Вже двадцять один рік української державності. Як ми мріяли про неї, як ми боролися за неї. Всі, тоді щасливі, стояли на порозі державності. Серце трепетом билося коли над Міською ратушею замайорів жовто-блакитний прапор. Сльози котилися по щоках. «Ось вона перемога, імперії більше немає, віднині ми заживемо щасливо в своїй державі», - щиро вірячи в це ми говорили один одному, тримаючи в руках агітки в яких Україна, за потенціалом, порівнювалася із Францією. А цифра в 25%, всього виробничого продукту імперії, який належить Україні, просто вражала наші щирі думки. «З таким потенціалом ми дуже швидко зможемо подолати незначні кризові явища і стати повноправним членом світового співтовариства», - знову ми переконували один одного. Переконували і вірили. Більше того, ми мріяли, що за пару років Україна увійде в першу двадцятку країн світових лідерів. Та що там двадцятка, наше місце у першій вісімці.
Ось такими ми були тоді мрійниками, а що сталося насправді? З нас зробили дурнів і поставили на поріг державності, але вже біля інших дверей. Біля дверей над якими написано «Вихід». Сльози знову котяться по щоках, але тепер ми плачемо не від радості, а за втраченою мрією, за сплюндрованою державою, за мовою яку знищують у нас на очах, за майбутнім, яке забирають у наших дітей, за гідністю, якої виявляється, не потрібно простому українцеві. Плачемо, бідкаємося, але продовжуємо чекати свого месію, який обов’язково має прийти і все змінити на краще. Знову в те віримо та глибоко в душі боїмося, що як і раніше нас обмануть, як обманювали з року в рік, від виборів до виборів.
Адже замість месії знову можуть прийти брехливі пророки і тоді не буде нам місця в своїй хаті. А тушковані запроданці гречкосії, вже ходять від хати до хати з пропозицією продати майбутнє наших дітей за кілограм тухлої гречки, як диявол ходить і просить продати йому людську душу.
І люди стоять на роздоріжжі і думають: «Продати чи не продати?», «Чи варто переступати той останні поріг, за яким ніщо?». І тут хочеться кричати, волати, рвати на собі волосся: «Люди добрі, зупиніться, адже там за порогом справді нічого немає, ні держави, ні мови, ні України! Зупиніться, не продайте свою свободу, бо завтра вже не буде чого продавати».
Цих зайд і запроданців слід зупинити вже сьогодні, бо завтра може бути пізно. Коли вони прийдуть до Вас і простягнуть вкрадену у Вас же подачку, щоб сторицею потім знову всіх пограбувати і ошукати, подивіться кожному в очі і впізнайте там змія підступного, вурдалаку, перевертня який не має нічого святого за душею.
Але знову бере сумнів: «Чи почують? Чи побачать? Чи зрозуміють? Чи зупинять? Не знаю!!!».
Двадцять перший рік державності і нові вибори, як останні. Можливо без вибору, лиш в мізках натужно пульсує: «бути чи не бути?». Класичне питання, а от чи класичною буде відповідь, залежить лише від нас.
