У його оточенні говорять про "грім серед ясного неба". Любителі містики автоматично підводять очі вгору й бачать блискавку, що б'є в купол Собору Святого Петра. Розчаровані в "календарі майя" продавці й покупці "наборів для кінця світу" цитують сумнівні пророцтва й на пальцях прикидають, скільки медальйонів для покійних пап залишилося в Соборі Святого Павла за стінами. ЗМІ навперейми публікують ТОП-5, -10, -15 тощо кандидатів у наступники Бенедикта XVI і самого Святого Петра. Букмекери облизуються, заздалегідь підраховуючи бариш. Тобто за світ можна бути спокійним — він залишається все тим же. А отже, наступному Папі Римському буде не легше, ніж тому, який іде.
Рішення Бенедикта XVI про відставку викликало обвал суперечливих оцінок — щодо і самої відставки, і понтифікату загалом, і Йозефа Ратцінгера особисто. Тут не пробачається ні вік, ні походження, ні специфіка "короткого" понтифікату, ні особливості характеру. Власне, ще в момент обрання Папи Бенедикта XVI було зрозуміло, що йому вестиметься нелегко. Просто через те, що він прийшов на Святий Престол після Івана Павла II — блискучого проповідника, невтомного посланця Господнього й просто улюбленця публіки. Після такого безтурботного Папи, який зовсім по-слов'янському захоплювався справами душевними й пускав на самоплив нудну й заплутану адміністративну метушню.
Папа Бенедикт прийняв Католицьку церкву розрослою і популярною, але в доволі розладнаному стані — її проблеми за попереднього понтифікату в основному накопичувалися, але стримувалися до певного часу і з огляду на інерцію (а вона в церкви величезна), і з огляду на традиції замовчування, і, здебільшого, з огляду на чарівність самого чинного Папи. Вони прорвалися назовні в правління Бенедикта XVI, саме йому судилося потрапити під ударну хвилю. Саме в ці роки набули розголосу разючі факти насильства над дітьми з боку католицьких священиків, факти махінацій у банку Ватикану, корупції в Римській курії та багато чого іншого, про що подейкували й раніше — але прорвало тільки тепер. І, можливо, саме це й було основне завдання "короткого" понтифікату Бенедикта XVI — тримати удар. Погодьтеся, для цієї мети конклав не міг знайти ліпшої кандидатури.
Удари сипалися на нього з усіх боків — і ззовні, і зсередини церкви. Вони все ще летять йому навздогін — за непроведені реформи, за невичищені стайні Римської курії, за непокараних педофілів, за невизнаних гомосексуалістів, за нерукоположених жінок, за мусульман, євреїв... Список можна доповнити, за бажання, хрестовими походами або спаленим Джордано Бруно. А ще — "не лідер", "блідий Папа", "невиразний понтифікат". І останнє — боягузливість. Саме так багато хто витлумачив фінальний акорд його понтифікату — Папа Бенедикт утік із поста, бо злякався. Напевно, для бійця, яким завжди був і визнавався — і друзями, і недругами — Йозеф Ратцінгер, це обвинувачення має стати особливо гірким.
Багатьох цікавить запитання, чому він, напевне передбачаючи все це, зважився на відставку. Що його змусило? Або навіть — хто? Адже папи просто так не йдуть. Сама історія свідок — вона знає тільки одну добровільну відставку Папи Целестина V. Але він був святим. Та до того ж обставини — війна гвельфів і гібелінів, ув'язнення екс-папи у фортеці, де він невдовзі помер, — дають привід підозрювати, що ця відставка була не такою добровільною, як заведено вважати. Посилання на те, що похитнулося здоров'я і поважний вік — у квітні понтифіку стукне 86 років, — теж не приймаються як пояснення. Чи мало історія знає лідерів старих і нездорових? Ось і колишній Папа був, м'яко кажучи, нездоровий. А старцеві-патріарху правити церквою сам Бог велів. Та й чи не той-таки Бенедикт XVI усього зо два місяці тому оспівував "красу старості", закликаючи не забувати про сильні сторони старих — про досвід і мудрість?
То чому ж він іде? Може, критики мають рацію — все справді погано, і він не хоче бачити, як усе дедалі гіршає? Але що саме погано? Католицька церква стоїть як скеля. Вона об'єднує майже півтора мільярда віруючих, які проживають на всіх п'яти континентах світу. Безперечно, це одна з найбільших і наймогутніших наднаціональних організацій. Ті, хто говорить про "скорочення впливу Католицької церкви у світі", видають бажане (у певних колах) за дійсне. Безумовно, Ватикан не входить у "сімки", "вісімки", "двадцятки", які вирішують на своїх самітах "долі світу". Але організація, яка існує дві тисячі років і годиться в матері самій бабусі Європі, напевно, знає про долі світу не менше, ніж уряди нинішніх "супердержав", зарозумілих, як підлітки. У політиці Святого Престолу можна знайти чимало слабких сторін — як і в будь-якій іншій. Але те, як уважно стежать за кожним кроком Папи Римського, як запекло обговорюють і засуджують кожне його слово, свідчить аж ніяк не про слабкість Святого Престолу. Навпаки, висота хвилі критики в цьому випадку вказує не так на масштаби помилок, як на масштаби впливу Католицької церкви та її очільників у світі. Напруга, інтенсивність атак на серце Католицької церкви — Святий Престол і особисто Папу Римського — свідчать про те, що в ньому бачать виключно сильного супротивника.
То, може, Папу зжили з престолу внутрішньоцерковні інтриги? Недарма його відставці передувала бридка історія, відома публіці як "Ватилікс". І поки всі гадали, чи утримається при владі держсекретар Тарчізіо Бертоне, від влади відмовився сам понтифік. Причому майже не викликає сумнівів той факт, що за витоком документів прямо з папського столу видніється не скромний піджак папського камердинера, а червоні кардинальські шати. Але саме Папу Ратцінгера, ще недавно — главу Конгрегації з віровчення (у народі — "інквізиція"), старожила Ватикану, який зуби з'їв на внутрішній політиці Католицької церкви, особливо важко уявити собі як жертву інтриг. Хіба що ця жертва — добровільна.
Понтифікат Бенедикта XVI зовсім недарма називають "відважним". Не "блискучим", не "ефективним" чи там "доленосним" — саме "відважним". І останній його крок — добровільну відставку — називають "сміливим", остаточно поляризуючи оцінки та додаючи і події, і самому Папі величі. Просто його відвага була позбавлена голлівудського блиску — хоча намісник Господа на землі такий самий герой-одинак, як і Брюс Вілліс. Повсякденне зусилля — нехай навіть героїчне — не привертає так багато уваги. Папа Римський упродовж без малого восьми років відбивав атаки на свою церкву, її досягнення, догмати, стабільність і сам Святий Престол — оберігав досягнення своїх попередників, щоб у цілості передати це своєму молодому, енергійному наступникові, який має достатньо сил і часу для дальшого ривка.
Це правда, що папи просто так не йдуть. Та головне, що папи просто так і не приходять. Кожен з них бере до рук кермо тоді, коли того вимагає курс Корабля Святого Петра та погодні умови на морі. Традиційне чергування "коротких" і "довгих" понтифікатів — не мертва традиція, що її конклав дотримується як "правила гри". Рішення в церкві ухвалюють довго. Що таке кілька тижнів, які відокремлюють один понтифікат від іншого, для організації, котра мислить категоріями вічності? При погляді "ззовні" ця повільність дратує — так і кортить сказати, що церква відстає від життя. Але коли церква надто женеться за "життям", вона втрачає щось істотне — щось "не від світу сього". Людські амбіції (гадаєте, у прелатів їх немає? Ого!), політичні міркування, принагідна вигода — все те, що відіграє визначальну роль у світській політиці, є і в церкві. Але тут це все має бути відсунуто на другий план, коли настає час ухвалювати стратегічні рішення. Католицька церква поєднує так багато людей, інтересів, ідеологічних течій і традицій, до того ж тягне за собою величезний багаж двотисячолітніх традицій, що звести це все воєдино й вивести формулу успіху на найближчі десять-двадцять років — справа непроста і досить тривала. Короткі понтифікати — тайм-аут, який дає змогу провести необхідну роботу та підготуватися. Або ініціювати якісь непопулярні реформи. Або, якщо поталанить, зробити і те, й інше.
Отже, не поспішайте дорікати "нетривалим" понтифікам "блідістю" та "старечим слабосиллям", як уже не раз дорікнули Бенедиктові XVI. Можливо, його завданням і було утримати статус-кво. Адже його обрали всупереч прогнозам та й своєрідній традиції чергування пап-консерваторів і пап-реформаторів (іноді кажуть "лібералів", але для пап це надто сильне слово). Консерватора Івана Павла II змінив абсолютно такий самий консерватор Бенедикт XVI. Він з'явився на сцені немов дублер. Невдячна роль, яка вимагає відваги й смиренності.
Те, що Бенедикт XVI іде у відставку, може означати, що для Католицької церкви настав час змін. Можливо, ці зміни будуть співзвучні змінам самого світу. А можливо, ми "ззовні" їх майже не помітимо — якщо буде вирішено, що церкві спочатку треба змінитися глибоко всередині. Проте немає сенсу при цьому піддаватися звичайній передвиборній сверблячці та перебирати подумки імена можливого наступника. Хай як дивно це звучить, але ім'я означає не надто багато — важлива стратегія, яка із цим ім'ям буде пов'язана. І тут нас може очікувати сюрприз, і не один. Хіба ім'я старого Йозефа Ратцінгера посідало перші рядки "кандидатських списків" на попередніх виборах? А хто міг очікувати на самому початку понтифікату Івана Павла II, що цей молодий поляк виявиться настільки жорстким консерватором?
Особистість людини, яка уособлює Католицьку церкву, означає і багато і мало одночасно. Мало, бо сам Корабель Святого Петра збитий міцно, загартований у буревіях, які не снилися нашому відносно спокійному століттю, і має заступництво не в цьому світі. Його курс прокладено раз і назавжди, а зміна керманича — це тільки зміна стилю управління. Багато, бо стиль — це людина, і це те, що набагато зрозуміліше людині й привертає її увагу набагато більше, ніж сам курс. Достатньо послухати, про що кажуть у зв'язку з виборами Папи. Чи підвищить він популярність Католицької церкви? Мають на увазі не успішність місії, а кількість публічних виступів, згадувань у пресі та ступінь "зірковості". Буде він лібералом чи консерватором? Себто як він ставитиметься до презервативів і гомосексуалістів. Чи буде він африканцем? Просто з цікавості — як білий одяг гармоніюватиме із чорним обличчям.
Та хоч би як легковажно це все звучало, ці стилістичні нюанси мають безпосередній стосунок до стратегії. Обрання Папи-європейця виглядало б традиційно й могло б означати, що новий понтифік спробує навести порядок у домі. Європа, з одного боку, не надто стурбована католицизмом — порівняно з Америкою чи навіть Африкою, але вона, як і раніше, дає в скарбницю Ватикану основний дохід, а в конклав — більшість кардиналів. Обрання Папи з латиноамериканців або африканців було б настільки екзотичним, що само по собі змусило б задуматися про те, що в церкві тепер буде "все інакше", повіє свіжий вітер прямо з Амазонки, акцент зміститься з "центру" на "периферію". Цікаво було б отримати Папу-(латино) американця — з огляду на активну експансію католицизму на просторах супердержави №1. Ім'я, яке вимовить старший кардинал-диякон з балкона Собору Святого Петра на католицький Великдень, скоріш за все, підкаже нам, яку стратегію розвитку обрала Католицька церква на найближче десятиліття.
А вона майже напевне вже обрала її — якщо "залізний" Папа Ратцінгер вважав за можливе піти з престолу. Якщо Папа втомився — отже, настав момент, коли він може собі це дозволити. Настав час, коли "Ротвейлер Господній" може просто лягти біля ніг свого Пана і грітися в променях молитви.
Катерина Щоткіна,
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Ватікан закликає до створення Центрального Світового Банку
Букмекери пророкують престол Папі-африканцю
Після звістки про зречення Папи в купол собору Святого Петра вдарила блискавка (фото)
