Поділом країн на багаті і бідні вже давно нікого не здивуєш. Буквально зі шкільної лави кожній людині в нашій країні доводять до відома, що є країни, громадяни або піддані яких не можуть вирішити, їсти їм сьогодні на обід ікру морського їжака чи обійтися «звичайною» червоною лососевою ікрою, і в той же час є країни, більшість населення яких знаходиться на грані виживання.
До останніх звично відносять багато країн Африки і цілий ряд азіатських держав. У ситуації постійної нестачі продовольства і мови бути не може про проведення політичних і економічних реформ. Основне завдання громадян цих бідуючих країн - добути собі їжу будь-якими можливими способами: хтось просто їде в інші держави, хтось займається браконьєрським промислом чи нападом на торгові каравани (у тому числі і на морі, як біля узбережжя Сомалі), хтось то намагається «урвати» побільше гуманітарної допомоги. Ті ж, хто не зміг знайти собі підходящого каналу для отримання коштів для існування і, банально, - харчування, змушений радіти кожному прожитому дню.
Внаслідок нестачі продуктів харчування та медикаментів, середня тривалість життя громадян п'яти африканських держав не дотягує і до 40 років. Такими країнами є: Ангола (середня тривалість складає близько 38 років), Свазіленд (32 роки), Зімбабве (39 років), Замбія (38,5 років) і Лесото (39,9 року).
При цьому фахівці такої фінансової організації як Saxo Bank, яка часто видає досить точні прогнози з приводу ситуації з продовольством у світі, заявляють, що вже буквально в другій половині 2012 року ціни на зернові і, зокрема, на пшеницю можуть злетіти аж у два рази. Це навряд чи одразу ж спричинить важкі наслідки для країн, які здатні забезпечити зерном і своє населення, і ще й мають можливість масштабного експорту. Зате країни, які змушені імпортувати пшеницю, в такій ситуації можуть опинитися в дуже складному стані. «Дуже складний» стан чекає і найбідніші країни світу, великий відсоток населення яких виживає тільки через ввезення зернових з Європи та Північної Америки за зниженими цінами.
Дворазове подорожчання пшениці може завдати справжнісінький смертельний удар по країнах так званого третього світу. Вже сьогодні влада самопроголошених держав на території Сомалі змушена просити в цілому більше півтора млрд. доларів, щоб закупити достатню кількість продовольства після найсильнішої посухи, що трапилася в Сомалі в минулому році. І Сомалі в цьому списку далеко не єдина держава, де нестача продуктів харчування стала страшною нормою.
Подорожчання зернових призведе до подорожчання багатьох інших продуктів харчування, наприклад, м'ясної продукції. Виходить, що світова тенденція до подорожчання зерна може спровокувати колосальну «голодну яму» під багатьох регіонах світу.
Тобто, багаті і відносно багаті країни, фактично самі прагнуть до того, щоб раз і назавжди відсікти таке явище як «третій світ». Вже ні Євросоюз, ні США не бажають так охоче як десять-п'ятнадцять років тому фінансувати гуманітарні проекти в тій же Африці.
Євросоюз, який намагається боротися з власною фінансовою дірою, виділяє все менше коштів для МВФ, однією з функцій якого є видача кредитів найбіднішим країнам. Можна собі уявити, яких масштабів досягне міграція з найбідніших країн світу, якщо населення цих країн зрозуміє, що ніхто і ніколи більше їм допомагати не збирається.
За деякими даними, з однієї тільки Африки до європейських країн за наступні п'ять років може перебратися понад 140 мільйонів осіб, а ця цифра дорівнює населенню Росії!
Глобалізація економіки стала настільки всеосяжною, що будь-яка спроба збагачення однієї корпорації і групи корпорацій в одному регіоні може дуже негативно відгукнутися на якійсь іншій локальній ділянці світової економіки.
Формула виглядає просто і лякає: різке подорожчання продовольства - голод в Африці та Азії - мільйони біженців - нові загострення соціального питань - економічний глухий кут.
Однак це зовсім не означає, що багаті країни повинні взяти на себе місію вічних меценатів для таких країн, про які йшлося вище. Тим більше що, за даними багатьох громадських гуманітарних організацій, понад 40% вантажів, що привозилися в якості гуманітарної допомоги, в цих країнах просто розкрадається, а потім продається вже за ринковою вартістю. І очевидну причетність до цієї корупційної схеми мають або безпосередньо місцева влада, або кримінальні угруповання, які перебувають з місцевою владою в тісному «партнерство».
Тому зовнішня «благодійність» і до народу часто не доходить. Чи можна говорити про плідну допомогу країні, якщо близько 95% її дорослого населення є безробітними? Інфляція доходить до астрономічних цифр в сотні мільйонів відсотків на рік, а купюри в десятки трильйонів місцевих умовних одиниць - далеко не нумізматична рідкість. А саме така ситуація сьогодні панує в Сомалі, Зімбабве і низці інших африканських держав.
Як не дивно, але економічні показники такої держави як Зімбабве дивним чином пішли вниз після набуття незалежності. Колись порівняно благополучна Південна Родезія в 1980-му перетворилася на «незалежну» Зімбабве - і тут почалося: масові репресії проти білого населення, вилучення земель, створення місцевих банків, які випускали нічим не забезпечену валюту. Сільськогосподарські угіддя перетворилися на арени відкритих військових протистоянь. Не закликаючи до нової колонізації, хочеться задати питання: а громадянам Зімбабве, Сомалі, Замбії та інших подібних країн потрібна ця незалежність? Та й від кого раптом ці країни стали незалежними? Хіба, що від порядку, закону і розуму ... А існування незалежності заради «галочки» - вельми спірне завоювання.
Однак ті самі, багаті і відносно багаті держави, чомусь не поспішають вирішувати це питання. Ідея його рішення містилася в планах Муаммара Каддафі, який намагався об'єднати спочатку північ Африки, випустивши нову єдину валюту, а потім, при успішному результаті, перейти до масштабної інтеграції з іншими африканськими державами. Проте спроба інтеграції, як і посилення ролі Каддафі на материку, закінчилася, як всі знають, вельми плачевно. І справа як в небажанні йти на об'єднання так званих «місцевих князьків», так і в тому, що «сильні світу» вирішили не випробовувати долю, не дозволивши Африці встати на нові шляхи розвитку.
Тому сьогодні багаті держави вирішили просто забути про держави бідні, але от тільки чи дадуть бідні держави їм забути про себе...
Олексій Володін,
Джерело: topwar.ru
