Факти, як відомо, річ уперта. Факти про нинішню українську економіку неминуче перетворюють будь-якого оглядача на песиміста.
Сьогодні ми значно нижче «нульової точки» - на мінус 62 млрд дол. у балансі, і з кожним роком опускаємося нижче. Гривня девальвує, навіть якщо НБУ це вперто воліє не помічати. Росте безробіття, закриваються десятки заводів… Як зупинити цей маховик економічної деградації?
Німеччина після війни була в значно гірших умовах. Німецький економіст та історик Густав Столпер писав про свою повоєнну батьківщину: „Скалічена біологічно, інтелектуально, морально знищена нація без продуктів харчування і сировини, без ефективної транспортної системи і будь чого, що могло б мати валютну цінність, країна, де голод і страх вбили надію”.
А вже за 10 років ця скалічена, бідна країна без надії стала світовим економічним лідером.
Що робити Україні, яка після розвалу Союзу, маючи найкращі стартові можливості та працьовитий народ з великою надією, не змогла стати економічним світовим лідером, а лише породила кілька олігархів, які, ну так, потрапили до списку „Форбс”?
Економічний прорив Німеччини історики назвали „Німецьке економічне диво”. Його створила соціальна політика Конрада Аденауера та економічна політика Людвіга Ерхарда. Зараз їх би назвали великими актикризовими менеджерами, у яких треба було б повчитися.
Рецепт економічного дива Ерхарда і Аденауера полягає в пріоритетному розвитку високотехнологічного національного виробництва. Всі прибутки та податки, які отримували власники від промисловості, а також залучені інвестиції та кредити направлялися у розвиток тієї ж промисловості, а не на проїдання, як це відбувається протягом 20 років української незалежності. За перші три роки такої економічної політики німецьке післявоєнне промислове виробництво зросло вдвічі! Як заявляв Ерхард, інвестування у виробництво – це суть економічного життя Німеччини.
Наші олігархи діють якраз навпаки. Тому ріст економіки в Україні ніколи не перевищує однозначного числа. Олігархи майже не вкладають кошти не те що у розвиток високотехнологічного виробництва, вони взагалі не вкладають кошти у виробництво, а тільки витискають останні соки з виробничих потуг держави. Потім витиснуті кошти переводять на закордонні рахунки. Нечисленні винятки суті схеми не міняють.
Подальші кроки Аденауера і Ерхарда – зміцнення національної валюти, зменшення контролю держави над бізнесом, максимальне стимулювання підприємництва. У нас уряд діє точно навпаки! Програє від цього і окремий громадянин, і держава в цілому.
Після створення ФРН у 1950 році економіка зазнала сильного спаду та росту безробіття у зв’язку з численною кількістю біженців з східної (підрадянської) Німеччини, яких треба було нагодувати, забезпечити житлом та роботою. Торговий баланс став різко погіршуватися, імпорт перевищував над експортом. Але вже під кінець 50-х років Німеччина стала другою у світі державою за економічним розвитком і з найнижчим у Європі процентом безробіття. У Німеччину потягнулися заробітчани з Італії, Франції, Туреччини та Югославії.
Для цього антикризові менеджери Аденауер та Ердхард спочатку об’єднали, а тоді обмежили профспілки, девальвували марку, ввели обмеження на імпорт, а також на державному рівні усіма способами стимулювали експорт і вже за рік, у 1951 році добилися переваги експорту над імпортом та позитивного сальдо торгового балансу. Від того часу німецька економіка завжди в плюсі, а німецькі товари мають велику славу і попит у світі.
А ще: Ердхард ніколи не допускав дефіциту бюджету і привчив німців жити по засобах, а не по бажаннях.
Словом, насправді, рецепти давно відомі. Потрібні тільки ті, хто їх втілить. На цьому економіка закінчується і починається політика. І скільки ж нам чекати українського економічного чуда, зважаючи на те, яким «чудом» є наша політика?
Якщо чекати, то довго.
Роман Лябига,
Фото: Медіаняня
