Мій шлях пролягав в малолюдне село - Перкалаба, - розповідає гість Верховинщини про свої враження на форумі eurotourist.club.
Зліва хребет Чорний Діл, а майже під селом натрапив на симпатичний водоспадик. В Перкалабі ріки Перкалаба та Сарата зливаються і дають початок Білому Черемошу. Власне, тут він ще не сильно білий:) Також село знамените наявністю сірчистого джерела, специфічного такого на смак.
Через кілька кілометрів буде шлюз кронпринца Рудольфа, він же кляуза Перкалаб. Особливістю є наявність доволі великого водного дзеркала. Хоча власне ця кляуза вразила мене найменше. Наступний крок - стрімкий підйом на хребет Прелучний. На одноіменній полонині пасуться коні та корови. Неподалік була штольня, однак наразі вона практично повністю зруйнована. Полонина Василькова запам'яталася високими травами, а урочище Когутарки розбитою грунтовкою. От тут я вельми зрадів, що взяв резинові чоботи (ну, далі вони пригодяться ще більше). Полонину Глистовата з капличкою пробіг швидко. Не знаю чого вона так зветься, зазвичай карпатські назви не просто так. :) На переході Глистовата-Широка є табличка про наявність мобільного зв'язку, та в мене нічого не зловило. На полонині Широка є поворот до джерела гуцул-полонинник з вельми оригінальним оформленням та смачною водою. Я прийшов сюди вже затемно і вночі гуцул виглядав трохи крипувато.
Наступного дня спустився в урочище Чемірний. Місце ще одного закинутого об'єкту - прикордонної застави. Військового тут майже не збереглося, тільки закинуті будівлі, зарослий плац і побитий стовпець. Гарні декорації для фільму жахів з класичним сюжетом. Звідси починається дорога на кляузу Балтагору. Дорога одразу затоплена, плюс потрібно буде з десяток разів переходити річку вбрід. Після дощу Черемош потужний, що додавало видовищності безлічі маленьких і не дуже водоспадиків.
Сама кляуза Балтагора мені сподобалася найбільше. Велична конструкція з розмахом на століття. Після кляузи дорога поведе на одноіменну полонину. А от тут почнеться дуже цікава ділянка - ті самі споконвічні праліси Карпат. Це рідкісне явище навіть для таких віддалених районів як Гриняви та Чивчини. За інфою від лісничих, в Карпатах дуже багато лісів вже нової генерації, і доволі часто то є завезені види з Сибіру, а не власне рідні карпатські. Так робилося з промислових причин - карпатська смерека досягає свого максимуму для заготівлі через 120 років, а її сибірські родичі через 80. Правда, вихід кубометрів лісу суттєво менший, зате результат швидший...
На полонині Балтагора непогана хатинка для ночівлі, а от джерело в липні майже пересохло. Краще набирати воду ще по дорозі сюди, бо далі буде трохи проблемно. Тут я знову вийшов на прикордонну дорогу. Багато хто порівнює ці місця з кримськими краєвидами - рівно, кам'янисто, дуже схожа рослинність. Багато жерепу. Потужне джерело трапилося аж під Пір'є Велике.
Без особливих пригод добрався до Лостунського перевалу. Тут знаходиться будиночок прикордонників, потужний потік та 2 шлагбауми. Кажуть, їх тільки кілька днів тому поставили. Повернув на кляузу Лостун через урочище Чорний Грунь. Дорога також затоплена, а ще тут почали масово траплятися сліди кабанів, вовків, оленів та ведмедя. Кажуть, саме кляуза Лостун постраждала від повені 2008 найменше. Хоча за рівнем збереження я б надав першість Балтагорі. Також можна було спуститися на кляузу Лостунець, та час уже піджимав.
Мені розповіли лісничі, що повені на Черемоші траплялися приблизно раз на 40 років. В 1927, 1969 та от ця, в 2008. Ще є згадки про 1736 та 1832 роки. Причиною визначили надмірні вирубки лісів (якраз в 1968 вирубали особливо масово) та "самоочищення" ріки. Накопичуються завали з дерев, наноситься мул, камінці. Рівень води поступово піднімається, а потім під час сильних дощів це все прориває.
Далі пішов на полонину та гору Лостун. Гора Лостун дуже цікава - тут збереглися згадки про Першу світову війну, а також велося добування руди. Дуже багато горбків та траншей - якраз укріплення з часів тієї війни. Знайшов і кілька штолень. Камінець летить секунди дві і плюхається в воду - штольня підтоплена. Також на Лостуні є симпатичне маленьке озерце. Загалом, одне з найприємніших місць походу, відчуття спокою та блаженства.
Надвечір дійшов до полонини Попадя, де є будиночок працівників НПП. Тут в мене вперше з часів перевалу Семенчук зловило мобільний зв'язок. Він є не всюди на полонині, треба спуститися трохи донизу по стежці.
Наступним пунктом моєї подорожі були Альбини - гора, полонина, урочище. Шлях туди з полонини Попадя переважно рівний. дуже багато різноманітних рослин, я вкрай рідко бачив аж таке розмаїття. Все цвіте і пахне.
В цьому районі знаходиться цікава невелика печерка. Подейкують, що то був ведмежий барліг. Наразі ведмідь там давно не з'являвся, шерсті чи якихось інших слідів перебування не збереглося. Зате всередині був череп і кістки, які колись належали молодій теличці. Можливо, ведмідь тут і не зимував, а використав як тимчасову схованку. Зазвичай місьо йде на зимівлю в Румунію. В урочищі Альбин знову зустрівся з Черемошем.
Зробивши невеликий крюк вийшов на полонину Мількову і траверс Чивчина. Чивчинські і Гринявські гори, незважаючи на близьке розташування, мають різне геологічне походження. Якраз на Чивчині є породи вулканічного походження. Знайшов і кілька маленьких печерок. Та без спорядження дослідити не вийшло. Неподалік перетину дороги на вершину та траверсу є хороше джерело. Тут же, на Чивчині, побачив другу за похід змію - самця мідянки, червоного кольору. Промайнула дуже швидко, сфоткати не встиг.
На шляху від Чивчина запам'ятався стрімкий підйом та спуск на Велику Будийовську. Неподалік ще один пост прикордонників. Проминувши кілька полонин, вийшов на ще одну полонину Прелучний, назва популярна. Звідси починається спуск в третє малолюдне село - Буркут. Місця малоходжені, дорога заросла травою, проте легко вгадується. Після полонини шикарний ліс з акуратною грунтовкою, без слідів колісних засобів. І от після нього нарешті трапилися афини. Кажуть, цьогоріч в цих місцях сніг затримався, тому ягоди теж трохи затримуються, на 2-3 тижні. Перед самим Буркутом довгий стрімкий спуск. А на виході якась табличка про приватне мисливське господарство.
Вчергове звозив рюкзак на історичну батьківщину. До речі, буркутська вода є не лише на власне Буркуті. Смак і вигляд також специфічні. За півтори години дійшов до Шибеного, попрощався з шикарними горами і якраз встиг на 14-00 на крейзі бас до Верховини.
Що ж, похід виявився дуже насиченим враженнями. Я вельми щасливий і задоволений.
Загальні моменти:
- пройшов за 5 днів. Можна було б і швидше, та я люблю перечекати дощ.
- користувався картою Чивчини-Гриняви від АССА, ділянка від Чивчина до Буркута є на карті Мармароси цього ж видавництва.
- мобільний зв'язок (в мене київстар) ловило до перевалу Семенчук та місцями на полонині Попадя. Кажуть, ще є місце на Лостуні, я не пробував. Далі зв'язку не було, на Буркуті в тому числі, аж до Шибеного.
- за вхід в НПП взяли 20 грн.
- треба паспорт мати обов'язково, прикордонники перевіряли. І надіслати заяву.
- хороші потужні джерела і ріки є майже всюди, за винятком ділянки від полонини Балтагора до повороту на кляузу Лостун. Там маленькі джерельця, пересихають, вода може бути практично стояча.
- резинові чоботи рулять. На чисто воду підійдуть і шльопки, та по розбитих грунтовках я б в них йти не хотів.
- в працівників НПП є сонячні батареї. Можна попроситися підзарядити телефони-навігатори-фотики.
- полонини майже всі недіючі, колиби і стаї збереглися.
