Надія Левченко — акторка, яка 18 років працює в Івано‑Франківському драмтеатрі, народна артистка України, волонтерка та режисерка. Її творчість завжди поєднувала сцену і соціальну відповідальність: від гастролей із «Солодкою Дарусею» до постановки вистави «Квіти під руками диявола» про геноцид.
Під час повномасштабної війни Надія Левченко продовжує виходити на сцену, знімається в кіно і надихає інших своєю громадянською позицією.
У розмові з журналісткою Фіртки Надія Левченко розповіла про шлях до сцени, пам’ятні ролі, режисерський дебют та те, як війна змінила її творчість і ставлення до мистецтва.
Шлях до сцени
Яким був ваш шлях до сцени: випадковим чи усвідомленим кроком?
Усе почалося з дитинства — з балетної школи. Мене хвалили, підтримували і я почувалася добре. Мене ставили в першу лінію, а ті, хто займався балетом, знають: це завжди показник. Тож на сцені я опинилася ще змалку.
До театру ж прийшла вже свідомо. Я займалася в театральній студії «Синій птах», яка діяла в будинку офіцерів — нині на цьому місці Urban Space та банк. Тоді там було багато гуртків: і балетна школа, куди я ходила, і театральна студія.
Закінчуючи школу, я вже кілька років — приблизно п’ять — займалася в «Синьому птасі». Тож вирішила спробувати вступити до театрального, і якось усе склалося. Напевно, це було усвідомлене рішення.
Хто або що найбільше вплинуло на ваше рішення прийти в театр?
Щодо впливу родини — не можу сказати, що вона була нетворчою. Тато грає на гітарі, слухає хорошу музику, у ньому є творча жилка. Але загалом батьки — військові, і ніхто не був пов’язаний зі сценою чи мистецтвом. Я поки єдина в родині, хто пішов цим шляхом, тож вирішального впливу з боку близьких не було.
Я завжди кажу, що актори — це люди, які потребують багато уваги. І вже тепер, у своєму віці, можу чесно й свідомо зізнатися: я люблю увагу. Тому я й акторка. Що вже тут приховувати — це майже фізична потреба: говорити, відтворювати, отримувати зворотний зв’язок, відчувати, що тебе бачать і що ти потрібна.
Розкажіть, як ви вперше опинилися на сцені Івано‑Франківського драмтеатру?
Вперше на сцені Франківського драмтеатру я опинилася під час практики на четвертому курсі інституту. У театральних вишах саме тоді студенти проходять практику в театрах, і нас направили сюди.
Як майбутня акторка, ще студенткою, я вперше вийшла на цю сцену у виставі «Моя прекрасна леді» — у масовці. Добре пам’ятаю, як довго обирала, які джинси вдягнути — темно-сині чи світло-сині. Тоді на мені був червоний топ із коротким рукавом. Це була «Моя прекрасна леді» за Бернардом Шоу — чудова вистава.
Хоча на цій сцені я була й раніше: ще коли танцювала в хореографічній школі або виступала з хором музичної школи на великих обласних концертах. Тоді в залі сиділи посадовці, а на сцені виступали аматорські колективи й учні мистецьких шкіл. У ті роки я була тут не як акторка — радше по-дитячому стрибала й співала. А справжній вихід на сцену саме як акторки відбувся вже на четвертому курсі.
Яка ваша перша пам’ятна роль і чому?
Мене взяли на роль Мавки. Але існує навіяне суспільством уявлення, що Мавка — маленька, худенька, тендітна, а я майже під два метри зростом. І коли мені сказали: «Я хочу, щоб ти була моєю Мавкою у виставі режисера», я подумала: «Та яка з мене Мавка?»
Роман Луцький грав Лукаша, тож ми були двоє доволі великих персонажів, але сценічними партнерами. Згодом Мавка знову з’явилася в моєму житті: вже на початку повномасштабного вторгнення ми поставили на сцені «Лісову пісню на полі крові». Я знову була Мавкою — щоправда, однією з трьох, але все ж Мавкою.
Якось так склалося — тоді це було для мене дивиною. Лише зараз починаю усвідомлювати, що це була приємна дивина, і треба було тішитися, а не сахатися цього.
Тому, оскільки моя перша головна роль у цьому театрі була саме Мавка і вона тягнеться за мною далі, напевно, це і є моя перша пам’ятна роль, а не другорядні образи.
Хто з колег або наставників вплинув на ваше формування як акторки?
Передусім — мій майстер Ростислав Держипільський. Однозначно — він. Я завжди кажу своїм студентам і абітурієнтам: потрібно мати велике щастя потрапити до хорошого майстра, який відкриватиме тебе, працюватиме на те, щоб ти розкрився, а не просто йшов за шаблонною навчальною програмою, «відчитуючи» предмети.
Він справді вкладався в нас: ставив у різні умови, давав можливість працювати в різних жанрах, знайомив із різними театрами й акторами. Він учив нас багато читати, слухати, дивитися вистави та аналізувати побачене. Пояснював, що театр — це не критика заради критики, а аналіз, без якого немає розвитку ні актора, ні театру.
Другий важливий для мене наставник — Наталя Половинка. Це моя «мама по пісні». Саме завдяки їй я почала співати та навчилася чути значно більше, ніж раніше.
Тож у мене двоє «батьків» у професії — Держипільський і Половинка.
Як змінився Франківський драмтеатр за роки, що ви тут працюєте?
Коли я прийшла в театр, у репертуарі було, здається, лише шість вистав на місяць. Для нас, молодих, людей «нової крові», було велике бажання зробити цей театр одним із найкращих в Україні.
Звісно, з того часу все дуже змінилося. Тоді я грала п’ять–шість вистав на місяць, а тепер — 27–30. Різниця очевидна.
З іншого боку, я подорослішала, і це вже не так просто. Театр забирає майже весь вільний час, страждає родина, я мало бачуся з близькими. Театр — дуже ревнивий і всеохоплюючий організм: або ти віддаєшся йому повністю, або він так само ставиться до тебе.
Та зараз я вже доросла жінка і доросла акторка, тому поступово починаю відходити й давати дорогу молодим, як то кажуть. Загалом я вже 18 років у театрі. Це дуже великий шлях.
Ролі
Які театральні ролі за ці 18 років стали для вас особливо знаковими й чому?
Безперечно, варто почати із «Солодкої Дарусі» за Марією Матіос. Саме з цією виставою ми об’їздили майже всю країну, безліч сіл, а також побували на гастролях за кордоном — у Сполучених Штатах і Канаді. Для нас це дуже визначна робота. Я навіть не можу виокремити конкретну роль, бо це спільна історія: ми всі там — «Солодка Даруся».
Важливою була й співпраця з авторкою, Марією Матіос. Згодом з’явилася вистава «Нація», яка також багато "подорожувала" країною. А от третя частина триптиха вже значно складніша щодо декорацій, тому гастролювати з нею майже неможливо.
Загалом триптих за творами Марії Матіос — один із найбільш знакових у моєму житті. Саме із «Солодкої Дарусі» в театрі почалися великі зміни: про нас заговорили, на театр звернули увагу, до нас почали приїжджати фестивалі. Тому ця вистава була і залишається для мене однією з найважливіших.
Чи була роль, яка змусила вас пережити сильні емоції у житті поза сценою?
Так, це одна з моїх останніх робіт — «Медея». Для мене це надзвичайно відповідальна роль. Як жінка, як громадянка, яка живе у час війни, волонтерить, спілкується з людьми на фронті й у прифронтових територіях, я дуже гостро проживала цей матеріал.
У виставі звучать не лише класичні тексти, а й сучасні — слова жінок, які тікали з окупованих територій. Після кожного показу я ще близько пів години сиджу, майже не рухаючись, дивлюся в одну точку — відчуваю повне спустошення. Інколи жартую, що хочеться випити віскі — такий стан.
Можливо, це пов’язано з віком. У мене багато важких вистав, але саме після цієї ролі я відчула, що з неї справді потрібно «виходити». Раніше я навіть не замислювалася, що така потреба існує.
Вистава «Медея»
А які ритуали допомагають вам «увійти» у роль перед виставою? Чи є такі ритуали взагалі?
Ритуал один — постійна робота. Ти багато читаєш, вигадуєш, пишеш біографію персонажа, спостерігаєш за людьми, шукаєш натхнення. У мене немає якихось містичних практик — сісти в позу лотоса чи робити спеціальні дії. Усе відбувається через аналіз, пошук, вивчення.
Це такий лабораторний процес: ти вбираєш багато інформації, щоб потім умістити її в одному персонажі, який живе у конкретній виставі.
Ви — народна артистка України. Чи важливі для вас нагороди та відзнаки?
Якщо говорити конкретно про звання — заслуженої чи народної, — то я розумію, що це радість для мого тата, для бабусі, яка б дуже тішилася, якби була жива. Для мене ж це радше пережиток радянської системи.
Водночас в Україні майже немає інших державних форм відзначення акторської праці, тож я прийняла це звання з вдячністю. Але щоб я ним хизувалася — ні.
Найбільше мене тішить, коли хлопці з фронту пишуть, що отримали мої пакунки, що все підійшло і що вони живі. Коли надсилають прапори, подарунки, як-от перстень із кулі — знак вдячності за підтримку. Ось це для мене справжня цінність.
Я розумію, скільки праці стоїть за цим званням, і не вважаю, що отримала його випадково — я справді багато працюю. Але це ніколи не було моєю метою. Для мене важливіше, щоб в Україні була система, як у світовому театрі й кіно: щоб акторів цінували за роботу, а не за формальні титули.
Водночас, можливо, такі звання потрібні — як подяка, як знак визнання. Для акторів, для виконавців — це своєрідне «дякую» за зроблену справу. Хоча через те, що колись ці нагороди роздавали надто легко, їхня цінність частково знівелювалася.
фото: Facebook-сторінка Франківський драмтеатр
Режисерський дебют
Чому для режисерського дебюту ви обрали саме постановку «Квіти під руками диявола»?
У моєму житті все рідко складається так, як я планую. Обставини постійно змінюються, і те, що задумувалося, часто не відбувається. Цю п’єсу я взагалі не планувала ставити — так склалися час, обставини та люди поруч.
Ми працювали з драматичними читаннями сучасної української драматургії, і ця п’єса була однією з них. Вона чомусь виявилася надзвичайно популярною: якщо інші тексти ми читали один-два рази, то цю — разів п’ять, і глядачі постійно просили повторити. Зрештою Ростислав Держипільський сказав: «Надю, ну постав». Мовляв, матеріал уже є, усе готове.
Мені було дуже страшно, бо тема — про війну і геноцид. Це надзвичайно болісно, я живу в цьому контексті щодня. Я не спала ночами й думала: навіщо я в це вплуталася? Але згодом переконала себе, що не всі живуть у просторі пам’яті, не всі знають і розуміють власну історію. Можливо, це мій маленький внесок — щоб хтось прийшов на виставу і почав мислити інакше.
Матеріал сам по собі дуже сильний і повноцінний — завдяки авторці Ларисі Мончак. Історія настільки самодостатня, що не потребує режисерських «фокусів». Мені хотілося додати якихось прийомів, але важливішою була сама історія. Тому вистава вийшла тихою, майже пошепки — про справді важливі речі.
Мені не близький підхід, коли про горе говорять надто пафосно і демонстративно, особливо люди, які цього не пережили. Я не люблю нещирість. Можливо, це вже моє загострене сприйняття, але я не приймаю "експлуатацію болю".
Що стало найбільшим викликом під час роботи над цією виставою?
Мені було принципово важливо дотриматися правди. Я працювала з фотографіями та хотіла, щоб візуальний матеріал відповідав реальності. Була ідея створити з них сценічні образи, але без жодної фальші.
Я дуже вдячна Мойше Лейбу Колеснику, який запросив мене до себе і відкрив архіви з фотографіями станиславівських євреїв. Усі світлини, які глядачі бачать у виставі, — справжні. Це люди, які колись жили тут: хтось загинув, хтось зміг врятуватися. Для мене надзвичайно важливо зберегти цю пам’ять.
Чи вплинув режисерський досвід на вас як акторку?
Насправді — ні. Я ніколи не була "просто акторкою". Мені завжди було цікаво все: світло, музика, структура вистави. Я давно була всередині режисерського процесу, асистувала, спостерігала, аналізувала. Ця робота стала моєю першою самостійною режисерською відповідальністю, але внутрішньо для мене мало що змінилося.
Яка реакція глядача для вас є найціннішою?
Будь-яка реакція. Найстрашніше для артиста — ігнорування. Коли ти виходиш на сцену, граєш виставу, отримуєш оплески, а далі — тиша: ніхто нічого не каже, не пише, не дзвонить. Це найболючіше.
Тому навіть критична або різка реакція для мене цінна. Якщо є реакція — це означає, що відбувся контакт. А повна байдужість — це найгірше, що може бути.
Чи часто під час вистав трапляються моменти, коли щось пішло зовсім не за планом? Як ви дієте в таких випадках?
Зараз — спокійно. Раніше це викликало паніку. Але театр змінюється. Колись була чітка межа між сценою і залом, так звана четверта стіна. Сьогодні всі розуміють, що життя триває і в залі, і довкола.
Тому якщо щось лунає з залу або стається несподіване, ми можемо зупинитися, відреагувати, прокоментувати. Часто саме з цього народжується якісна імпровізація, яка згодом навіть залишається у виставі. Буває і не дуже вдало — але це не проблема. Це живий процес.
Театр тим і відрізняється від кіно: кожен показ інший, нічого не повторюється один в один.
Контакт із глядачем доречний, але все залежить від матеріалу, жанру та режисерського задуму. Наприклад, у «Медеї» відкрита комунікація з глядачем була б недоречною — там зовсім інша атмосфера. Натомість у «Таксисті» чи «Гуцулці Ксені» це абсолютно органічно.
У «Квітах під руками диявола» контакт мінімальний: героїня виходить, вітається, але далі не вступає у відкритий діалог із залом. Глядача бачать, але не «грають» із ним. Усе має бути в міру й за логікою вистави.
Театр, безперечно, наповнює, але й забирає багато сил. Як ви відновлюєте енергію після виснажливого театрального дня?
Сплю. Просто сплю. Коли добре висплюся — все стає на свої місця.
фото: Facebook-сторінка Франківський драмтеатр
Війна та театр
Війна, безумовно, вплинула на мистецтво. Як ви це відчуваєте?
Війна дуже змінила наше ставлення до мистецтва. Ми навчилися виживати й цінувати саму можливість творити. У перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми відкривали волонтерський штаб, я думала: який театр, яка я артистка — кому це зараз потрібно? Займалися гуманітарною допомогою, логістикою, всім, що було необхідно тут і тепер.
Коли режисер сказав: «Завтра граємо “Націю”», я була зла. Казала: яка вистава, коли люди приходять по їжу, по подушки, коли їм просто нічого їсти? Але ми зіграли. І після вистави до мене підійшла жінка. Вона сказала, що в неї розбомбили будинок, що вона виїжджала з Маріуполя, була на фільтрації. За весь цей час вона не плакала. А після нашої вистави — вперше заплакала.
Тоді я зрозуміла — театр потрібен. Він дає людині можливість випустити біль, розрядитися, прожити емоції.
Для мене війна також змінила відчуття часу. Ми почали дуже багато працювати — поки є можливість, ми працюємо. Змінилося й наповнення: військова тематика, тема війни так чи інакше присутня майже в кожній виставі. Усі наші роботи — в контексті цього часу.
Навіть коли ми граємо легку, «дурну» комедію, після вистави все одно говоримо з глядачем: це — для того, щоб трохи відволіктися, відновитися, але далі нам потрібно боротися й пам’ятати, в якому часі ми живемо. Бути гідними тих, хто бореться, і тих, хто загинув. Відповідальності стало значно більше.
Як загалом бачите роль театру у цей складний для країни час?
Люди приходять у театр з різними запитами: хтось — відволіктися, хтось — надихнутися. Для себе я визначила так: театр зараз — це лікарня для душі. Тут можна заспокоїтися, а можна, навпаки, розбурхати себе, відкрити болючі теми, на які в повсякденному житті не вистачає часу. І раптом у залі до тебе приходить якесь осяяння.
Театр — це про людей. Про живе. Це не вигадані персонажі, а ми самі. Актори лише відображають звичайних людей. І коли дивишся на це збоку, інколи впізнаєш себе. А виявлення проблеми — це перший крок до її вирішення. Так і відбувається це «лікування».
Як змінилась взаємодія з публікою під час війни? Що для вас важливо донести глядачеві сьогодні?
Я, як Надія Левченко, як акторка театру і людина з публічною позицією, передусім хочу донести одне — бути свідомими. Я не можу сказати, що, виходячи на сцену в «Лісовій пісні» в ролі Мавки, хочу навчити глядача не зраджувати коханим. Це не та історія. Кожен глядач сам зчитує свої сенси.
Для себе я вважаю, що будь-яка зрада — це ще одна чергова сталева плита на твоїй душі, яка, зрештою, робить тебе сильнішим.
А як громадянка я хочу показати інше: бути сильними, свідомими й гідними. У своїй поведінці, способі життя, вчинках, у відданості роботі. Я намагаюся демонструвати це власним прикладом — зокрема для дітей і підлітків, які дивляться мене в соцмережах, щоб вони бачили приклад і ніколи не втрачали власної сили та не думали: «а яка різниця».
Кіно
Окрім театру, ви активно працюєте і в кіно — це ще один вимір вашої творчості. Що для вас є складнішим — сцена чи камера?
І сцена, і камера складні, але по‑різному. На сцені ти можеш щоразу спробувати інакше: якщо сьогодні щось не вдалося, завтра можна виправити. Театр — це безперервний, живий процес, і я дуже вдячна йому саме за це.
У кіно все інакше. Якщо помилився — це залишається назавжди. Камера пам’ятає все, плівка пам’ятає все. Тому рівень відповідальності в кадрі надзвичайно високий. Складність і там, і там — у відповідальності, просто проявляється вона по‑різному.
Чи пам’ятаєте свою першу роботу в кіно і з якими відчуттями виходили на знімальний майданчик?
Пам’ятаю дуже добре. Це був короткометражний фільм «З акордеоном у Париж». Я грала вагітну жінку — матір чотирьох дітей. Її чоловік був за кордоном, а вона з усією своєю «дитячою бандою» приходить до знайомого і просить не казати нікому про її вагітність, бо дитина — не від чоловіка.
Переживала страшенно: руки тремтіли, текст у голові прокручувала разів десять. Штучний живіт постійно заважав — його кріпили липучкою, яка терла шкіру й часто з’їжджала. Я була молодою акторкою, дуже сором’язливою, тому нічого не казала.
У кадрі я інтуїтивно намагалася триматися органічно, але страх був величезний. Пам’ятаю, як після дубля живіт просто впав — на щастя, не в кадрі. Переживала страшенно, але водночас багато сміялася. Це був веселий і дуже цінний досвід.
Наскільки відрізняється підготовка до ролі в театрі та в кіно?
Не відрізняється. Це завжди дослідження і процес. Мені однаково потрібно вивчити персонажа: хто він, звідки, які в нього звички, манери, смаки. Це не змінюється — чи ти працюєш у театрі, чи в кіно.
Має відмінності лише манера існування. У театрі велика сцена, і якщо працювати так, як ми зараз розмовляємо, енергія долетить хіба що до третього ряду. Глядачі на балконі просто не зрозуміють, за що купили квитки. Тому в театрі завжди більше енергії: голосова подача сильніша, рухи ширші, жести активніші. Театр змінюється, але принцип залишається.
У кадрі ж потрібно залишатися максимально природною, внутрішньо зібраною. Камера все бачить і все зчитує.
Якою ви бачите свою присутність у кіно далі: більше експериментів чи глибших, вибіркових ролей?
Якщо надходять цікаві сценарії, я відкрита і до експериментів, і до глибоких ролей. Я дуже люблю свою професію й пробувати різне. Єдине — якщо це відверто ворожий продукт, я в таке не піду. Інколи таке трапляється.
І наостанок, трохи про творчі мрії… Що зараз найбільше хочеться спробувати на сцені чи у кіно?
У кіно дуже хочеться зіграти щось смішне. Нещодавно була кумедна маленька роль у «Мавці», але це епізод. Хотілося б чогось більшого, справді комедійного. Бо зазвичай я виходжу трагічною героїнею — серйозною жінкою. А хочеться зіграти трохи легковажну, "дурнувату".
Також давно мрію про роль із серйозним фізичним навантаженням — поки ще дозволяє вік і здоров’я. Хоча вже не все так легко, хотілося б чогось із бійками, погонями, каскадерськими трюками — саме в кіно.
У театрі ж дуже хочеться музичної вистави з великою кількістю танців: рухливої, енергійної, такої, що «чіпляє» і заряджає.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
