Поет Олександр Ткаченко (який сім років відіграв за команди майстрів) колись відважно припустив, що Бог грає у футбол. І що лиш дехто, справжні генії, удостоюються честі бодай раз зіграти в одній команді з Творцем. Спостерігаючи за грою великих, захоплюючись вишуканими передачами, відточеними фінтами, нищівними ударами, запаморочливими сейвами, ловиш себе на думці: є таки щось у цій богохульній гіпотезі. Перефразую Марадону: у якусь мить нога Пеле і Кройффа, Мюллера та Ейсебіо, Платіні та Месси, Блохіна й Шевченка дивовижним чином перетворювалася на ногу Бога.
Цю гру поза сумнівом любить Бог. Інакше чим пояснити її чарівливу магію, її містичну заразливість, її переможну силу. Футбол простий і незбагненний водночас. Це високе мистецтво, доступне масам. Це релігія, що поєднує носіїв усіх віровчень. Це найдовша і водночас найбільш безкровна війна в історії людства. Це найневиліковніша і найбезпечніша хвороба. Це наука, у якій кожен вважає себе професором. Це епос, артхаус, водевіль і трилер в одному флаконі. Футбол здатний стерти межу між витонченими і примітивними натурами. Футбол безжально доводить до сварки щирих друзів і легко примиряє заклятих ворогів.
Дивна річ: Янукович, що комічно підстрибував у VIP-ложі після гола Шевченка у ворота збірної Швеції, у багатьох моїх знайомих (які щиро, глибоко і послідовно його ненавидять) у той момент викликав щось на кшталт симпатії. Євро тимчасово змістив усталені уявлення про «наших» і «ненаших». Синьо-жовтими прапорами однаково охоче прикрашають понтові тачки і безпонтові корчі. Учора на моїх очах «прапороносець» Porsche великодушно пропустив «знаменоносні» «Жигулі», дружньо посигналивши брату у Футболі. Коли ще побачиш таке?
Чверть століття тому довелося бути безпосереднім учасником досить жорсткої казарменої бійки. Приводом для сутички між воїнами-українцями і бійцями-білорусами стала на перший погляд безневинна, глибоко теоретична дискусія про те, що краще — щирий футбол Малофєєва (який на той час уже залишив Мінськ) чи прагматичний футбол Лобановського. Перейшли на особистості — «Гуринович — балерина…», «Дем’яненко — дерево…». І понеслося. Імпульсивні кавказці здивовано спостерігали за небаченим викидом емоцій у виконанні зазвичай стриманих «хохлів» і як правило миролюбних «бульбашів»…
Футбольна пристрасть спопеляє вщент. Приклади футбольної відданості різноманітні. Знайомий лікар розповідав про свого пацієнта, який пережив серйозне ДТП. Коли невдаха-водій опритомнів, перші його слова: «Як зіграло „Динамо?“. Приятель, що відслужив в Афганістані, з усмішкою згадував свого ротного, який завжди носив у нагрудній кишені фотографію дружини і подертий календарик із груповим знімком обожнюваного „Спартака“. Сусід у купе колись розповів історію про хлопця, весілля якого не відбулося через те, що в день одруження його улюблена команда грала у фіналі Кубка СРСР, і він віддав перевагу стадіону над загсом.
Футбол просочений політикою, підточений корупцією, розбещений комерцією, вимурзаний шоу-бізнесом, пересипаний рекламою, та все одно улюблений. Ми скаржимося, що футбол стає нудним. Нарікаємо на відсутність справжніх талантів. Обурюємося запаморочливими гонорарами, що їх гравці не бажають сповна відпрацьовувати на полі. Але ладні вибачити їм усе, коли плямиста куля перетинає заповітну лінію. «Обрізки» захисників, «пінки» воротарів і «свічі» форвардів забуваються швидше, ніж успіхи.
Людство винайшло масу різних ігор і вигадало безліч всіляких змагань. Але футбол поза конкуренцією, і чим пояснити його незаперечну велич, як не прихильністю Творця? Бо ж є чимало інших видів спорту, здавалося б, більш динамічних і видовищних, скажімо, в хокеї чи баскетболі забивають значно більше, — а нелогічний, невдячний уболівальник віддає перевагу саме футболу.
Чому? Психологи колись намагалися пояснити «неадекватну» популярність футболу його простотою і доступністю. Але чи ж тільки в цім річ? З усіх командних видів спорту футбол найбільш непередбачуваний. Ціна помилки тут неймовірно висока. Роль особистості у футбольній історії, навпаки, не настільки велика, як інколи здається. Команда, яку витягують одна-дві зірки — явище майже неймовірне у цьому виді спорту. Дивишся матч збірної Іспанії, і здається, що Хаві, Іньєста та Фабрегас звикло шукають на полі свого каталонського партнера Мессі. А маючи перед очима збірну Аргентини, розумієш, що навіть присутність геніального Лео не робить гру цієї компанії божественною. Людина — істота соціальна. І футболу вона, мабуть, віддає належне як найбільш соціальній грі. Саме в цьому виді спорту сумісність партнерів — ігрова, психологічна, естетична (якщо бажаєте) — важлива надзвичайно. У хокеї або баскетболі, з їхніми частими змінами виконавців, картинка дещо інша. У футболі склад проживає гру, як трупа проживає спектакль.
Але, напевно, головна привабливість футболу — в його непередбачуваності. Тут позиції записного фаворита не такі непорушні, як у будь-який іншій командній грі. Тут майже кожен може обіграти майже кожного. А отже, уболівальник будь-якої країни має право на свою мрію про диво. Сюжет про Попелюшку не підвладний моді. І, до речі, історія європейських чемпіонатів знає, як мінімум, три випадки дивовижного перетворення скромних нечепур на величних принцес.
Чехословаччина зразка 1976-го, Данія зразка 1992-го і Греція зразка 2004-го — наочні приклади того, що у футболі не буває аутсайдерів. І того, що у футболі не все купується. Такі приклади надихають уболівальників багатьох країн і всіх часів вірити в те, що саме цього разу саме їхній ГМОшний гарбуз перетвориться на зібрану вручну карету.
Чого чекаємо від Євро ми? Того, що й усі, — дива.
Утім, ні, ми, радше, очікуємо на чудесне відновлення справедливості. Розраховуємо на повернення авторитету футбольної націй.
Останні три десятки років радянської історії ми небезпідставно вважали себе найбільш футбольним народом у країні. Яка ще республіка мала таку кількість майстровитих колективів? Яка команда першою виграла європейський кубок? З кого складалася збірна на Олімпіаді 1976-го, на Чемпіонаті світу 1986-го та першості Європи 1988-го?
Футбол був тією сферою, де житель України з достатнім правом міг вважати жителя Росії молодшим братом. Хто ваші великі? Бобров зі Стрельцовим, які грали в період між Куликовською битвою та Бородінським боєм? А наші великі — наші сучасники. Яшин став першим радянським футболістом, який виграв «Золотий м’яч»? Коли, у 1963-му? Я тоді ще не народився. А Блохіна з Бєлановим я вчора на грі бачив.
Розвал Союзу був святом для патріотів і великим горем для вболівальників. Росія стала правонаступницею СРСР, який почив одвічним сном, зокрема й у футболі. Радянський футбольний рейтинг, зароблений також (і, чого таїтися, переважно) нашими хлопцями перейшов у спадщину до росіян. Завдяки нашому хаосу й енергійності В’ячеслава Колоскова. Ми починали з нуля. Нас не допустили до відбору на першість світу 1994-го. Канчельскіс, Юран, Цимбалар, Онопко, Нікіфоров, Саленко та інші віддали перевагу збірній північно-східного сусіда. Зі спортивних міркувань. Відомий російський журналіст Ігор Рабінер згодом напише: «Колись ми забрали в них цілу збірну…» Уродженець Києва Тернавський виступав за національну команду РФ, будучи громадянином України. А в столиці Росії він мав проблеми з тамтешньою міліцією через наявність київської прописки та відсутність московської реєстрації. Деякі футболісти виявляли бажання виступати за збірну РФ, хоча були вже заграні за збірну України, що суперечило чинним правилам. Але у ФІФА знизували плечима — ваша федерація протестів не подавала.
У 90-ті, час труднощів і розчарувань, ми особливо гостро переживали власну футбольну неспроможність. Підстав для оптимізму й без того було небагато. Європейські перемоги «Динамо» кінця 90-х, відносний успіх збірної на першості світу в 2006-му, виграний «Шахтарем» у 2009-му Кубок УЄФА ми сприймали як повільне, поступове, але неминуче відновлення справедливості. Ми — футбольна нація, ми відвойовуємо несправедливо втрачене право нею називатися. Адже Бог усе бачить. Адже він, Бог, не тільки любить футбол, він у ньому розбирається. Не випадково ж саме Шевченко, «похований» критиками, забив такі важливі й такі майстерні голи. Не випадково він виявився успішнішим і холоднокровнішим за свого більш молодого візаві Ібрагімовича. Йому, усім нам, ця перемога була потрібніша. Ми, вболівальники, настільки палко цього бажали. А вони, гравці, це бажання відчули і гарували на полі зовсім не заради обіцяних жирних преміальних. Усім нам хочеться вірити, що це було саме так. І що це знову повториться.
Нам хочеться вірити, що Шевченко — не останній уродженець цієї землі, який завоював «Золотий м’яч». Тим паче, що у нашому спільному минулому не так уже й багато такого, чим ми всі спільно можемо пишатися. А в недалекому майбутньому видніється не вельми багацько гарбузів, здатних перетворитися на карети. Ми втомилися бути незатребуваними та мати славу неспроможних.
Корупційні скандали навколо Євро нас не дивують, ми не дізналися нічого нового про нашу владу. І прекрасно розуміємо, що якби не було першості континенту, численні ясновельможні клептомани однаково б відшукали спосіб украсти. Заклики європолітиків бойкотувати українську частину турніру нас засмутили, але не більше. Тому що нас не позбавили заслуженого свята. Тому що бажання ігнорувати окремих політиків не означає прагнення ігнорувати цілу країну.
Євро став нашим шансом довести, що ми чогось варті. І не тільки у футболі. Для нас такий турнір — чи не єдина можливість відчути себе частиною Європи. Євро навряд чи здатне змінити ставлення закордонних політиків до нашої держави, але воно здатне змінити ставлення закордонних уболівальників до нашої країни.
І, хтозна, можливо, ми самі змінимося. На все воля Божа.
Сергій Рахманін,
