На місцевому рівні влада не завжди забезпечує дотримання прав ветеранів та їхніх сімей, а бюрократія і недоступна інформація часто ускладнюють життя тим, хто повернувся з фронту.
Представник Уповноваженого з прав людини в Івано-Франківській області Віталій Вербовий в інтерв'ю Фіртці розповів про роботу інституції, візити у громади та проблеми, з якими стикаються ветерани.
Зокрема, представник Уповноваженого вказав на проблеми ветеранів у Верхнянській громаді, пояснив, як військовим не залишатися сам на сам із бюрократією, куди звертатися за допомогою та які кроки можуть зробити громади, аби швидко підтримати ветеранів та їхні родини.
Ви проводите перевірку всіх громад на дотримання прав людини. Що на цьому етапі показала перевірка?
Від початку року я особисто відвідав понад 40 громад. І важливо: я не їду туди «з перевіркою», а з кількома завданнями.
По-перше, перед кожною поїздкою офіційно повідомляю громаду: надсилаю лист про те, що здійснюватиму особистий прийом громадян. Якщо в мешканців є запитання, пов’язані з захистом їхніх прав, вони можуть звернутися. І такі звернення надходять завжди. Ми допомагаємо людям у межах своїх повноважень.
По-друге, налагоджую пряму комунікацію з місцевою владою. Зустрічаюся з головою громади, обмінюємося контактами, щоб був прямий зв’язок у разі виникнення проблем.
По-третє, перевіряю, як громада працює у сфері ветеранської політики. Запитую про кількість родин загиблих, безвісти зниклих, учасників бойових дій, які програми підтримки діють, чи є штатний фахівець, відповідальний за цю сферу.
І завжди разом із керівництвом громади відвідую місце пам’яті — стенд чи Алею Героїв. Для мене це не формальність, а обов’язок.
До кінця року в мене вже розписаний графік — планую відвідати всі громади області.
Чи можна виділити загальні тенденції: які громади працюють ефективніше, а які — формально?
Усі громади, крім одного прикрого випадку, стараються в межах своїх можливостей підтримувати ветеранів і їхні родини. Але є проблеми.
Найбільша — це робота з родинами безвісти зниклих. Тут часто підхід формальний: не завжди якісно консультують, не розуміють, як саме допомагати людям, які переживають великий біль. Ми обговорювали це і з громадами, і з головою обласної військової адміністрації Світланою Онищук — посилюватимемо цей напрям.
Ще одна тенденція: багато громад зводять ветеранську політику лише до соціальної допомоги, виплат. Але це значно ширше поняття: це й психологічна підтримка, і спільні заходи, і робота з родинами. Навіть простий виїзд ветеранів з громади, розмова у дружньому колі — це вже крок уперед.
Для цього не потрібні великі кошти, іноді достатньо ініціативності й небайдужості.
Ви згадали про винятковий випадок. Про що йдеться?
Є громада, яка мене відверто вразила — у негативному сенсі. Це Верхнянська громада Калуського району.
По-перше, вони проігнорували мій офіційний лист і не розмістили повідомлення про особистий прийом громадян. Це означає, що люди навіть не знали про можливість звернутися. На наш повторний запит відповіді теж не надали.
По-друге, коли ми приїхали, керівника громади не було — він був на форумі. Заступник, якого ми застали, навіть не знав про наш візит. Розмова відбулася у неповажній формі: він дозволяв собі говорити на підвищених тонах, не знав про мої повноваження як представника Уповноваженого.
фото: візит Представника Уповноваженого з прав людини до Верхнянської громади. Ліворуч: Віталій Вербовий, навпроти — працівник офісу Омбудсмана України Юрій Гуменяк, у центрі — заступник сільського голови Олег Олексин
По-третє, на моє запитання про кількість ветеранів у громаді та місце пам’яті загиблих, мені відповіли, що «мешканцям зручніше їздити в Калуш». Це був перший випадок, коли я почув таке. У кожній іншій громаді, навіть невеликій, є стенд чи Алея пам’яті для своїх героїв.
Крім того, вони надали відверто некоректну інформацію. В офіційній відповіді вказали, що мають лише 17 учасників бойових дій. Насправді ж, за моїми перевіреними даними, їх понад 170. Тобто громада не знає навіть точну кількість своїх ветеранів.
Чому, на вашу думку, місцева влада не знає, скільки у них ветеранів? Це байдужість?
Так, це байдужість. І до ветеранів, і до того, що у країні триває війна. Серед 40 відвіданих мною громад лише в цій одній я побачив таке ставлення. Це неприпустимо. Як представник Уповноваженого я реагуватиму в межах своїх повноважень.
Які це має наслідки для ветеранів та їхніх родин?
Насамперед це відчувають самі мешканці громади. Ветерани та родини загиблих не отримують належної підтримки й відчувають брак уваги. Я спілкувався з ветеранами з Калуського району — вони підтвердили, що насправді громада має близько 200 учасників бойових дій.
Таке ігнорування — це не просто формальність, а знецінення. Врешті, наслідки мають оцінити самі жителі громади. А з юридичного погляду ми діятимемо в межах закону.
Які основні вимоги закону щодо захисту прав ветеранів на місцевому рівні?
Це завдання і Міністерства у справах ветеранів, і місцевих громад. Громадам рекомендують запроваджувати посаду фахівця з супроводу ветеранів — його фінансування йде з державного бюджету.
У Верхнянській громаді навіть не змогли підтвердити, чи є у них така людина.
Що конкретно має зробити ця громада, щоб виправити ситуацію?
Насамперед — почати спілкуватися зі своїми ветеранами та родинами зниклих безвісти. Слухати, чого вони потребують. Позиція «нам ближче Калуш» — абсолютно неправильна.
Це показник не лише ставлення до ветеранів, а й до прав людини загалом.
Яку роль тут, на вашу думку, відіграють ветеранські організації у вирішенні таких проблем? Чи мають вони достатньо впливу на місцеву владу?
Звичайно. Громадські об’єднання ветеранів і родин безвісти зниклих мають силу й право впливати. Це робиться через офіційні звернення, активну позицію, зустрічі з владою.
У більшості громад це працює — є взаємодія, громади знають своїх людей, підтримують їх.
Можете порівняти: де громади працюють добре?
Насправді всі громади працюють краще, ніж Верхнянська. Я не хочу виділяти когось, бо фінансові можливості різні. Але навіть у найменших громадах є стенди пам’яті, є взаємодія з ветеранами, є заходи. Десь більше коштів, десь менше, але є увага.
А там, де немає нічого, де навіть не оголошують про прийом представника Уповноваженого — це вже винятковий випадок, який треба окремо підкреслити.
Ви кажете, що у більшості громад ветеранська політика працює добре. Як саме вони вирішують проблеми ветеранів на місцях?
Насамперед вони знають точну кількість своїх ветеранів. І це ключове — мати облік. Далі громади допомагають вирішувати побутові проблеми. Десь допомагають зі здоров’ям, десь — із працевлаштуванням. У деяких уже створюють програми: наприклад, комунальні підприємства чи добровільні пожежні команди, куди в першу чергу залучають ветеранів. Це активна робота, бо вони знають, хто де проживає, підтримують людей.
Я бачив, що в багатьох громадах ветерани спілкуються безпосередньо з головами. Навіть під час моїх прийомів заходили й говорили з головою громади про свої проблеми. І влада допомагає вирішувати ці питання. Так само йдеться і про родини.
Щодо державних пільг — громади допомагають оформити їх через ЦНАПи. А якщо є додаткові можливості, то підтримують зі свого боку. Наприклад, Івано-Франківська громада доплачує до державної компенсації за пільги: держава покриває 75%, а громада додає ще 25%. Десь допомагають із твердим паливом.
Тобто підхід різний, але робота ведеться.
Якщо повернутися до проблемної громади, чому, на вашу думку, там склалася така ситуація? Це брак ресурсів чи просто байдужість?
На мою думку, це передусім безвідповідальне ставлення до обов’язків. Я не говорю про ресурси, бо великих коштів тут не потрібно. Наприклад, щоб розмістити повідомлення про мій прийом на сайті чи у Facebook, не треба бюджету. Але навіть цього не зробили.
Мої працівники неодноразово телефонували до голови громади — відповіді були формальні. На повторний запит також дали відписку: без конкретних програм, без інформації про відповідальних фахівців. Тоді як інші громади чітко вказують, які програми мають, яка штатна структура, хто займається ветеранською політикою і скільки у них ветеранів.
Офіційну позицію голови Верхнянської громади Михайла Маліборського щодо слів представника Уповноваженого читайте за посиланням.
Що робить ваш офіс, коли громада відмовляється виконувати базові вимоги?
Ми працюємо в межах закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини». Після перевірки формуємо звіт і надсилаємо його на громаду з вимогою усунути недоліки. Якщо цього не роблять — відкриваємо провадження й може бути адміністративне покарання.
У разі суттєвих порушень передаємо матеріали до правоохоронних органів. Вони зобов’язані відреагувати: або відкрити кримінальне провадження, або перевірити факт і надати відповідь у визначений строк.
Це може тривати від двох тижнів до місяця — залежно від обсягу перевірки. Але звіт щодо громади обов’язково буде сформований і надісланий, щоб люди бачили реальну картину. Якщо влада не виправляє ситуацію — тоді відкривається провадження вже безпосередньо щодо керівництва громади.
Які системні прогалини ви бачите у ветеранській політиці на місцях?
Найбільша проблема — це сприйняття ветеранської політики як соціальної. Просто видати виплату раз на рік — цього замало. Ветеранів і родини загиблих чи зниклих треба підтримувати постійно: від психологічної та фізичної реабілітації до організації дозвілля. Це може бути риболовля, спортивні заходи, просте спілкування. Люди мають відчувати, що про них не забули.
Ще один важливий крок — залучати ветеранів до місцевого самоврядування, до роботи в органах влади. Це ті, хто заплатив найдорожче за нашу свободу. І на рівні держави вже є ініціативи, щоб надавати ветеранам перевагу при вступі на державну службу.
Найбільший виклик попереду. Я впевнений у нашій перемозі. Але після неї буде велика демобілізація. Якщо сьогодні в громаді 10 ветеранів, з якими ще справляються, то через пів року їх може стати сто.
Чи готові громади надати всім послуги, оформити пільги, організувати підтримку? На жаль, не впевнений. І це великий ризик.
Яку роль тут має зіграти держава?
Держава вже створила інститут фахівців із супроводу. Вони працюють у громадах і повинні забезпечити допомогу ветеранам та їхнім родинам. Але тут теж є проблема.
Наприклад, у громаді може бути 400 ветеранів та родин загиблих. Один фахівець реально може якісно працювати з 30–40 родинами. Тобто потрібно хоча б десять фахівців. А громада відкриває лише одну вакансію.
Хоча зарплату цим працівникам платить держава, громади не поспішають збільшувати кількість вакансій. Мабуть, бояться, що через кілька років фінансування припиниться. Але зараз кошти є, і це шанс підготуватися. Бо після перемоги, коли буде масова демобілізація, громади можуть просто не впоратися з обсягом роботи.
Це головний ризик, який я бачу.
фото: робочий візит Представника Уповноваженого в Богородчанську селищну територіальну громаду
Окрім цієї громади, чи були ще випадки, які вас відверто шокували чи здивували?
Ні. Це єдиний випадок, тому я так глибоко здивувався. І хотів би, щоб люди знали: ми не залишаємо такі речі поза увагою, аналізуватимемо їх з метою захисту прав громадян. Для того я й працюю.
А якщо говорити про позитивне: чи бували такі випадки, коли ви бачили, що в певній громаді є прогалини у ветеранській політиці, ви втручалися, і ця політика покращувалася?
На кожній зустрічі я намагаюся, як ветеран, донести до громад, що потрібно робити, і ми багато що виправляємо у сфері захисту прав ветеранів. Наприклад, рекомендую працювати за принципом «рівний — рівному»: щоб ветеранською політикою займалися самі ветерани чи їхні родини, адже вони найкраще розуміють потреби й мову спілкування цієї категорії людей.
Також наголошую на проактивній позиції — громади прислухаються, запускають програми, організовують зустрічі з родинами безвісти зниклих, створюють алеї надії.
Водночас я багато знаю фахівців із супроводу, адже мав можливість фактично впроваджувати цей інститут в області. Я — один із тих, хто починав його запровадження, працюючи ще у ветеранській політиці та в держадміністрації.
І тут важливо відзначити активну позицію голови обласної держадміністрації: наша область була одна з перших, де відкрили вакансії фахівців із супроводу.
Наведете приклад, де ветеранська політика у громаді працює добре?
Буквально нещодавно мав випадок у Косові. Ветеран, з яким я особисто не знайомий, написав мені у Facebook про проблеми у громаді. Він людина з інвалідністю ІІІ групи, водій за фахом. Він просив допомогти з роботою. Я одразу звернувся до голови громади. Той відповів, що вакансій водія в комунальних підприємствах немає, навіть посаду особистого водія він скорочує для економії. Але пообіцяв пошукати варіанти в бізнесі. За кілька днів мені вже повідомили: можливості працевлаштування знайшли.
Окрім цього, громада вирішує й житлове питання ветерана. Помер чоловік без спадкоємців, і стару хату, яка перейшла у власність міської ради, вирішили передати ветерану як тимчасове житло. Адже державні програми купівлі житла не охоплюють осіб із ІІІ групою інвалідності. Це гарний приклад того, як громада знаходить рішення навіть у складних умовах.
Ще один випадок — Дубівецька громада. Там є сім’я, де троє учасників бойових дій: двоє демобілізовані, обидва з інвалідністю внаслідок війни, а старший син досі служить у Нацгвардії. Жили вони в аварійному будинку в поганих умовах. Громада знайшла в селі Маріямпіль будинок значно кращий. Якщо родина погодиться на переїзд, громада власним коштом зробить там ремонт. Я особисто оглядав цей будинок — він придатний для життя.
Це правильні кейси.
А наскільки часто звертаються ветерани, і як швидко вдається вирішувати їхні проблеми?
Для мене захист прав ветеранів і їхніх родин — абсолютний пріоритет із двох причин. Перше: у нас війна. Друге: я сам ветеран. Я поховав не одного побратима, інші досі зниклі безвісти.
Це мій особистий біль, тому більшість звернень я приймаю навіть у приватному порядку — у месенджерах чи телефоном.
фото: робочий візит Представника Уповноваженого в Ямницьку сільську територіальну громаду
З якими порушеннями прав ветерани звертаються найчастіше?
Найбільша проблема — бюрократія. Постійно доводиться боротися за спрощення процедур оформлення статусів, пільг, виплат. Це принизливо для ветерана, який повернувся з фронту з пораненнями чи ПТСР, ходити по кабінетах і випрошувати документи.
Здоровими з війни практично ніхто не повертається: у когось контузії, проблеми з хребтом чи нирками, у когось — посттравматичні розлади. І в такому стані змушені знову доводити своє право на допомогу. Це найбільший біль.
Тому ми працюємо над тим, щоб переводити процеси в онлайн, а головне — щоби фахівці із супроводу одразу брали на облік ветеранів після демобілізації. Ми вже домовилися з обласним ТЦК, щоб списки демобілізованих передавали фахівцям, які одразу підхоплюватимуть роботу: допомагатимуть оформити документи, отримати психологічну підтримку, пройти реабілітацію.
Ви згадали про зустріч з новопризначеним керівником Івано-Франківського центру комплектування та соціальної підтримки Володимиром Шаховцем.
Чи добре у вас налагоджена співпраця?
Так, ми нещодавно провели робочу зустріч після його призначення. Домовилися щодо кількох ключових моментів. Перше — неприпустимість порушень прав під час мобілізації, зокрема застосування сили.
Друге — право громадян на інформацію: часто люди пишуть у ТЦК, але не отримують відповіді. Третє — виконання соціальної складової роботи ТЦК: налагодження співпраці з фахівцями із супроводу, спільна робота з ветеранами й родинами.
фото: зустріч Представника Омбудсмана з новопризначеним керівником ТЦК Володимиром Шаховцем
Поки що реакція на звернення є, співпраця налагоджена. Окрім того, у мене є прямий доступ до командування Сухопутних військ, і я також передаю їм інформацію про роботу обласного ТЦК та СП.
Багато хто не до кінця розуміє, у чому полягає ваша роль. Можете простими словами пояснити ваші повноваження? Адже притягати до відповідальності ви не можете, але маєте інші механізми впливу.
Так. Інституція Омбудсмана України — незалежний орган нарівні з Президентом і Верховною Радою. Наш закон чітко визначає права та обов’язки Уповноваженого і його представників.
Ми контролюємо всі органи влади — державні, місцеві, правоохоронні, а також комерційний сектор у частині дотримання прав людини. Наші запити обов’язкові для розгляду, а у разі порушень можемо відкривати провадження.
Ми моніторимо дотримання прав у судах, поліції, прокуратурі, СІЗО та колоніях. Якщо бачимо порушення, готуємо звіт і надсилаємо його до відповідних комісій чи органів, які зобов’язані відреагувати. Мають реагувати і наші представники в Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів, і Державне бюро розслідувань, і прокуратура — на наші зауваження щодо катувань чи незаконних обмежень волі.
Також контролюємо роботу органів соціального захисту, служб у справах дітей і ветеранської політики. Якщо помічаємо порушення — надсилаємо запити з вимогою виправити ситуацію. Якщо цього не роблять — відкриваємо провадження, накладаємо штраф або залучаємо інші органи.
У разі системних проблем Уповноважений має важелі впливу на найвищому рівні: може звертатися до Президента, Конституційного Суду, Верховної Ради чи Кабміну. Тобто це — ціла система захисту.
Підсумовуючи, що б ви порадили ветеранам і їхнім родинам, якщо їхні права ігнорують на місцевому рівні?
Насамперед звертатися в управління ветеранської політики Івано-Франківської обласної держадміністрації. Його очолює ветеран Роман Примич, і я знаю, що він завжди оперативно реагує.
Якщо ж реакції немає — тоді звертатися до регіонального представництва Офісу Омбудсмана. Ми поновлюватимемо права.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
