. Люблю Ремарка, Хемінгуея, Івана Багряного…
А як же наш літературний «Станіславський феномен»? Андрухович, Іздрик, Прохасько, Єшкілєв…?
Усі цікаві. Прохаська читаю. Він ближчий. Останні історичні романи Єшкілєва про українських гетьманів…
Я більше все ж читаю зараз історичну науково-популярну літературу, публіцистику.
Так сталося, що Львів в часи Незалежності «пішов» в музику — Океан Ельзи, Брати Гадюкіни, Плач Єремії, Мертвий Півень, а Франківськ – у літературу. Літературний «Станіславський феномен» — це для міста брендова річ?
Так, звісно. Можливо б попрацювати над цим якійсь ініціативній групі. Я завжди підтримаю.
Нещодавно ви відсвяткували День народження. Що подарували найдорожче?
Напевно, картину Богдана Бринського. Це найдорожче і матеріально, і духовно. Богдана знаю давно, його син загинув на війні…
Дитинство, Новий рік, Різдво. Зараз ми напередодні цих свят. Про спогади — які тоді були відчуття, емоції, і як зараз?
Давайте я спочатку розкажу про свій рід, а потім підійдемо до цього…
Мій рід весь з Коломийського району. Тобто дідусі, бабусі, прадіди — всі з Коломийського району. Якщо по татовій лінії, то це Отинія. Є такі зараз сайти, які показують, де скільки є осіб з певним прізвищем, то Отинія — це такий собі «осередок Марцінківих».
А мама моя з Черемхова. Так сталося, що в родині моєї мами було багато в визвольних змаганнях. Один дядько загинув, підірвався гранатою, інший відсидів в концтаборах. Тобто родина в радянські часи вважалася «неблагонадійною».
Батько теж. Мій дідусь був дивізійником, з дивізії «Галичина». Тому мій батько по життю мав проблеми з радянською владою. Батько, навіть закінчивши медичне училище, тричі поступав в медінститут (так тоді називався наш медуніверситет). І дивилися на його біографію — не брали.
А після закінчення інституту батька відправили на Чернігівщину, де я і народився. Там я з батьками мешкав до 4-го класу.
Після цього ми переїхали в Надвірну. Це вже в часи «перебудови», коли почався розвал Союзу…
Потім 90-ті роки, ви пам'ятаєте ті часи, як родина тоді сприймала зміни?
Мій дід був дуже активним. Він був ще членом підпільної катакомбної Греко-Католицької Церкви.
Пригадую кінець 1980-х років. Різдво, коляду. Дід брав мене за руку і вів до церкви, вчив колядок. Ми колядували. Різдво — це завжди було якесь казкове піднесення…
А ще дід був активним футбольним вболівальником, то ж майбутня моя початкова футбольна кар’єра була і завдяки йому.
Ви з дідом тоді, як і всі вболівали, за київське «Динамо»?
За Динамо, звичайно, і за місцеві команди. Дідова хата в Отинії була якраз навпроти стадіону…
І коли я по кілька місяців влітку був в Отинії, то дід там пас корову, а я грав футбол.
Яку роль зіграв в вашому житті «Пласт», ви були активним учасником?
Перший дотик до «Пласту» був в Надвірній. Я там відбув кілька мандрівок з Володимиром Федораком (зараз він Директор Інституту Мистецтв КНУ ім. Василя Стефаника).
Більш активним я був в «Пласті» вже в студентські роки. Тоді я очолював «Пласт» в громаді, очолював дитячо-юнацький пластовий центр.
Пласт — це круто, він заставляє робити зусилля над собою, виживати в природі, виховує самостійність, волю, стійкість. А ще колективізм.
Скаутський рух, частиною якого є український «Пласт», відомо, що створив британський генерал та масон Роберт Байден-Пауелл. То може ви також масон?
Нічого не знаю про масонство Байден-Пауелла. Знаю, що він заснував в 1906 році скаутський рух. В Україні ж скаутський рух, а саме «Пласт», створили в 1912 році.
Засновниками його були Олександр Тисовський, Іван Чмола та Петро Франко, син Івана Франка…
Ви багато спілкуєтеся з дипломатами, міністрами, топовими бізнесменами. Як ви гадаєте, у світі існує якась «змова», нами керує якийсь «світовий уряд», які впливають на напрямок розвитку світу?
Не вірю в те, що є якась єдина структура у вигляді «світового уряду». Звісно, що є якісь клубні структури, є мережі, є спілкування. Але в те, що є якась всесвітня змова — не вірю, що це взагалі можливо.
У світі є боротьба ідей, ідеологій, боротьба країн і об’єднань, тому «всесвітню змову» вважаю вигадкою. В тому числі і для того, щоб зняти із себе відповідальність, бо все ніби-то залежить не від нас, а від якогось «центру впливу».
Нами не керують ні масони, ні інопланетяни, ні рептилоїди. І ми самі відповідальні за своє становище, за свої вчинки і за своє майбутнє.
Про театр. Знаю, що ви долучилися до створення комунального «Нового театру», який зараз називається Театром драми і комедії. То ж що для вас театр?
Театр — це нові ідеї, нові можливості, це інші світи та фантастичні сценарії. Український театр підсилює силу нації.
Щодо нашого Театру драми і комедії, то дуже хотілося б, щоб він розвивався, щоб мав своє приміщення. Зараз нам складно, але переконаний, що після війни все буде на гідному рівні.
Як часто буваєте в театрі?
Не так часто, як хотілося б. Інколи раз на місяць, раз на два місяці. Останню виставу дивився постановку «Дзяди» нашого Івано-Франківського національного драмтеатру.
Я намагаюся при будь-якій нагоді відвідувати театр, інші культурні заходи в місті. На жаль, тут є складнощі з часом.
Наша бесіда не про політику сьогодні, але дотичне запитання. Зрозуміло, що всі місцеві ради і мери зараз «пересиділи» у зв’язку із війною всі терміни. Наступні вибори — берете участь? Чи дружина скаже — «досить, тільки не це знов, не ці стреси і весь час на роботі»? Хто загалом у вашій сім’ї керує?
Давайте подивимося, що буде далі. Дуже хотілося б, щоб настав мир, але я не дуже вірю в це, дивлячись на поведінку ворога, на його заяви і дії. Тоді і буду вирішувати — як жити далі.
Щодо сім’ї. Вдома керує дружина. За межами дому — більше я. Тому думку дружини я, звісно, як кажуть, «візьму до відома» і прийму рішення.
Ваші підлеглі кажуть, що ви перепрацьовуєте на роботі, намагаєтеся у все вникати, навіть все контролювати. Яка у вас межа між особистим впливом і делегуванням повноважень?
На посаді міського голови все контролювати неможливо. Те, що я все контролюю і не делегую — це неправильно і неможливо. Моє завдання ставити цілі — що я хочу бачити в кінці якогось проєкту, чи що має бути результатом якоїсь роботи. А як до того йти — це вже дискусія.
Якщо я маю про щось більше інформації, то я впливаю тоді. Разом з тим, я довіряю підлеглим.
У вас є вже великий політичний досвід. Ви були і депутатом Верховної Ради. Тоді, в 2012-му році ВО «Свобода» несподівано набрала 10% до Верховної Ради і ви стали депутатом…
Так, тоді «Свобода» показала такий високий результат як протиставлення проросійським силам, зокрема у владі.
Напевно. Тоді одній «крайнощі» — ідеології Партії Регіонів, — проросійській та «державно-капіталістичній», умовно скажімо так, люди шукали іншу крайність, — і тут «Свобода» опинилася «в потрібний час в потрібному місці» зі своєю ідеологією, яка поєднувала націоналізм і соціальність. Ця ідеологія націонал-соціалістична?
(Сміється). Розумію вашу провокацію… Ні, давайте ви «Свободі» не пришивайте «націонал-соціалізм», бо це викликає певні хибні аналогії. «Свобода» — це патріотична націоналістична партія з елементами соціальної відповідальності…
Коли ви стали мером вперше. Які були тоді відчуття — якісь «оргастичні», відчуття задоволення?
Перша каденція — це були дуже важкі вибори. Так, було і задоволення, але на тлі великої втоми.
Це була передвиборча компанія «на ногах», до людей. Це була дуже «бюджетна» компанія — за свої гроші, за позичені в тому числі. Це була гра «ва банк»…
Думаю, тоді опоненти трішки недооцінили ситуацію.
А люди, очевидно, проголосували за більш «свого» і менш залежного від якихось олігархічних груп.
Була велика втома, стреси. Довелося навіть потім підлікуватися, підправити здоров’я.
А як зараз, на посаді мера? Вже немає стресів чи навпаки, їх більше?
(Сміється) Зараз постійно стресово. Тим більше під час війни. А тоді, то був перший удар, адаптація, так би мовити, до нинішнього постійного стресу.
Хто ваші друзі. Зі школи, з університету? Є такі, з ким підтримуєте зв’язки, чи є у вас зустрічі з однокласниками, з однокурсниками?
В нас є група, в якій ми переписуємося із однокласниками Надвірнянського фізико-математичного ліцею. І є спілкування, навіть трішки активніше, із випускниками «Нафти і Газу».
Як часто зустрічаєтеся?
Знову таки ж — не так часто як хотілося б. Але зустрічаємося. Часом до мене приходять однокурсники, інколи десь на каві… Допомагаємо одне одному. Людські стосунки залишилися.
А скільки у вас друзів? Бо по посаді мера напевно важко розрізняти щирість в дружбі, всі хочуть бути з вами друзями? Як розрізнити хто друг, а хто лише прагне скористати?
Друзів мало. Це ті, хто думає як навзаєм допомогти. Як підтримати в біді.
У мене є такі друзі, з якими я зустрічаюся, раджуся. Є такі, що працюють зі мною, навіть не на найвищих посадах. Але вони завжди можуть прийти і сказати «все що думають». Як друзі, вони мають на це право, тоді як інші щось таке з якихось причин не можуть собі дозволити.
Це важливо — мати справжніх друзів.
Ви часто буваєте на передовій. Знаю, що ви потрапляли в непрості ситуації. Щось можете про це розповісти?
Були різні ситуації. Одного разу в 22-му році я потрапив в серйозний «заміс». Поряд зі мною в одного хлопця потрапило чотири кулі, в інших також по кілька.
А в цьому році прийшлося втікати від дрона в Куп’янську. Ми пішли сфотографуватися біля адміністрації і помітили зовсім поряд два FPV-дрона. Це відчуття також не з приємних. Добре, що поряд були ялинки і ми під них сховалися. Потім поряд проїхав автомобіль, і дрони полетіли за ним…
На Донецькому напрямку також за нашим бусом полював дрон. Це зараз така війна — війна дронів.
Такі ситуації змінюють свідомість. Можемо лише уявити стан тих наших хлопців, які переживають такі ситуації щодня. Наскільки їм важко.
Яке ваше ставлення до опонентів? Ви часто робите опонентів своїми заступниками, у вас тому так багато заступників?
Ні, заступники — це для роботи. Міська господарка — аполітична.
Щодо опонентів — я ставлюся до всіх по-християнськи, я всім все намагаюся прощати. Я не маю зла…
Ні до кого не маєте зла? Ви ж колись навіть назвали декого «довболобом»?
(Сміється) Ні до кого. До когось ставлюся з гумором, до когось із жалем за те, що їх життя виключно в негативі. Але всіх прощаю…
Вони такі є. Вони також виконують якусь суспільну функцію. Це нормально.
Інколи є, звісно, і емоції якісь. Але це не домінує.
Ясно, що я зараз не потисну руку, скажімо, Руслану Коцабі чи комусь подібному, людям, які зрадили Україну.
А загалом люди можуть мати якусь іншу позицію, ставитися до чогось критично. Але ми живемо в одному місті. Якщо ти не займаєш антиукраїнську позицію, то все інше не робить тебе для мене ворогом. Я ніколи не переступаю якихось меж людяності.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
