У середу, 13 листопада 1907 року, на міському цвинтарі Станиславова (тепер Меморіальний сквер в Івано-Франківську) прощалися з одним із ветеранів польського Січневого повстання 1863 року, професійним вояком, 65-річним майором у відставці, шляхтичем давнього гербу «Равич» Романом Бохеньським.
Провести повстанця в останню путь прийшло чимало людей – не лише мешканців Станиславова, але й ближніх сіл Боднарова та Височанки (тепер частина міста Калуша), де він був орендарем. Від воріт цвинтаря до місця вічного спочинку труну з тілом покійного несли на руках.
Так склалося, що в ті часи Станиславів став гостинним притулком для багатьох колишніх польських повстанців, які після поразки визвольних змагань емігрували до Австро-Угорщини, втікаючи від переслідувань російського царату. Велике переселення на Галичину таких утікачів із Франції та Швейцарії було зумовлене не тільки їхнім бажанням бути ближче до рідних теренів, але й сприянням деяких високих посадовців – галицьких поляків.
Ігнацій Камінський
У Станиславові таким благодійником для емігрантів був колишній бургомістр Ігнацій Камінський, який свого часу постачав зброю повстанцям і за це навіть був засуджений заочним вироком суду. Саме на його запрошення до міста прибув із Парижа один із організаторів Січневого повстання Агатон Гіллер, який тут навіть заснував місцеву газету.
До ветеранів повстання також належав Владислав Дзвонковський, батько народної учительки Юзефи, в яку був закоханий молодий Іван Франко.
Роман Бохеньський прибув до Станиславова аж із Північної Америки. Там він опинився, маючи намір записатися добровольцем і воювати проти конфедератів рабовласницького Півдня, але на той час громадянська війна в США уже закінчилася, і вояк мусів повернутися на Галичину, де орендував маєток на Височанці й оселився в Станиславові.
До останніх днів він був активним і діяльним членом громади. «Ще кілька днів тому бачили покійного Бохеньського, який квапився пішки до сусіднього Угринова [тепер приміське село біля Івано-Франківська – Z], щоб вділити польським братам у сіряках молодечого запалу своєї гарячої душі і освітити їх чарами своїх палаючих і таких привабливих очей, які, на жаль, невблаганна смерть загасила назавше», – розчулено описувала жвавий характер ветерана місцева газета Kurjer Stanisławowski, не повідомляючи причини його смерті.
Натомість у розлогому некролозі газетярі переповіли бурхливий життєпис Бохеньського, який встиг побувати не лишень за океаном, але й на межі життя та смерті. Роман народився 1842 року в Руді Маленецькій у сім’ї відставного артилерійського капітана наполеонівських військ Тадеуша Бохеньського. Його батько, старий вояк, пройшовши з Бонапартом кампанії 1809-го та 1812 років, займався на той час гірничо-металургійним бізнесом – був власником найсучасніших у Польському Королівстві підприємств із виплавки чавуну. Після смерті Бохеньського-старшого, сімейний бізнес перейшов до рук старшого брата Романа – Йосипа, самому ж Романові довелося піти шляхом батька – робити військову кар’єру. У 1863-му, коли польські військові підняли друге поспіль повстання проти царської Росії, 21-річний Роман Бохеньський уже дослужився до підпоручника у 3-му полку російських драгунів, дислокованому в Кельцах.
Владислав Кононович
«26 березня 1863 року він дезертирував [покинув службу в російській армії і перейшов на бік повстанців – Z] на власному коні та в обмундируванні разом із штабс-капітаном Доброгойським. Після цього був відряджений як офіцер уланів до відділу полковника Кононовича [Владислав Кононович – звитяжний воєначальник повстанців, який здобув кілька видатних перемог над росіянами. – Z], в сутичці біля Вонхоцька 23 квітня 1863 року втратив коня і сам був тяжко поранений кулею в ногу, опинився у шпиталі, а відтак переїхав до Лапчиної Волі і там перебув кілька тижнів», – писав Kurjer Stanisławowski, ймовірно, переповідаючи статтю «Моя участь у повстанні», яку з нагоди 40-річчя Січневого повстання підготував для одного зі львівських видань сам Роман Бохеньський.
Свою рану юний лицар гоїв недовго, вже на початку липня він у ранзі ротмістра взяв участь у сутичці біля Хоженице на чолі підрозділу повстанців з відділу Олександра Лютіха. Оточений з усіх боків росіянами, Бохеньський отримав удар по потилиці і впав із коня. Його, лежачого на землі, обступили козаки й порубали шашками.
«Отримав 18 тяжких ран, причому розтято було йому щоку так глибоко, аж повилітали зуби. За московським звичаєм, його було пограбовано й роздягнуто донага, а коли вони [козаки – Б.С.] вирішили, що Роман вже помер, залишили його на полі бою», – переказував Kurjer Stanisławowski подробиці бою, який ледь не став для повстанця останнім.
Врятувала вояка від смерті власниця маєтку в Хоженіце Марія Пстроконьська. Романа Бохеньського та ще 6 поранених повстанців вона наказала забрати з поля бою, нібито для поховання. Коли ж козаки хотіли добити вмирущого, їх стримав місцевий ксьондз, який прийшов з єлеєм, щоби вділити останні таїнства перед смертю. «Ви свою справу зробили, а зараз мені належить приготувати помираючих на той світ – навіть ваш государ наказує нам виконувати цю службу», – цитував слова священика Kurjer Stanisławowski.
Ледь одужавши й отримавши звання майора, Бохеньський спробував чимшвидше долучитися до повстанських загонів і вирушив для цього чомусь до Кракова, попередньо отримавши у Вроцлаві фальшивий паспорт для перетину кордону з Австрією, виписаний на якогось торгівцями винами, значно старшого за віком. Упійманий з тою фальшивкою, він півроку провів у ув’язненні, після чого був депортований до Швейцарії, звідки й вирушив до Америки.
Могила Романа Бохеньського, як, зрештою, і 37-ми інших учасників Січневого повстання, на старому цвинтарі в Івано-Франківську не збереглася. На початку 1980-х давній некрополь міста був майже цілком зруйнований. Власне, однією з причин його руйнування були поховання 143 українських січових стрільців, а також учасників польських повстань 1831 та 1863 років. Після цього цвинтар закрили і перетворили на сквер.
У 1982 році сквер переробили на меморіальний – реставрували уцілілі могили, встановили меморіальні дошки. Повторна реконструкція меморіального скверу відбулася 2002 року, тоді на терені колишнього цвинтаря спорудили капличку.
…Тими ж листопадовими днями 1907 року в Станиславові прощалися з іще одним уславленим чоловіком – так само назавжди, хоч і не в такій жалобній ситуації.
Колишній чільник крайової Дирекції залізниць, державний радник Ґерард Фестенбург після скандалу з розкраданнями матеріалів на залізничних складах був відсторонений від посади і вимушено покидав місто. На залізничний двірець, як писала газета, прийшли не лише залізничні урядовці, але й прості міщани, які звідкись дізналися про час його не афішованого на загал від’їзду, у декого з дам у руках були букети квітів, а на очах – бриніли сльози.
«Так само сердечно прощалися з пані Фестенбурговою, яка, очолюючи благодійні товариства, здобула на цьому поприщі чимало заслуг і симпатій», – зауважив Kurjer Stanisławowski.
Польське товариство "Сокіл"
Ще однією урочистістю, яка зібрала чималий гурт представників польської громади міста, було відзначення у приміщенні товариства «Сокіл» 90-ї річниці від дня смерті національного героя Тадеуша Костюшка.
«Давно вже не бачили в нашому місті такого гарного і піднесеного вечора як останній, що відбувся минулої неділі. Публіка прийшла у великій кількості – не мало було й молоді. Залу було прибрано скромно, але гарно, безліччю квітів, крізь які проглядав бюст переможця Рацлавіцької битви», – захоплено описувала цю урочистість газета.
А для того, щоби трохи розвіяти листопадовий смуток, у приміщенні місцевого театру імені Монюшка поляки надумали ще раз відсвяткувати Купальську ніч.
«Нашу молодь не лякають перешкоди – приходь за чудесною квіткою щастя, яка цього разу замість 24 червня розквітне 24 листопада у залі театру імені Монюшки, змінена через закляття чаклунки з чарівної країни», – закликав на таємниче дійство публіку Kurjer Stanisławowski.
Поки ж у театрі ще не почали шукати цвіт папороті, на тутешній сцені гастролював український театр товариства «Руська бесіда» зі Львова під керівництвом видатного театрального діяча Йосипа Стадника. Станиславівці мали нагоду переглянути чотири вистави, серед яких – драма Михайла Старицького «Маруся Богуславка».
Та окрім світського життя та мистецьких заходів, у місті переймалися серйозними проблемами, пов’язаними зі спадом економіки. До росту цін і падіння виробництва додалася банківська паніка – відголоски фінансової кризи у Нью-Йорку, через яку вкладники банків на Галичині забирали свої депозити, в обігу бракувало готівки, фінансові установи змінювали умови кредитування, без кредитів підприємства опинялися на межі банкрутства. Каса Ощадності у Станиславові також змінила умови виплати відсотків на депозити, зробивши їх менш вигідними для вкладників, та збільшила при цьому вартість кредитів.
«Цілий край придушує примара банкрутства. Одна за одною, довгим шерегом закриваються поважні торгові фірми в містах, містечках і селах. Банкрутство більших фірм і підприємств супроводжує банкрутство десятків дрібних підприємців…» – розпачливо повідомляв невтішні новини Kurjer Stanisławowski.
Газета стверджувала, що з Галичини почав зникати великий капітал і наслідки цього явища були плачевними. «Тільки з великими зусиллями вдалося деяким фірмам залишатися платоспроможними, але ніхто не впевнений у тому, що принесе завтра, і якщо великий капітал крайовий або закордонний не повернеться до Галичини, цілий край буде являти собою видовище матеріального упадку», – застерігала газета.
Одними з перших на хитку економічну ситуацію відреагували перевізники. На засіданні Магістрату довелося затвердити нові тарифи для проїзду в фіякрах – однокінних, парнокінних та критих каретках. «Оплата за проїзд до купелі на Бистриці залишиться незмінною після запровадження нового тарифу», – втішив мешканців Станиславова обіцянкою, якій ще слід було дожити до наступного літа, Kurjer Stanisławowski.
Фіякри біля залізничного двірця
Богдагн Скаврон, ЗБРУЧ
