Українська політика зайшла у глухий кут: влада не хоче слухати Євромайдан й опозицію, а Євромайдан не хоче вступитися з політичної сцени. Створення Народного Об'єднання Майдану мало би бути виходом з цієї ситуації – принаймні, так думали ті, хто протягом останніх тижнів пропонували цю ідею. Однак форма, яку набрала ця ідея, викликає почуття невдоволення чи нерозуміння у багатьох і ставить нові питання: чи не є НОМ спробою лідерів опозиції з малої букви (тобто партійної опозиції) підім’яти під себе Опозицію з великої букви (тобто Євромайдан)? Якщо це так, то чи не означає це, що в українській і так уже заплутаній політиці намічається нова ліня розколу: не між владою й опозицією, і не всередині опозиції, а між Опозицією й опозицією? І, як питання питань: як нам поводитися за цих умов і на чию сторону стати?
Нам було би набагато легше вияснити цю заплутану ситуацію, якби ми могли бачити за неї якийсь глибший сенс чи сенси. Про це, зокрема, мені говорять студенти, які ночами стояли на Євромайдані: саме такі дискусії ведуться серед його учасників.
Такий сенс дає релігія, у першу чергу – християнство. Не дивно, що один з найкращих сенсовних текстів про Євромайдан написав о. Кирило Говорун, архімандрит Української Православної Церкви Московського (так!) Патрірахату. У таких ситуаціях як наша теперішня, християнство є дуже добрим як моральний компас. Однак воно, зрозуміло, залишає без відповіді конкретні питання.
Подібну до християнства роль виконує історія. Історики, як і філософи, за характером свого фаху покликані шукати сенсів серед безсенсовності, яким є наше життя. Тільки що на відміну від філософії вона має справу з конкретнішим матеріалом. Не я сказав, але я повторю: історія важлива для прочищення мозгів та помагає чіткіше бачити. Тому не дивно, що коли економісти, соціологи чи політологи пробують пояснити сучасні явища, вони нерідко вдаються до історії.
Якщо дивитися з історичної перспективи, то від яких останніх 50 років, ми живемо у цілковито новому світі. Це є світ змін, які ми відчуваємо, але не можемо висловити. – бо слова втрачають старі і набувають нові значення. Скажімо, ми є свідками, як важка індустрія все більше мандрує із центру розвинутого світу на периферію. Тому, якщо колись важка індустрія була символом розвинутості, тепер вона є стає символом відсталості. У сучасному світі виграють ті країни, реґіони, міста, яким вдалося перетворити дим від фабричних труб у дим від горнятка кави – тобто здійснити перехід від важкої індустрії до індустрії сервісної.
Міняється докорінно і політика. Вона стає все доступнішою і банальнішою. Все більше число людей у все більшій кількості країн мають право брати участь у виборах і тим самим так чи інакше впливати на політичні процеси.
Ніщо, може, не виражає радикальний характер цих змін, як зміна характеру революцій. Колись революції ставалося тоді, коли ситуація в країні різко погіршувалася. Зараз вони часто починаються з покращенням ситуації. Якщо раніше рушійною силою революцій були найбідніші верстви – Марксів пролетаріат, то тепер найреволюцішоою силою є середній клас і т.зв. прекаріат. Колись головним символом революцій була гільйотина, від недавніх часів таким символом став круглий стіл.
Якщо коротко: світ рухається – і то весь світ – до стану, де добробут і доступ до розбудованих політичних права перестав бути монополію декількох країн чи одного класів. Це дійсно глобальний рух. Але з іншого боку, бачимо все більше політичних криз і революцій: якщо у ХХ ст. на один рік припадало у середньому по 2 революцій, то за перше десятиліття ХХІ ст.. маємо близько 40, тобто по 4 на рік. Це як на трасі: чим більше на ній машин, тим більше корків. Бо деякі їдуть на старих машинах, що часто ламаються, інші є менш вправними водіями, деякі взагалі сходять на обочину і т.д.
Темпи і траєкторії руху по цій маґістралі визначають цінності – те, що нас мотивує, у що і як ми віримо, і т.д. Технологічні зміни останніх десятиліть потенційно ведуть до добробуту і до більшої демократії. Але щоби ця потенція перетворилась у реалії, треба щоб спочатку сталася зміна цінностей. Цінності самі по собі є досить стійкими, бо формуються історією і культурою. Тому вони не так легко чи швидко міняються, Щоб стало зрозумілішим, подам приклад: коли Дугласу Норту, лауреатові Нобелівської премії з економії, пропонують консультувати реформи у тій чи іншій країні, то він, перш ніж дати згоду, читає півроку книжки про культуру й історію цієї країни, щоб зрозуміти, дасться чи не дасться її реформувати.
Теза про роль цінностей, історії та культури – що у нас за браком кращого слова часто називають «ментальністю» – не є видумкою академічних вчених. Воно випливає зі спостережень й аналізу величезного статистичного і соціологічного матеріалу, зібраного за останні декілька десятків років. Роналд Інґлегарт, ініціатор цих досліджень, у своїй останній книжці (2005) поставив під сумнів: чи колишнім радянським республікам (за винятком, зрозуміло, балтійських) вдасться у найближчі роки вийти на траєкторію сталого розвитку з огляду набір цінностей місцевого населення.
Унікальність України полягає в тому, що вона спростовує скептицизм Інґлегарта. Соціологічні дослідження показують: тут впродовж останніх років таки стався зсув цінностей. І стався він головно завдяки трьом групам: середньому класу, середньому бізнесу і молоді. Невипадково ці три групи складають кістяк Євромайдану. Зі своїм набором цінностей вони представляють завтрашній день.
Окрім них є дві інші політично активні групи: теперішня влада й опозиція з малої букви. Перші – це люди позавчорашнього дня, які думають у категоріях фабричних труб і т.зв. ресурсної економіки. Для них образ розвинутої України – це країна з масовою зайнятістю населення у важкій індустрії, в якій панує порядок і дисципліна. Їх погляд на майбутнє нагадують плани Хрущова, який закликав доганяти і переганяти Америку, але пропонував бігти в іншу сторону: тобто виробляти більше вугілля, сталі і т.д.
На щастя для нас, їхня стратегія не матиме підтримки, бо катастрофічні результати їхнього господарювання бачить кожний неупереджений спостерігач. Ці результати були би такими, якби влада навіть не була злочинною і скорумпованою. Але оскільки вона таки злочинна і скорумпована, то це ще сильніше применшує їхні шанси на майбутнє.
Є люди вчорашнього дня: опозиція. Зрозуміло, не вся опозиція, але її виразна більшість. Їхньою головною турботою є: як прийти до влади. Але, як показує досвід 2004-2010 років, вони не мають ідеї, що з цією владою робити. Переважна більшість з них не ніколи не були «господарниками» на зразок Януковича чи Азарова. Вони робили кар'єри в інших умовах – як комсомольські секретарі, кар’єрні дипломати, бізнесмени «бандитських 90-х». Це вже не індустріальний досвід – але ще не пост-індустріальний. Їхній успіх та кар’єри значною мірою пояснюються їхніми особистими зв’язками, що колись вони мали доступ до «тіла» тих, хто приймав рішення у цій державі.
Після поразки 2010 р. вони нічого не забули, але й нічого не навчилися. Їхню логіку добре передає пропозиція одного з лідерів опозиції Юрію Луценкові, як тільки той вийшов з тюрми: «Виведи на Майдан пару сот тисяч людей, а ми Тебе знову зробимо міністром внутрішніх справ». Їх спосіб думання не є українським винаходом. У Польщі логіку таких політиків після приходу до влади подають смачною і не дуже політично коректною фразою: «A teraz, kurwa, my!»,
У кожному разі, вони не є носіями нових цінностей. Це добре видно хоча з того, як вони у «комсомольський спосіб» підімнули під себе Євромайдан, і тепер направляють його у русло майдану 2004 р.: тобто офіційно для боротьби з великим злом, а неофіційно – для власного приходу до влади.
Після їхнього «переформатування» Євромайдану головна лінія конфлікту знову проходить між ними, «вчорашніми», і нинішньою владою, яка насправді за своїми цінностями і логікою представлена людьми позавчорашніми. Як добре відомо, характер опозиції визначає влада. Її спосіб поведінки нав'язує логіку боротьби. Іншими словами: люди позавчорашнього дня тягнуть нас у день вчорашній.
Що робити у цій ситуації нам – тим, що представляють нову Україну з новими цінностями: середньому класові, середньому бізнесу і молоді?
У першу чергу, усвідомити що є головною ставкою у грі сьогоднішнього дня. Нею не є зміна уряду і навіть не євроінтеграція. Й одне, і друге є засобом, а не метою. Метою є цивілізаційний стрибок, котрий би вивів би Україну на іншу швидкісну смугу – смугу сталого розвитку – відповідно до цих ціннісних змін, що сталися в останні роки. І цю мету ми маємо усвідомлювати, розвивати й закорінювати власне у нашому трикутнику трьох нових революційних сил.
Нашою перевагою, по-друге, є те, що ми маємо добру платформу. Такою платформою є Львів. Досвід останніх 20-25 років показує: якщо має щось статися нового в Україні, то воно спочатку має статися у Львові. Львів є місто, де впродовж останніх років стався реальний перехід від індустрії диму з фабричних труб до індустрії диму з горнятка кави. У цьому відношенні не Донецьк, а Львів зараз є моделлю майбутнього України.
Але не можна збудувати ідеальне місто у далеко неідеальній країні. Це те саме, що вирощувати квіти у нужнику. Львів ніколи не може зреалізувати свій потенціал, якщо не буде мати союзників. На щастя, за роки незалежності уклався союз Львова й Києва. Київ ближче до Львова, аніж до Донецька – бо там теж переважає сервісна індустрія: столиця найбільш відчутна на зміни і сприятлива до них.
Але для того, щоб міняти країну, навіть цього не достатньо. Як показує нинішня патова ситуація на Євромайдані, лінія «Львів-Київ» ще не є тою віссю, яка можна перевернути Україну. Щоб це сталося, львівсько-київську вісь треба продовжити далі на Схід чи Південь – там, де криється смерть Кощеєва – тобто на його власну територію. Де і як продовжити цю лінію – це предмет дискусії. Особисто для мене найправдоподібнішим кандидатом на таку роль виглядає Дніпро – місто не перше, але далеко не друге.
Продовжити цю лінією може у першу чергу середній бізнес і молодь, бо у цих групах реґіональні погляди менш відчутні. Але, щоб це зробити, вони мусять змінити образ і голос Львова – щоб нинішній Львів не промовляв голосами вчорашніх лідерів, а навіть «Свободи». Ми бачимо, як політичні лідери Львова старанно копіюють поведінку опозиції Києва – і це може привести до того, що Україна буде йти не до 2014, а до 2004 р. На щастя, нинішні політичні львівські лідери не є єдиними гравцями на львівському громадському полі. Тут є нова, молодша сила, котра політична, але апартійна – і найкраще це показав конфлікт між Михальчишиним і «сопляками».
Щоб стати новим Львовом для нової України, Львів мав би відмовитися від своєї риторики. У першу чергу – відмовитися від того, щоб ставити на перше місце історію і мову. Це є логіка Ющенка і 2004 р. Вона веде до ізоляції і поразки. Давайте признаємо, що теперішні старше і середнє покоління провалили екзамен на мову і на історію. Давайте відкладемо його перездачу років так на десять-двадцять, поки не виросте і прийде до влади нове покоління. А поки що говорімо не мовою ідентичностей, а мовою цінностей.
Далі: говорімо такою мовою й із опозицією. Ми її підтримуємо, але умовно. Умовою є вимога: вона має мінятися і ставати кращою. У першу чергу, вона має нарешті вибрати серед себе лідера. Я маю проблеми з тою арифметикою, яку пропонує нам опозиція. Я розумію, що слово "спів" походить від слова половина. Я не можу розуміти як можуть бути три співголови? Ще більше: як можуть бути дванадцять співголів? Чи не плодимо ми собі багатоголового монстра?
Інша вимога: вимагаймо від лідерів чіткої програми. Нехай вони нам роз’яснять ради чого вони хочуть прийти до влади? Не приймаймо на віру їхні слова, що вони хочуть робити країну квітучою. Як уже говорив, не можна вирощувати квіти у країні, яка зведена до стану нужника. Хай розкажуть нам конкретно, як вони збираються чистити ці Авгієві конюшні? Знову ж таки: не купуймося на їхні обіцянки, що всі проблеми кінчаться з розстрілом конюхів. Такі обіцянки ми уже проходили. По-перше, як показав 2004-2010 р., нікого не те що розстріляли, а навіть не посадили. По-друге, де є ґарантії, що наші конюхи будуть кращими?
Якщо опозиція не спроможна сама виробити такої програми, сформулюймо її самі. Але зробімо це не заради них, коханих і дорогих опозиціонерів, а для всієї країни. Хай вони борються за право присвоїти тоді цю програму собі – а ми будемо тим «дорожнім контролем», яку буде контролювати виконання цієї програми пункт за пунктом.
Теперішні лідери не мають давати рожевих обіцянок. Краще, як Черчіль, чесно скажуть, що нас чекає "кров, піт і сльози" – з поправкою на Франка "більше поту – менше крові". Але нехай ця обіцянка стосується не тільки нас. Нехай у першу чергу ця обіцянка стосується їх. Може, тоді зменшиться кількість голів, охочих до влади ? Й у нас замість монстра появиться опозиція з нормальним людським лицем?
Я міг би говорити ще далі, але час витікає. Надіюся однак, що того, що я сказав тут, вистачить для того, щоб бачити ясніше нашу ситуацію.
(Виступ на публічній дискусії, зорганізованій 25 грудня 2013 р. Львівською Бізнес-школою Українського Католицького Університету)
