Олександр СИЧ, Голова Івано-Франківської обласної ради:
У статті «Галицькі хруні: хто вони сьогодні» («Галицький кореспондент», №6, 9 лютого 2012 р.) з подачі «провокативного журналіста» Руслана Коцаби було відзначено: «Якщо проаналізувати наших успішних політиків і подивитися, як в них мінялася ідеологія, то до категорії галицьких хрунів можна зарахувати багатьох. Взяти, скажімо, Сича. Він балотувався мером від ліберальної "Пори", до обласної ради перший раз ішов від націоналістичного КУНу, а до Верховної Ради - від націонал-демократичного НСНУ. Коли бренд КУН занепав, став під прапори "Свободи"».
Зважаючи на такі недостовірні та явно оманливі відомості, вважаю за доцільне до відома читачів та редакції газети подати окремі факти зі своєї політичної біографії.
Так от, до Конгресу Українських Націоналістів я належав із часу його заснування у 1993 р. Саме як представник цієї політичної сили й став у 1994 р. уперше депутатом обласної ради, здобувши перемогу в Яремчанському мажоритарному виборчому округу із результатом близько 65% голосів виборців. У 1996 р. - очолив секретаріат обласної організації. В 1997 р. - керував виборчою кампанією Голови ОУН та КУН Слави Стецько в Надвірнянському виборчому окрузі, здобувши результат 86,5% голосів виборців (не думаю, що хтось з тодішніх народних депутатів міг похвалитися схожими досягненнями). У парламентських виборах 1998 р. очолював обласний штаб блоку «Національний Фронт» (КУН, УРП, УКРП), здобувши результат 25% (до речі, найкращий по Україні). Перелік цих фактів свідчить про те, що я заслуговував на поважне ставлення керівництва і членів цієї партії до себе.
З не залежних від мене причин до КУНу перестав належати з 1999 р., а у Всеукраїнське об'єднання «Свобода» вступив щойно у 2006 р. - тобто аж через 7 років. Тому твердження про те, що я нібито «став під прапори "Cвободи"» тоді, «коли бренд КУН занепав», є відвертою неправдою.
Зважаючи на попередній досвід, наприкінці 2001 р. мене (на той час позапартійного) було запрошено на пост керівника обласного штабу блоку партій «Наша Україна». Штаб здобув найкращий результат по Україні - 75%. Вже у президентських виборах 2004 р. я займав посаду першого заступника керівника обласного штабу. Під час Помаранчевої революції очолив акцію громадянської непокори в Івано-Франківську й керував нею з «помаранчевого балкона», що насправді був балконом мого робочого кабінету. Саме в цей час формувалася партія «Наша Україна». Втім, від пропозиції стати її членом та зайняти посаду заступника голови обласної організації з питань ідеології відмовився з принципових світоглядних міркувань.
Наголошую, як позапартійний я доклав максимум зусиль до перемоги блоку партії «Наша Україна» в парламентських виборах 2002 р. та кандидата на пост Президента В. Ющенка у 2004 р., однак ніколи не був членом партії «Наша Україна». Не відрікаюся від тодішніх своїх дій і вважаю їх правильними у контексті того часу. У виборах жодного рівня від цієї партії (незалежно від зміни її назви) я ніколи не балотувався, в т. ч. і до українського парламенту.
Зокрема, що стосується парламентських виборів 2006 р., подам деякі деталі, які будуть цікаві навіть дослідникам сучасної політичної історії України.
При підготовці до них я очолював міжнародну благодійну установу «Центр національного відродження ім. Степана Бандери» у Києві. З моєї ініціативи на всеукраїнському рівні було сформовано громадсько-політичне об'єднання «Національний вибір» у складі: ОУН (р), КУН, ОУН (м), Братства ОУН-УПА. За початковою ідеєю, до об'єднання повинно було ввійти також ВО «Свобода» і воно мало б перерости в націоналістичний передвиборчий блок. Підставою для цього слугувала підписана незадовго до цього "Угода чотирьох" - КУН, ВО "Свобода", ОУН(р), ОУН(м). Однак несподівано проти участі «Свободи» принципово виступив голова КУН Олексій Івченко. Мотиви такої позиції стали зрозумілими лише згодом.
В результаті КУН як організація, яка єдиною серед усіх засновників громадсько-політичного об'єднання "Національний вибір" мала статус партії й за квотою якої до передвиборчого списку були подані кандидатури від всіх учасників об'єднання, в т. ч. і моя, разом з політичними партіями "Народний Союз Наша Україна", НРУ, УРП "Собор", ХДС, Партія промисловців і підприємців сформували виборчий блок партій «Наша Україна».
А відтак опубліковане твердження про те, що в парламентських виборах 2006 року Олександр Сич брав участь від "націонал-демократичного НСНУ", є хибним і не відповідає дійсності. До Верховної Ради України я балотувався в складі блоку партій "Наша Україна" за квотою націоналістичної складової.
Водночас, ідея створення націоналістичного блоку була перенесена на рівень областей для використання у місцевих виборах. З більшим чи меншим успіхом вона була реалізована й на Івано-Франківщині, де було створено однойменний блок у складі КУН та УРП «Собор». До чільної п'ятірки передвиборчого списку під номером три керівництво цих партій запросило і мене (позапартійного).
Таким чином, жодного ідеологічного дисонансу у фактах моєї одночасної участі у виборах до Верховної Ради за списком блоку "Наша Україна" та у виборах до обласної ради, як це було подано, немає. В обох випадках я був висунутий націоналістичними силами.
Викладаю деталі цього політичного процесу тільки для того, аби показати наскільки маніпулятивними є висловлені твердження про мою нібито партійну неперебірливість - от, мовляв, Сич «до обласної ради ішов від націоналістичного КУНу, а до Верховної Ради - від націонал-демократичного НСНУ». Щоби посилити ефект маніпуляції, автор таких суджень вдається до чергового обману та стверджує, що я нібито «балотувався мером від ліберальної "Пори"». Насправді, у 2006 р. я кандидував на посаду голови міста Івано-Франківська шляхом самовисування. Й це неважко перевірити навіть не заглядаючи до архіву, а просто погортавши добірки тодішніх газет. А поряд з місцевими організаціями партій КУН, УРП «Собор», ВО «Свобода» тощо «Пора» також заявила про підтримку моєї кандидатури. Вважаю, що винятково завдяки цьому їй і вдалося тоді провести до Івано-Франківської міської ради двох депутатів.
Пане Коцаба, чи не забагато брехні, як на декілька квадратних сантиметрів газетної площі?! Й для чого вона? Аби, вибудувавши такий маніпулятивний рядок, підвести до висновку: «І найгірше, що він (тобто Сич) уже належить до нового покоління політиків, яке, як усі сподівалися, не мало би бути вже заражене "хрунізмом"». Замовний характер і далекосяжний приціл таких висловлювань в умовах підготовки до чергових парламентських виборів є цілком зрозумілим й легко читається поміж рядків.
Не буду опускатися до рівня автора цих відверто брехливих тверджень і шукати епітетів для позначення його сутності. Лише запропоную читачам поміркувати над таким логічним висновком: якщо хрунівство - це підлість і продажність представників влади, то, очевидно, під цю категорію підпадають не тільки представники трьох офіційних гілок влади (виконавчої, законодавчої, судової), але й ті представники т. зв. влади «четвертої», що є політичними заробітчанами й, продавшись місцевим скоробагатькам із сумнівним походженням статків, обслуговують їхні інтереси. Саме вони зводять засоби масової інформації до рівня політичного прислужництва та плямують добре ім'я журналіста, який навіть у часи совєтського мракобісся вмів формувати високі моральні цінності.
Смію стверджувати, що всі мої політичні дії завжди були послідовними й здійснювалися в націоналістичному руслі. Я ніколи не змінював своїх ідеологічних принципів. Свідченням цьому є й сотні наукових та публіцистичних праць на теми українського націоналізму та його ідеології. Їх бібліографію та відповідні тексти з радістю можу надати будь-кому і в будь-яку хвилину. Так само, як і відповідне документальне підтвердження на кожне з вище написаних мною слів. Але чи зможуть надати протилежне автори відверто неправдивої інформації про мене?!
