Національні меншини і проблема сепаратизму
Звичайно, багато геополітичних гравців, що розкладають свої партії на нашому, українському геополітичному полі, прямо чи опосередковано зацікавлені у підтримці певних якщо не сепаратистських тенденцій в Україні, то принаймні культурних орієнтацій суміжних з собою регіонів на самих себе. Особливо цим грішать не стільки самі держави-сусіди, скільки патріотичні і навіть націоналістичні політичні рухи у цих державах. Дуже часто вони будують свою політичну програму на реваншистській риториці, ведуть мову про «повернення» втрачених територій тощо. Як правило про повернення територій втрачених за результатами Другої світової війни.
Однак можливості впливів політичних рухів на щастя обмежені. В Україні вони спрямовані головно на національні меншини, які проживають безпосередньо коло кордону, і якогось визначального впливу навіть на свої регіони не мають, бо навіть в них вони є все ж меншинами. Усе це може стосуватися угорської чи румунської меншин. Однак політична складова національного самоусвідомлення цих меншин настільки не важлива для самих цих меншин, що про ніякий «угорський» чи «румунський» політичний сепаратизм йтися не може. Ще меншою мірою про це можна говорити у контексті «польського» чи «болгарського» сепаратизмів – їх просто бути не може – більшість поляків мешкає у Центральній Україні, більшість болгар так само відірвана від своєї батьківщини і, як видається, давно вважають своєю Батьківщиною все ж Україну. Те саме стосується й інших національних меншин.
Але це, звичайно ж, не стосується набагато чисельнішої російської та російськомовної меншин. Пишу «меншина», бо хоч як не крути, і не сприймай цей арифметичний факт, однак він є просто фактом. Про статус цієї меншини не говоритиму – він, звичайно, більший, ніж чисельність його представників – так склалося у нашому постколоніальному суспільстві. І тут, звичайно, перш за все мова йде про фактично російську автономію у нашій країні - Республіку Крим. Про це багато говорилося. І ще більше буде говоритися, бо не вирішеним остаточно залишається статус росіян у Криму. Ми, україномовні українці, можемо мати на це свої погляди, але росіяни у Криму мають право на свої.
Як на мене, то це проблема визначеності самих росіян у Криму – чи вони збираються облаштовувати своє російське життя у Криму, чи вони все ще плекають надію про відділення Криму від України (так чи інакше) і включення його (так чи інакше) якщо не у Російську Федерацію, то у новий Євразійський економічний союз, створення якого проголосив Владімір Путін. «Русский мир» Патріарха Кіріла, здається, почив у Бозі. Перший шлях не пов'язаний з очевидними катаклізмами, другий може бути проблемним – у першу чергу для Криму. Однак кожен робить свій вибір. На разі, здається, навіть більшість кримчан не готові кидатися з мосту у воду. А тому, насправді активних проросійських сепаратистів у Криму не так багато. Хоча кримський російський сепаратизм, як на мене, найбільш реальний і небезпечний. І не лише тому, що має опору у російському Чорноморському флоті. Є й об’єктивні обставини, яких не можна не враховувати.
Щоправда у Криму є й противаги. І не лише держава Україна та її органи влади. А перш за все чисельніша громада кримсько-татарського народу. Але тут на перспективу перед українським народом і Українською державою постане нелегке моральне питання, якого всі досі уникають – а наскільки Українська держава готова надати самостійності кримсько-татарському народу? Універсальною формулою є – настільки, наскільки він здатен реально реалізувати спочатку своє самоврядування, а потім, можливо, культурну автономію, і нарешті й політичний суверенітет. Чи готові ми, українці, дати на це відповідь зараз. Звичайно, ні. Однак може прийти час, що прийдеться. Це, звичайно, якщо цієї відповіді домагатимуться самі кримські татари.
На разі можна тішити себе надією, що Україна колись таки перестане бути для них мачухою, і вони реально бачитимуть своє політичне майбутнє у широкому українському проекті. І тоді ні на які політичні впливи з боку динамічного чи радикального ісламу можна буде не зважати. Але на таке безхмарне вирішення кримсько-татарського питання у Криму потрібно методично і відповідально працювати. А цього не було і немає. І це дає змогу не лише радикальному ісламу, але й іншим гравцям у Криму, перш за все Росії, розколювати та дискредитовувати Меджліс кримсько-татарського народу, дискредитовувати його лідерів, пробувати змінити їх на лідерів, які відстоюватимуть не стільки інтереси кримсько-татарського народу, скільки обслуговуватимуть інтереси третіх сторін.
Регіональні сепаратизми в Україні
Але все це можливі чи реальні «сепаратизми» так би мовити неукраїнської природи. Почасти неукраїнську припору пробують нав’язати так званому «русинському сепаратизму» у Закарпатті. Проте щодо так званого «русинського сепаратизму» можна сказати, що динаміка його проявів дивним чином синхронізована з проявами все того ж «галицького сепаратизму». Це неначе близнюки – політичні проекти, які сконструйовані в одному і тому ж бюро з розробки спецоперацій.
Тим не менше феномен «галицького сепаратизму» від «русинського сепаратизму», що неначе робить ставку саме на українськість, на українську мову, на українську культуру, на українськість у найширшому сенсі. Він видає себе як ультраукраїнський проект – принаймні теоретично він неначе покликаний зберегти та утвердити європейську українську Україну. Але дивним чином у цьому своєму «ультра» цей «сепаратизм», принаймні ідеологічно, нагадує деякі, новітні прояви українського ультранаціоналізму. Ба, більше – регіон можливого впливу «галицького сепаратизму» повністю співпадає з регіоном впливу цього новітнього націоналізму – це все та ж Галичина.
Хоча інколи мова ведеться навіть про всю Західну Україну по Збруч. Але тоді це не «галицький сепаратизм». Ба більше – він засадничо нічого не змінює. У межах незалежної Західної України, якщо таку собі уявити, нікуди не щезнуть ті ж старі проблеми з національними меншинами, яких у процентному відношення стане ще більше. Нікуди не щезнуть і мовні проблеми. Нікуди не щезнуть і претензії сусідів – вони тільки стануть більш вагомими. Вже не говорячи про те, що Західна Україна далеко не однорідна, і ментальність закарпатців, галичан, волинян та буковинців інколи відрізняється більше, ніж галичан та мешканців Центральної України.
Майже не можна говорити і про життєздатність такого проекту. Доля ЗУНР на жаль є свідченням того, що це навряд чи можливе. Занадто багато зацікавлених сторін – зрештою хтось буде змушений взяти на себе відповідальність за цю територію, яка ніколи у новітні часи не мала досвіду державності. Он як Україна борсається з державотворенням. То чому Західна Україна повинна мати менше проблем? Ми ж бачимо, якою є якість політичних еліт на Заході країни. Вона мало чим відрізняється від загальноукраїнського рівня. Хоча є, звичайно, стилістичні відмінності – принаймні дійсно знають, як перехреститися.
Внутрішні причини виникнення регіональних сепаратизмів
«Галицький сепаратизм» має декілька причин. Напевно вдумливий аналітик не повинен зводити все виключно до зовнішніх впливів та інспірацій. Це, звичайно, присутнє, але про це потім. Почнімо з внутрішніх причин виникнення цього політичного феномену.
Одним із живильних середовищ цього сепаратизму чи бродіння в умах галичан є невідповідність розвитку українського проекту їхнім уявленням про нього. Не такої України вони очікували, не за таку Україну вони боролися. А галичани таки очікували на незалежність і чимало для цього робили впродовж всього повоєнного періоду. Тому й є величезна диференціація між регіонами щодо цих очікувань та проектів. Якщо для галичан чи закарпатців проєвропейськість розвитку України не викликає жодних сумнівів, то для інших регіонів ця аксіома ще має бути обґрунтована – вони ще рахують вигоди та втрати. І це, напевно, правильно. Західні українці сприймають свою європейськість як безсумнівну очевидність – бо такий весь їхній історичний досвід – цивілізаційні впливи Заходу для них завжди були позитивними, що б там не говорилося і скільки конфліктів з нашими західними сусідами ми б не мали.
Вперше невідповідність уявлень про проект України почала проявлятися, коли президент Леонід Кучма почав розбудовувати Україну як державу олігархічного типу. За Леоніда Кравчука йшов тільки процес руйнування старої політичної конструкції. Зрозуміло, що не те що народові, але навіть середньому класу, який тоді народжувався, місця у цій державі олігархів не було. Врешті і чисто естетично держава Кучми виглядала щонайменше некрасиво, що для галичан, як покажу потім, було істотним.
Тому у Львові, Івано-Франківську та Чернівцях почали появлятися регіональні середовища, які вдалися до політичного мрійництва та стилізації. Вони пробували хоча б на регіональному чи міському рівні йти у ногу з усією Центральною Європою, яка саме тоді рвонула у ЕС та НАТО.
Не забуваймо, що у західних українців є досвід життя поруч з такими самими бідними, а то й біднішими, у 90-х роках поляками, угорцями та словаками. І коли за кілька років різниця у добробуті на межі 2000-х починає сягати кількакратних величин не на нашу користь, а ми все стоїмо на місці, то це не може не викликати запитань. Ще у тих самих 90-х спочатку була надія, що ми рухаємося синхронно з Польщею, Чехією та Угорщиною, тільки дещо відстаємо – років на десять. Потім це «відставання» збільшувалося, надії втрачалися. Врешті це призвело до роздратування як самими собою, так і «тими, що за Збручем, які не розуміють, що потрібно робити, куди рухатися». Тому й розпочалося ця бродіння з «галицьким сепаратизмом».
Однак цей емоційний відрух галицького і закарпатського українства був одразу ж зауважений за кордоном. Важко, оперуючи фактами, стверджувати, які конкретні кроки у «підтримці» цього благодатного для наших геополітичних партнерів-опонентів були зроблені, хто був про стимульований і як. У мене це радше на рівні відчуттів. А саме з відчуттями та емоціями й бавляться ці світові ляльководи – вони дуже добре знають, де натиснути, а де посолодити, щоб механізм сепаратизму, а, отже розколу України, було пущено у дію.
На початках це була і гра у «габсбурґський» монархізм – щось посередині між художнім проектом та політичною провокацією. Цікаво, що цей різновид протосепаратизму, було сфабриковано та запущено навіть не у Львові чи Чернівцях, а у Києві. Теж ще за пізнього Кучми. Чи за перших кроків російських політ технологів на теренах України.
Ставка робилася і на почуття регіонального патріотизму, і на реальні ментальні відмінності, і на чисте естетство – ще раз наголошую саме на цьому аспекті «галицького сепаратизму» - він дуже естетський. І не лише тому, що ним бавляться головно мистці. За цей час галицький регіоналізм дійсно стилізувася під круто європейський проект – від літератури до геральдики. Та всі ці естетські шукання сміливо можемо вважати невинними мистецькими проектами.
Не менш важливо провести ще одне розмежування – розмежування між «галицьким сепаратизмом» як політичною ідеєю чи провокацією, та галицьким чи волинським регіональним патріотизмом, які цілком та повністю укладаються в український політичний проект. Ментальність всіх країн складається з регіональних патріотизмів та загальнонаціонального патріотизму. Вони не суперечать одне одному. Бути баварцем не передбачає обов’язково боротися за незалежну від Німеччини Баварію. Бути баварцем як правило і означає бути німцем. Хоча баварці яскраво відрізняються від інших німців.
Тому естетські шукання, скажімо, Юрка Андруховича у літературі чи Влодка Костирка у живописі можуть повністю укладатися і у естетські проекти і у політичну полеміку виражену засобами мистецтва. Ну не подобається їм така Україна. Гадаю, що вони мають і підстави, і право не сприймати саме таку Україну. Хоча – а кому така Україна подобається? Здається, що таких вже ледь не одиниці. Одиниці, які зацікавлені прямо і безпосередньо.
Інша справа - політичні декларації, які проголошують інші учасники цієї дискусії. Зрозуміло, що вони не сягають мистецького рівня двох вище згадуваних мистців. Однак мають вже політичний вимір. І тут ми переходимо до політичного «галицького сепаратизму». Це теж складне явище. Щиро кажучи, поза кількома особистостями, я не знаю її реальних лідерів чи діячів. Однак настрої є – на галицьких застіллях не раз доводилося чути – «та ну їх», «ну скільки можна топтатися на місці», «нам самим було б краще – давно були б у ЄС», «хотіли соборності – то маєте» і т.д. А з іншого боку – «ну ні, Криму не віддамо» і т.д. Одним словом - історія про валізу без ручки – і нести важко, і кинути годі. Правда, невідомо, хто валіза, а хто її несе. Це запитання переслідуватиме нас ще довго – доти, доки не матимемо реального міського та територіального самоврядування – отоді й порахуємося.
Зовнішні причини виникнення регіональних сепаратизмів
Досі ми говорили про внутрішні фактори, які породжують та підтримують різні регіональні сепаратизми – в тому і галицький. Але так само і донецький, як це не дивно чути галицьким патріотам. Набір аргументів у них практично ідентичний.
Та крім цих причин є ще й активна «допомога» братів наших «в Україні та поза нею сущих». І важко не згадати тут великого «друга» України, головного ідеолога російського євразійства Олександра Дуґіна: «Западно-украинский фактор претендует на то, чтобы формировать на своей основе, вокруг себя как ядра, особую «украинскую нацию», утверждающую свои отличия в первую очередь перед лицом России и ее социальной идентичности. Украинская идея тем самым есть идея антирусская, антимосковская. Для этого сегмента украинского общества Европа является естественной цивилизационной средой, а Россия видится как «колониальная сила». Именно здесь берут начало истоки украинского национализма, влияющего в той или иной степени на все украинское общество. Как бы мы ни относились к этому, необходимо принять эмпирический факт: в составе современной Украины есть существенный «западенский» компонент, который устойчиво и упорно относит Украину к европейской цивилизации и рассматривает любое сближение с Востоком как «новое закабаление Украины под пятой москалей». Это устойчивая тенденция, а не результат поверхностной пропаганды. В этом случае мы имеем дело с отказом от признания общей цивилизационной идентичности с Россией, а следовательно, очень серьезное возражение против любых интеграционных инициатив. При наличии этого полюса Украина не может полноценно войти в интеграционный процесс, а значит, перспектива создания Евразийского союза откладывается» (А.Дугин, Битва за Украину).
Ось така от ідеологічна підказка теоретикам «галицького сепаратизму». І текст зовсім свіжий – щойно з-під пера. Отже тема галицької відрубності знову стала важливою, бо ж весь текст Дуґіна покликаний нагадати новому президенту Росії Владіміру Путіну про самого себе як давнього та вірного йому ідеолога все того ж євразійства.
Провокування регіональних сепаратизмів та відмінностей як політична технологія
Правда Дуґін, ясна річ, не оригінальний. Ще у запалі політичного протистояння, що розпочалося ще 2004 року було зроблено ставку на розкол України – не так адміністративно, скільки електорально. Зрештою, цим користувався ще Леонід Кравчук, коли він конкурував з Леонідом Кучмою. І Леонід Кучма, коли він організував собі супротивника в особі комуніста Петра Симоненка. Але найбрутальніше цю технологію застосовували політтехнологи, які викинули у інформаційний простір карту з розподілом України на різні регіони, які, неначе мають різну цінність. Це була пряма провокація. Метою цієї провокації було «виштовхнути» перш за все західних українців, і перш за все галичан з українського проекту.
З того моменту виштовхування галичан з українського проекту як руками їх політичних опонентів на кшталт Дмитра Табачника, так і їхніми ж руками (про що далі) стало постійним політичним трендом щодо України. Чого вартий хоча б цей пасаж Табачника щодо українства «Ни один из существующих на территории государства Украина русских субэтносов не является источником вредоносной этнической мутации, тиражирование которой получило название «украинизации». Ее источником является «украинская политическая элита». Именно она, всегда ориентируясь на внешний заказ, навязывает на 90 процентов русскому населению государства Украина украинский язык, украинскую (напрочь лживую) версию общерусской истории, украинский вариант церковной организации православных верующих, украинский образ жизни (теневой), и образ действий («стиль Мазепы») и образ мысли (двуличие на базе «двуязычия»). ... При этом следует иметь в виду, что метастазы «украинизации» охватили ВСЕ регионы, составляющие государство Украина». А хто є ядром цієї українізуючої терии торію «государства Україна» - все ті ж западенці.
Очевидно, що у столиці сусідньої держави поставили хрест на «невиправних» галичанах і почали шукати всі можливості, щоб ізолювати їх від решти України. І тут важливе слово «ізолювати». Ізоляція може набирати різних форм. Важливо, щоб решта України чітко усвідомлювала різку відмінність галичан від решти українців. Завершенням цього процесу відчужування галичан від українства мала б стати свого роду ненависть чи нехіть до них з боку решти українців.
Тому то впродовж років президентства Віктора Ющенка постійним мотто тогочасної опозиції був міф про «засилля галичан» у коридорах влади. Антигалицькі настрої методично нагніталися впродовж всього цього періоду. Це навіть породило певний галицький комплекс – чи не всі вони переконані, що український народ ніколи, принаймні за нашого життя, не обере галичанина президентом країни. Ба більше – складалося враження, що навіть у останні роки президентства Ющенка, очевидно підсвідомо, на найвищі посади призначалися особи, які не мали за собою галицького шлейфу. А це геть погано для нації, що формується. Бо ті, хто нагнітав антигалицькі настрої, можуть пожати плоди у формі різного роду ксенофобій у майбутньому. Наприклад негативне сприйняття всього донецького. Так, як донедавна донецьке походження видавалося за квиток на вищі поверхи української соціальної ієрархії, так воно ж може стати, не дай Бог, вовчим білетом. І перші прояви вже є – згадаймо відому «кричалку» футбольних фанів.
Однак доля донеччан чи галичан і їхнє комфортне вбудовування в загальноукраїнську політичну конструкцію мало цікавить тих, хто послугується римською максимою «Поділяй і володарюй». І дійсно, на першому етапі утвердження нової президентської влади руками все того ж Дмитра Табачника та іже з ним робилося все, щоб довести, що галичани з українцями нічого спільного не мають – по суті він провокував все той же «галицький сепаратизм». Різниця тільки у методах. А мета була і є одна і та ж – виштовхнути Західну Україну з українського проекту, як її розуміють і Дмитро Табачник, і Патріарх Кіріл з його «руським миром», і, очевидно, Владімір Путін з його Євразійським економічним союзом. Одним словом - Галичини потрібно було якось позбутися.
Ультранаціоналізм як форма галицького сепаратизму
Але для цієї мети використовувалися і використовуються не лише естетизуючі романтики-галичани чи аспиди-галичанофоби. Останнім часом однією з технологій стало відчуження Галичини від решти України на ґрунті політичних вподобань. У 2004 році Галичина нарешті «об’єдналася» з Центральною Україною на ґрунті політичних вподобань. А це становило пряму загрозу тим, хто не потребує ніякої єдиної та демократичної України. Тому потрібно було зробити все, щоб Галичина будь що виглядала у очах решти українців неприйнятною або хоча б іншою. Було застосовано тактику педалювання ультранаціоналістичних політичних настроїв у Галичині, які ясна річ, що б хто про це не говорив, навряд чи приживуться на решті України. Таким чином вирішувалося декілька проблем.
По-перше Галичина знову «відривалася» від Центральної України на ґрунті політичних преференцій. Місцеві вибори осені 2010 року закріпили цей вододіл по Збручу. У Галичині безроздільно запанувала, принаймні номінально, ВО Свобода, яка почали посилювати щораз жорсткішу націоналістичну риторику, чим, звичайно, відстрашувала більшість поміркованих виборців України. Тепер, щоправда, не устами Олега Тягнибока – на те є екзальтовані технічні маріонетки. Інколи доходить і до відверто профашистських чи неонацистських ексцесів. І все це привселюдно – на головних телеефірах країни – чиста випадковість, звичайно. Що-що, а це може довести до розпачу чи сказу будь-якого поміркованого попутчика неначе «опозиційної» ВО Свободи. Якщо хто думає, що це «ультра» є хлоп’ятством, то він глибоко помиляється. Так само, як про це не здогадуються і щирі рядові члени ВО Свободи. На жаль ними теж просто маніпулюють – каналізують енергію їхніх національних почуттів у безперспективне і навіть дискредитуюче Україну русло. Шкода хлопців – бо переважно щирі, хоча прості. Навіть не здогадуються, що ультранаціоналістична риторика, якою їх годують, відіграє ту саму ізолюючу роль, що й «галицький сепаратизм» - виштовхує Галичину з українського контексту, робить її чужою решті України.
По-друге – домінування ВО Свобода у регіоні заблокувало створення загальнонаціонального демократичного руху. Бо ж відомо – країна голосує пів-на-пів. І ті кілька процентів, які відгризе ВО Свобода на наступних виборах, роблять неможливим виграш поки що гіпотетичного демократичного блоку. Бо ж не вважатимемо ВО Свободу складовою демократичного блоку, якщо такий буде. Тай вона себе нею не вважає.
По-третє – домінування ВО Свобода з його антиєвропейською риторикою полегшує процес ізоляції України від ЄС. Співпраця ВО Свободи з різко антиєвропейськими праворадикальними рухами у Європі є тому свідоцтвом. Таким чином Західна Україна, як потяг, який мав би тягнути решту України до ЄС, перетворюється на колоду на шляху до ЄС – бо ми, бач, будуватимемо надпотужну і не залежну ні від кого Українську національну державу. Щоправда у цьому питанні теж потрібно бути справедливим. І інші політичні сили, які є впливовими у Галичині, теж у певні моменти демонстрували дивні політичні піруети. Важко забути промовисте мовчання Юлії Тимошенко під час дискусій щодо членства України у НАТО чи російсько-грузинської війни. Так само викликає щире здивування намагання Арсенія Яценюка запропонувати українському загалу під час останньої фази своєї президентської кампанії проект якоїсь міфічної України від Чопа до Владивостока. А було ж. Ясна річ – це була «просто політична технологія», щоб набрати більше голосів на Сході. Однак…
От вам і про «проєвропейська» Західна Україна… Красиво обставили. Куди не кинься – всюди клин.
Красиво ці технології приборкання України описує все той же Олександр Дуґін. В одному із запропонованих сценаріїв «Битвы за Украину» він неначе не ставить хрест на галичанах, а пробує їх приручити. Ось його «Три стратегии интеграции Украины»:
«Первый сценарий: раздел Украины…
Второй сценарий: сложная игра с прагматичным руководством Украины…
Третий сценарий (самый авангардный) состоит в том, чтобы заняться вплотную работой с ядром украинского западенского национализма, который идеологически по определению и законам жанра не может быть полностью солидарен с культурными ценностями… доминирующими в современном западном обществе… Украинский национализм, как мы видели, является главным препятствием для реализации евразийского интеграционного проекта. Но можно попробовать превратить яд в лекарство, а врага — в друга.» (А.Дугин, Битва за Украину).
І таки «превращают». Як то кажуть – не можеш припинити, то очоль…
Демонтаж українського проекту як мета регіональних сепаратизмів
З попереднього ясно, що мета всіх цих сепаратистських починань одна – ізолювати Україну від європейського інтеграційного проекту навіть якщо ціною цього буде чи втрата «безнадійної» частини України – її західного регіону, чи втрата вже самої України після переплавки у великому євразійському чані. Тому й стимулюються як «галицькі сепаратисти» та і такі самі галицькі «ультранаціоналісти». А водночас і різної масті україножери. Всі вони працюють на одне і те ж – демонтаж українського проекту. А тоді один шлях – у Євразійський економічний союз – куди ж ще?
http://dt.ua/POLITICS/prividi_galitskogo_separatizmu_ta_ultranatsionalizmu-91378.html
