Неспроста Сталін надавав всіляку економічну підтримку та потурав окупацію Німеччиною сусідніх країн… Мав настати час, - Гітлер стати загрозою усьому світу, а Сталін є єдино можливим «визволителем».
Нажаль, святкування 9 травня, «дня перемоги» в СРСР, та і в нинішніх Україні чи Росії перетворилося на пропагандистський акт, у якому ветеранів Другої світової війни різні політичні сили часто використовують як масовку. Нині мало хто пригадує, що «день перемоги» радянський народ почав святкувати чомусь тільки починаючи з 1965 року, саме з цього часу радянська пропаганда цілеспрямовано почала формувати у свідомості людей міф про «Велику Вітчизняну війну».
Період початку Другої світової війни в радянській історіографії висвітлений однозначно і беззаперечно, проте досить туманно і з багатьма великими запитаннями. Існує і альтернативна точка зору.
В цій публікації я хочу за допомогою відомого в усьому світі дослідника Другої світової війни В.Б.Суворова знайти відповідь на кілька запитань. Наприклад, чому Й.Сталін у 1945 році не приймав парад перемоги в Москві, чому він не носив відзнак приурочених до цього дня, чому в СРСР на державному рівні до 1965 року не існувало такого свята «день перемоги», а 9 травня було буденним днем? Багато нового відмінного від того, що ми знали досі про Другу світову війну, а також свої міркування, які ґрунтуються на радянських документах і офіційних публікаціях, В.Суворов висловлює у своїй книзі «Остання республіка».
Спочатку автор в дещо іронічній формі, кількома реченнями формує ідеологічне кліше свята перемоги у Другій світовій війні. «Це був апофеоз перемоги. Великий тріумф радянського народу в найбільшій із воєн. Цього моменту чекали сотні мільйонів людей. Чекали його як найрадісніший момент життя, після котрого можна померти без жалю. Десятки мільйонів людей загинули, не дочекавшись великої миті, але вірячи в його неминучість. До цієї миті велику країну привів Сталін. Привів через поразки і катастрофи, через помилки і прорахунки, через багатомільйонні жертви і непоправні втрати. Сталін вів країну від поразок до блискучих перемог, вершиною яких було Знамено Перемоги, вивішене над Рейхстагом, потім доставлене на Московський центральний аеродром і зустрінуте почесною вартою. Ось тепер червоний Прапор Перемоги розвівається над площею, а підкови російського солдатського чобота топчуть мокрий шовк червоних фашистських прапорів»,- приблизно так, за задумом радянських ідеологів і пропагандистів, мав думати і відчувати рядовий громадянин СРСР.
В.Суворов продовжує: «Та було і ще одне неясне, але спільне для всіх відчуття глибокого розчарування. Було ще щось таке, що змазувало торжество і робило його неповним. Був якийсь невловимий дух гіркоти і нерозуміння, який висів і над площею, і над Москвою, і над всією країною. Над тріумфуючим натовпом, над стрункими коробками батальйонів, над мавзолеем і кремлівськими зірками як грізна примара стояло ніким не поставлене питання: а чому Верховний Головнокомандуючий не приймає Парад Перемоги?»
Справді, 24 червня 1945 року парадом перемоги у Москві командував не Й.Сталін, а Г.Жуков. Чому?
Автор пише, що у всій світовій науковій літературі він знайшов цьому тільки два пояснення. «Перше пояснення: Сталін не міг їздити на коні. Дуже переконливо. Але і Гітлер на коні не їздив. Паради він любив, але парадів на коні не приймав. У нього для цього був "мерседес"… Двадцяте століття і знамените тим, що в усі попередні століття і тисячоліття люди воювали на конях, а в двадцятому пересіли на машини. Тому і паради стали приймати не на білих жеребцях, а на машинах. Черчилля на скакуні я теж уявити не можу і де Голля на скакуні не виявив. А Рузвельт був паралізований. Так ось, Рузвельт об'їжджав війська на армійським джипі, і де Голль теж, і у Черчилля було щось на зразок того».
Отож, як пише дослідник Другої світової війни, «заради особливого випадку традицією можна було знехтувати, вірніше - почати нову традицію, мовляв: вступили у війну на конях, завершили на машинах. Але ні. Не з'явився товариш Сталін ні на танку, ні на джипі, ні на лімузині. А з'явився замість нього Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков на чудовому білому жеребця по кличці Кумир».
Автор наводить і друге пояснення, яке поширене в науковій літературі. «Друге пояснення: народ так любив Жукова, ну вже так любив, що Сталін поступився Жукову почесним правом. Ця версія має варіацію: Жуков був таким великим полководцем, ну вже таким великим, що Сталін визнав його перевагу над собою і ... Знову ж таки - гідне пояснення. …Щоправда, у товариша Фрунзе товариш Сталін теж відчував первородну життєву силу. І наказав товариша Фрунзе зарізати. Надлишок первородної сили явно відчувався і в товариші Тухачевському ...і в товариші Троцькому. Відомо, що з Тухачевським і Троцьким сталося...
І з любов'ю народною проблем не могло виникнути. Наш народ любить того, кого накажуть. Ось, наприклад, товариш Берія теж був глибоко любимий нашим народом. А до нього наш народ до повного безглуздя любив товариша Єжова. І Кірова пристрасть як любили. Так що любимо того, кого накажуть, і сила нашої любові задається централізовано - владна рука в будь-який момент може силу народної любові зменшити або додати».
Далі автор нагадує нам про те ким став і чим займався після війни легендарний маршал Г.К.Жуков. «У 1946 році Жукова зняли зі усіх посад із формулюванням: "...втратив усяку скромність... приписував собі розробку і проведення всіх основних операцій, включаючи і ті операції, до яких він не мав ніякого відношення". Сам Сталін це і підписав (наказ Міністра Збройних Сил Союзу РСР N 009 від 9 червня 1946 р. ВІЖ. 1993. N5. С. 27). …Не знаю, як народ любив Жукова, але на наступний після параду рік Сталін загнав народного улюбленця командувати провінційним округом в Одесу, а потім ще далі - на Урал, і тримав там товариш Сталін товариша Жукова без наміру випускати...»
А щодо народної любові до маршала СРСР Г.Жукова висловлює таку думку: «І на рахунок любові народної - не дуже складно. Фронтовики іншої думки про Жукова. Я не тих фронтовиків на увазі маю, які по «заградотрядах» ордени отримували, а тих калік, які після війни вік вікувались на острові Валаам. Їх, безруких-безногих, тримали на віддалі, щоб своїм виглядом мерзенним столичних вокзалів не поганили. Так от, ті фронтовики про Жукова мали своє поняття: з'явився Жуков, значить - наступ, і залишиться живим тільки той, кому відірве руки-ноги. А решта ляжуть».
Суворов задається питанням, про те чи може, Сталін не любив славу і пошану? І відповідає, «якраз навпаки. Дуже навіть любив. І медалі переможні чеканилися із сталінським профілем: не Жукова ж на медалях штампувати?»
Одним словом, обидва "пояснення" нічого не пояснюють. В.Суворов висловлює своє припущення: «Парад Перемоги був для Сталіна парадом піррової перемоги, тобто перемоги, яка рівна поразці. Ми вже звикли святкувати так званий "день перемоги", але давайте пригадаємо, що при Сталіні такого свята не було. 1 Травня - так. Це ми святкували. 1 Травня - день огляду сил світового пролетаріату, день перевірки готовності до Світової революції. 1 Травня був вдень святковим, цього дня народ не працював, цього дня на Красній площі гриміли військові паради і йшли демонстранти… Точно як в гітлерівській Німеччині: Гітлер був соціалістом, таким же, як Ленін і Сталін, святкував 1 Травня, і народ німецький при Гітлері валив на демонстрації з тими ж червоними прапорами, що і наш народ… А зараз ми - про те, що ніякого "дня перемоги" при Сталіні встановлено не було. Перші роковини розгрому Німеччини - 9 травня 1946 року - звичайний день, як все. І 9 травня 1947 року – звичайний день. І решта всіх ювілеїв... Нічого було святкувати».
А як було після смерті Сталіна, може це він щось недооцінив і наплутав, забороняв народу святкувати перемогу? В.Суворов пише: «Перший після Сталіна Першотравень 1953 року святкували як прийнято, з гуркотом танкових колон і радісними криками, а 9 травня - звичайний день. Без танків, без гуркоту, без оркестрів і демонстрацій. Сталінським соратникам товаришам Молотову, Маленкову, Берія, Кагановичу, Булганіну в голову не приходило щось цього дня святкувати. І ось 9 травня 1955 року. Десять років! Сталіна немає, але живі легендарні маршали: Жуков, Конєв, Рокосовський, Василевський, Малиновський... Та не просто живі - на бойових постах! Ось би відзначити! Ось би танки на площу викотити і небо літаками загатити... Так ні ж. Не святкували. Не торжествували. Танками супостата не лякали. Медалей ювілейних не чеканили. І 15 років теж скромно пройшло. Без торжеств».
Нарешті підходимо до того моменту, коли з Політбюро КПРС надійшла до Верховної Ради Радянського Союзу вказівка з ідеологічних міркувань запровадити свято «день перемоги». І ось 26 квітня 1965 року Президія Верховної Ради СРСР зробила 9 травня не робочим днем. В.Суворов про це пише так: «І ось тільки після того, як нашого дорогого Микиту Сергійовича Хрущова, останнього могіканина із сталінського Політбюро, від влади восени 1964 року відсторонили, і було вирішено, встановити "день перемоги" як державне свято. Ось тільки з цієї миті день 9 травня став неробочим. Це було введено при Л.Брежнєві».
В.Суворов зазначає, що Сталін не тільки не приймав парад перемоги, не вважав цей день святом, а навіть після параду у 1945 році зробив вигляд, що збирається йти у відставку: «А поки був Сталін, поки при владі були його соратники і його маршали, ні про яке свято перемоги не було і мови. Влаштували один раз "парад перемоги" в 1945 році - і досить. Дочка Сталіна Світлана Йосипівна свідчить, що після війни Сталін неодноразово "мав намір піти на спокій". Зрозуміло, це були тільки слова. Так от, у відставку просяться ті, що потерпіли поразку. Заявляють про відставку не для того, щоб піти, а для того, щоб залишитися. Вони заявляють про бажання піти, щоб наближені прохали їх не йти. Саме так маленький хлопчик б'ється в істериці, себе поганим називає. Щоб йому заперечили. Адмірал флоту Радянського Союзу М.Г.Кузнецов свідчить, що Сталін поводився саме так і саме відразу після параду (ВІЖ. 1993. N 7. С. 54). Адмірал розповідає, що в маленькій кімнаті біля кремлівської стіни прямо після| параду зібралися тільки ті, хто був допущений в найтісніше коло: члени Політбюро і маршали. Ось тут-то Сталін оголосив про "свій намір піти". Зрозуміло, всі почали умовляти товариша Сталіна не йти».
Суворов продовжує називати цікаві факти: «Щоб заспокоїти Сталіна, через два дні, 26 червня, був підписаний указ про введення вищого військового звання - Генералісимус Радянського Союзу, а 27 червня це звання було Сталіну присвоєно. Тут же йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу і нагородили другим орденом "Перемога". Тільки дивно товариш Сталін відносився до всіх цих звань і нагород. Перед війною Сталін отримав Золоту зірку Героя Соцпраці. Цю Золоту зірку він носив. В ході війни, в 1943 році після сталінградського перелому, Верховний Головнокомандуючий товариш Сталін отримав військове звання Маршала Радянського Союзу. У 1944-му після переможного завершення Білоруської наступальної операції Сталін отримав вищий військовий орден "Перемога" (було за що)».
Отож, до цього, як бачимо з присвоєними йому військовими званнями, врученими орденами і медалями у Й.Сталіна було все нормально, ані примх, ані дивностей помічено не було. Тому В.Суворов акцентує увагу на наступних подіях і якійсь дивній поведінці вождя: « І ось після "параду перемоги" вищі керівники країни ухвалюють рішення присвоїти йому звання Генералісимуса Радянського Союзу, звання Героя Радянського Союзу і нагородити другим орденом "Перемога". І тут почалися дивності. Сталін прийняв звання Генералісимуса, іноді з'являвся у військовій формі, але носив погони Маршала Радянського Союзу, відмовившись носити спеціально для нього придумані погони Генералісимуса. Сталін демонстративно носив Золоту зірку Героя Соцпраці, а Золоту зірку Героя Радянського Союзу не тільки не носив, але і відмовлявся отримувати. І другий орден "Перемога" теж відмовлявся отримувати. Довоєнні нагороди - носив. Отримане в ході війни - іноді носив. А то, що отримав за велику перемогу, - те не носив. Центральний орган Міністерства оборони РФ "Красная звезда" пише: "Він погодився прийняти другий орден "Перемога" лише 28 квітня 1950 року. М.М.Шверник того ж дня вручив Сталіну ще і Золоту зірку Героя, два ордени Леніна, яким теж довго довелося чекати свого часу" (27 жовтня 1994 р.). У цій фразі слід звернути увагу на слово "погодився". Отже, переможні сталінські нагороди чекали власника майже п'ять років».
Поведінку Сталіна розуміли і могли пояснити вищі керівники країни. Могли, але не хотіли, бо і досі як радянські «особливі папки» так і німецькі архіви (зберігаються в підмосковному Подольську) засекречені.
Дослідник і аналітик Другої світової війни В.Суворов переконаний і на чисельних фактах доводить, що Й.Сталін чекав не такої перемоги, його не задовольнила така перемога. І сумував він не через мільйони загиблих та мільйони інвалідів, сотні зруйнованих міст і десятки тисяч сіл і т.д.
Що ж хотів Сталін? Він мав намір 6 липня 1941 року першим розпочати війну проти Німеччини, війну справедливу і визвольну. Саме для цього Сталін від самого початку ростив і леліяв режим А.Гітлера. Неспроста Сталін надавав німцям економічну підтримку та потурав окупацію Німеччиною сусідніх країн, всіляко сприяв його безкарності. Зрештою мав настати час, коли б усі усвідомили - Гітлер став загрозою усьому світу, а Сталін є єдино можливим «визволителем». Для початку Сталін хотів, розпочавши наступальну «визвольну» війну, війну на чужій території, захопити всю Європу. Політична еліта і суспільна думка, особливо серед робочого класу окупованих німцями європейських країн до цього була вже готова, все було готове і в СРСР, - проведено кілька прихованих мобілізацій і десятки армій, мільйони червоноармійців чекали на наказ наступати. В результаті увесь світ мало охопити полум’я пролетарських і соціалістичних революцій, громадянських війн, а радянський солдат мав пройти переможною ходою по всьому світі. У світі мала залишитися одна країна - СРСР, бо як відомо комунізм можна було побудувати тільки у світовому масштабі. Та Гітлер, напавши на Радянський Союз, зіграв на випередження, зірвав усі плани…
Тому і святкувати товаришеві Сталіну було нічого і для радості не було приводу. Другу світову війну було програно. Сталін це знав. І всі його найближчі соратники це знали і розуміли. Бо якщо б у радянського режиму не було намірів нападати і захоплювати, а були наміри захищатися і відстоювати своє, то нацистський режим був би знищений ще у зародку, а якщо і ні, то хід окупанта зупинився б на славнозвісній «лінії Сталіна» у прикордонній зоні України і Білорусії.
Стефанко С.Л.
