Чудно, Чудно стало раптом в нашім краї!
Михайла у Головній Вишиваній, йой, не стало!
Нє, дяка небу, живий, здоровий хлоп ходит далі..,
Але вже не такий гоноровий, ох, кому Він не угодит надалі?!!..
Прийшла лиха година й звела в відставку
І Тебе, гадали ми, Одвічний Рицарю ОДА!
Мда… Не пошкодувала Міська Орда, да,да..
Як нам бути? Як нам жити? Дорогі краяни?
Ми ж бо не якісь там львів’яни!..
Незамінного - нема, Того, хто мін не боявсь, літо чи зима!
Того, Хто не цуравсь підставляти раз за раз - за нас
Ані щічку помпувату, ані м’яку частину в скрутну часину.
Ти вмів, Михасю, мудро примирити гуску з курков
І барана з цапом, і індикам бундючним і строкатим
Ти добре знав, як шию прищепити і щось там ще у них вісєчє…
Пацєтко з телєтком за стіл ПОСАДОвити й травов, не отравов,
З корита ціхонько накормити : ніхто ліпше не міг, не може
І не зможе, чим Ти, Gаздо і Dаждьбоже!
Бо Ти – Колгосп-Машина, Міша. Мішанина для Тебе –
То не лєцта, а буднична днина: і за Союзу, і за України –
Вовіки чесно слава їй! – і за Євросоюзу, Майкле, би-як-би…
Гриби Чудові не росли в гуцулів космацьких – Космічних наших!
А ще не знав Ти, певно, чи не розумів, хоч розуму у Тебе
Більше, ніж в Солона грецького і індійського слона Ганеші, що з
Вовка степового гірського пса не зробиш ні за які гроші і не
Випросиш у нього…
Але, Ти не сумуй, Мишку, тєжко, бо істинних Галичан ні псєчов,
Ні вовчов тєчков не здолати, ніколи і нікому, чуєш, Ти!?!
Струмочки високі наші течуть униз, але й вверх, угору стрімко
А, найвірогідніше, все ж, по колу… (кілько?)
То ж поки Хтось радіє, Ти теж собі радій в куточку,
Що, Дорогий Міську, ми так і не почули од Тебе зречення
В одну глуху і темну глибоку точку.
Догори сосиску і промовляй: «Чекайте Вічного Повернення.
Поможи мені, чорте і ангелочку!» .
