Із восьми унікальних дерев'яних храмів, які 21 червня увійшли до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, два знаходяться на Прикарпатті. Включення до списку ЮНЕСКО - це потужна інвестиція у туристичну привабливість краю, але щоб скористатися цим шансом, громада та влада мають багато попрацювати. У Нижньому Вербіжі Коломийського району, де знаходиться церква Різдва Пресвятої Богородиці, селяни до такого подарунку виявились не готовими, пише Галицький Кореспондент.
До Нижнього Вербіжа дістатися дуже просто. Півгодини маршруткою чи автобусом із Коломиї - і ви вже на місці. Як проїхати до "церкви з ЮНЕСКО", покаже будь-який селянин. Дорогу показують переважно без радості. Включення церкви Пресвятої Богородиці до списку об'єктів світової спадщини створило місцевій громаді чимало проблем. Люди тішаться, що у селі мають побудувати нову дорогу до церкви, облаштувати стоянку, туалети тощо, але сам храм через безкультур'я селян потребує негайної реставрації. Відновленням стародавньої церкви у селі мало хто переймається.
Довбуш би плакав
Церква Пресвятої Богородиці стоїть на мальовничому пагорбі, який потопає у зелені. Шлях догори крутими кам’яними сходами у затінку дерев крок за кроком налаштовує на дивовижний краєвид гуцульського дерев'яного храму, який ось-ось має з’явитися за церковною брамою. Але вже на останніх сходинках відкривається розчарування - старовинна церква з ніг до голови зашита у карбовану бляху. Вхід до неї відкриває така ж бляшана брама з неприємним бетонним парканом. Поруч із церквою занедбані надгробки і похилені хрести. На фоні старого цвинтаря, що всуціль заріс бур'янами, видно риштування нової церкви.
Про те, якою насправді гарною є церковця, загнана у бляшану пастку, залишається лише уявляти. Місцевий краєзнавець Іван Лудчак, співавтор книжечки про Нижній Вербіж, показує давнє фото церкви, датоване 1936 роком. На ньому видно її автентичну красу й велич, хоча вже тоді верхню частину бань почали оббивати бляхою. Ця бляха ледь не завадила включенню церкви до спадщини ЮНЕСКО. Щоб храм не вилетів зі списку, бляху доведеться зняти і перекрити споруду дерев'яним гонтом.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована у 1808 році і належить до добре збережених рідкісних п'ятиверхих церков гуцульської школи, наголошує Василь Слободян, провідний науковий спеціаліст інституту "Укрзахідпроектреставрація", кандидат історичних наук, який представляв українські церкви на 37-ій сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Камбоджі. До 1946 року церква належала греко-католицькій громаді. Сьогодні це діючий православний храм Київського патріархату.
Унікальність церкви не лише в рідкісній конструкції. На старому цвинтарі за декілька метрів від храму похований майстер, який її збудував. Григорію Семенюку на момент завершення будівництва було 102 роки!
За легендою, Семенюк був опришком у ватазі Довбуша і збудував церкву на викраденому у Довбуша скарбі. Польський етнограф і письменник Станіслав Вінценз у своїй книзі "На високій полонині" подає переказ, схожий на історію Семенюка. Якось один опришок, який користувався особливою довірою Олекси Довбуша, безслідно зник з частиною скарбів. Пізніше Довбуш зустрів того опришка під час храмового свята у Вербіжі. Довбуш скипів гнівом, але Семенюк завів його до церкви і пояснив, що припекли йому його гріхи. Набридли напади, вбивства, грабунки і неспокійне лісове життя. Аби спокутати гріхи, за опришківські скарби поставив він у селі церкву. Довбуш зауважив, що якби опришок відразу розповів про такий свій план, то він би йому ще й додав грошей на церкву.
Григорій Семенюк прожив 114 років, що засвідчує напис на його могилі поблизу церкви. Оселився він у Нижньому Вербіжі у 1732 році. Найнявся служити у мельника, доки не одружився з його донькою і сам став господарем млина. Григорій Семенюк (Мельник) був здібним теслею. Спочатку майстер збудував дерев’яну дзвіницю у вигляді чотиригранної вежі. У 1756 році розпочалося будівництво церкви, яке завершилося 1808 року. Храм був збудований зі смереки і покритий гонтом. Очевидно, що Довбуш не міг бути у церкві, збудованій Семенюком, адже опришківський ватажок загинув у 1745 році. Мабуть, йшлося про дзвінницю, яка стояла біля попереднього, давнішого храму.
Про чудесну гуцульську церкву хтось доніс найяснішому цісарю у Відень, і у 1812 році цісар нагородив майстра малою золотою медаллю за будівництво храму. Про цей факт у 1812 році писала "Gazeta Lwowska". У храмі зберігся іконостас початку ХІХ століття, з пишною різьбою із малюванням у стилі рококо та старовинні ікони.
Жертва моди
Сьогодні у дзвіниці, також суцільно зашитій у бляху, тимчасовий склад металопластикових вікон. Незважаючи на вимогу ЮНЕСКО якомога швидше зняти бляху з пам'ятки архітектури тепер уже світового значення, селяни будують нову церкву за 100 метрів від старого храму. "Громада прийняла рішення будувати нову церкву, бо дерев'яна вже дуже стара, одна баня підкосилася, - пояснює сільський голова Нижнього Вербіжа Марія Карпенюк.
Храм перекрили бляхою у 1990 році. "Якби тоді хтось знав, що її доведеться знімати, то й не ставили б, - щиро зізнається голова села. - Один чоловік, який возив бляху на продаж, поофірував бляху на цілу церкву, тоді всі дуже були раді цьому і ніхто не знав, що то шкодить дереву". В кінці 80-их - на початку 90-их років, коли в Союзі панував бартер, бляху на Західну Україну цілими фурами завозили з Росії та східних областей. Взамін везли картоплю та інші продукти. Церкви, оббиті бляхою, вважалися багатими. Жертвами моди в той час стала не одна сотня церков на Івано-Франківщині, Буковині та Закарпатті.
Якщо бляхою покривають лише схил даху, так, як це зробили у храмі перед війною, конденсат, який збирається під бляхою, стікає і не шкодить деревині. В усіх інших випадках, застерігають фахівці, дерево може витримати під бляхою максимум 50 років. Конденсат не випаровується, тому деревина повільно гниє. За такими розрахунками, через 20 років є ризик цілком втратити унікальний гуцульський храм.
Про необхідність зняти бляху і покласти гонт, а також замінити бетонний паркан на дерев’яну огорожу - вориння громаду попереджали ще у 2008 році, коли науковці інституту "Укрзахідпроектреставрація" лише починали активну роботу над поданням українських церков до списку ЮНЕСКО. Роман Сербенюк, один з найактивніших членів церковної двадцятки, пояснює, що люди спочатку хотіли реставрувати стару церкву своїми коштами, але побоялися. "Одна сторона похилилися. Ну хто за таке візьметься? Вирішили краще збудувати нову", - розповідає чоловік.
Будувати вирішили у 2008-му. За іронією долі тоді ж до Нижнього Вербіжа якраз потягнулися перші туристи з-за кордону, передовсім з Польщі. Того року було створено польську та українську робочі групи, які розпочали підготовку подання 16 церков до списку ЮНЕСКО. Про українські церкви тоді вперше довідалися за кордоном. Громада села могла б скористатися тими поки що нечисленними туристами і закликати їх допомогти реставрувати унікальний храм. Але замість оголошення про включення до списку ЮНЕСКО над центральним входом старої церкви гостей зустрічає проект велетенського новобуду з металопластиковими вікнами, який також називається "Церква Різдва Пресвятої Богородиці".
Хтозна чи не відлякають майбутніх туристів фотографії закутої у бляхи церкви, розміщені на сайті ЮНЕСКО та у багатьох Інтернет-виданнях. Правду кажучи, інші українські церкви зі списку світової спадщини сьогодні є більш привабливими для огляду через автентичний зовнішній вигляд. З іншого боку, Нижній Вербіж може похвалитися зручним розташування та непоганою інфраструктурою. У селі є готель, два кафе та магазини. Біля церкви є місце для зупинки транспорту.
Надія лише на Бога?
Старий храм залишиться діючим. Люди розуміють, що він "намолений" і молодь все одно буде йти брати шлюб чи хрестити дітей до старої церкви. Тут планують також проводити Службі Божі у великі свята. Священику доведеться почергово служити то в одній, то в другій. Знімати бляху громада наразі не планує. З численних рекомендацій експертів, щоправда, кількох уже дотримались. "Ми позабирали з церкви штучні квіти, познімали рушники, бо ними були прикрашені майже всі образи, а також познімали палаци і постелили гуцульські доріжки, бо церква все-таки гуцульська", - розповідає Марія Карпенюк.
Голова села зауважує, що про реставрацію старого храму можна буде говорити лише тоді, коли держава дасть грошей. "Як будуть гроші, розробимо кошторис і будемо реставрувати по частинах. Люди не проти відновлювати стару церкву, але все впирається в гроші", -- резюмує сільський голова. Лише на перекриття гонтом треба понад 800 тисяч гривень. Статус пам'ятки ЮНЕСКО, з одного боку, зобов'язує державу виділяти кошти на реставрацію, але інша справа - дочекатися цих грошей. Члени робочої групи з підготовки подання зауважують, що три роки просили у держави грошей, але не отримали ні копійки. Те, що українські церкви у списку ЮНЕСКО, - передовсім заслуга науковців. Але подальша доля пам'яток залежить не від ЮНЕСКО - організація на реставрацію та захист об'єктів грошей не виділяє. Частину коштів на такі заходи має виділяти держава, частину обласні бюджети, а решту - громада та меценати.
Проблема в тому, що ніхто ніколи не пояснював людям, що таке пам'ятка архітектури і яке до неї має бути відношення, наголошує Володимир Герич, директор історико-культурного заповідника у Жовкві, керівник робочої групи, яка працювала над поданням українських церков до списку ЮНЕСКО. У теологічних закладах не приділяють увагу історії мистецтв та культурі, тому священики не мають уявлення про цінність церков, у яких правлять. Науковці зіткнулися з тим, що більшість священиків мріють про новий великий храм, а малу стару церкву з легкістю готові зруйнувати. Священнослужителям доводиться пояснювати, що ні з сучасної цегли, ні з металопластику кращого не побудуєш, тому важливо зберігати те, що нам залишили нащадки.
Найважливіше завдання сьогодні, - пояснити громадам, яким скарбом вони володіють, але володіють не лише вони, а й вся Україна і цілий світ. Шкода, що практично забуте вчення Андрея Шептицького, який у своїх "Пастирських посланнях" наголошував, що українським священикам довірені "найдорогоцінніші пам'ятки нашого народу". Митрополит засудив розбирання старих церков та спалення старих ікон й іконостасів, яке було дуже популярним в контексті побудови нових храмів. "Священик при найліпшій волі не в силі оцінити значеннє пам'яток своєї церкви і остерегти їх від знищення, як того домагається наука... Люди не фахові мусять в оціненні тих речей бути дуже осторожними", - писав митрополит 100 років тому.
P.S. Цією публікацією "Галицький кореспондент" розпочинає серію матеріалів про вісім дерев’яних церков України, які увійшли до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Дякуємо народному депутатові Юрію Дерев’янку за організацію прес-туру.
Наталка ГОЛОМІДОВА
Із восьми унікальних дерев'яних храмів, які 21 червня увійшли до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, два знаходяться на Прикарпатті. Включення до списку ЮНЕСКО - це потужна інвестиція у туристичну привабливість краю, але щоб скористатися цим шансом, громада та влада мають багато попрацювати. У Нижньому Вербіжі Коломийського району, де знаходиться церква Різдва Пресвятої Богородиці, селяни до такого подарунку виявились не готовими.
До Нижнього Вербіжа дістатися дуже просто. Півгодини маршруткою чи автобусом із Коломиї - і ви вже на місці. Як проїхати до "церкви з ЮНЕСКО", покаже будь-який селянин. Дорогу показують переважно без радості. Включення церкви Пресвятої Богородиці до списку об'єктів світової спадщини створило місцевій громаді чимало проблем. Люди тішаться, що у селі мають побудувати нову дорогу до церкви, облаштувати стоянку, туалети тощо, але сам храм через безкультур'я селян потребує негайної реставрації. Відновленням стародавньої церкви у селі мало хто переймається.
Довбуш би плакав
Церква Пресвятої Богородиці стоїть на мальовничому пагорбі, який потопає у зелені. Шлях догори крутими кам’яними сходами у затінку дерев крок за кроком налаштовує на дивовижний краєвид гуцульського дерев'яного храму, який ось-ось має з’явитися за церковною брамою. Але вже на останніх сходинках відкривається розчарування - старовинна церква з ніг до голови зашита у карбовану бляху. Вхід до неї відкриває така ж бляшана брама з неприємним бетонним парканом. Поруч із церквою занедбані надгробки і похилені хрести. На фоні старого цвинтаря, що всуціль заріс бур'янами, видно риштування нової церкви.
Про те, якою насправді гарною є церковця, загнана у бляшану пастку, залишається лише уявляти. Місцевий краєзнавець Іван Лудчак, співавтор книжечки про Нижній Вербіж, показує давнє фото церкви, датоване 1936 роком. На ньому видно її автентичну красу й велич, хоча вже тоді верхню частину бань почали оббивати бляхою. Ця бляха ледь не завадила включенню церкви до спадщини ЮНЕСКО. Щоб храм не вилетів зі списку, бляху доведеться зняти і перекрити споруду дерев'яним гонтом.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована у 1808 році і належить до добре збережених рідкісних п'ятиверхих церков гуцульської школи, наголошує Василь Слободян, провідний науковий спеціаліст інституту "Укрзахідпроектреставрація", кандидат історичних наук, який представляв українські церкви на 37-ій сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Камбоджі. До 1946 року церква належала греко-католицькій громаді. Сьогодні це діючий православний храм Київського патріархату.
Унікальність церкви не лише в рідкісній конструкції. На старому цвинтарі за декілька метрів від храму похований майстер, який її збудував. Григорію Семенюку на момент завершення будівництва було 102 роки!
За легендою, Семенюк був опришком у ватазі Довбуша і збудував церкву на викраденому у Довбуша скарбі. Польський етнограф і письменник Станіслав Вінценз у своїй книзі "На високій полонині" подає переказ, схожий на історію Семенюка. Якось один опришок, який користувався особливою довірою Олекси Довбуша, безслідно зник з частиною скарбів. Пізніше Довбуш зустрів того опришка під час храмового свята у Вербіжі. Довбуш скипів гнівом, але Семенюк завів його до церкви і пояснив, що припекли йому його гріхи. Набридли напади, вбивства, грабунки і неспокійне лісове життя. Аби спокутати гріхи, за опришківські скарби поставив він у селі церкву. Довбуш зауважив, що якби опришок відразу розповів про такий свій план, то він би йому ще й додав грошей на церкву.
Григорій Семенюк прожив 114 років, що засвідчує напис на його могилі поблизу церкви. Оселився він у Нижньому Вербіжі у 1732 році. Найнявся служити у мельника, доки не одружився з його донькою і сам став господарем млина. Григорій Семенюк (Мельник) був здібним теслею. Спочатку майстер збудував дерев’яну дзвіницю у вигляді чотиригранної вежі. У 1756 році розпочалося будівництво церкви, яке завершилося 1808 року. Храм був збудований зі смереки і покритий гонтом. Очевидно, що Довбуш не міг бути у церкві, збудованій Семенюком, адже опришківський ватажок загинув у 1745 році. Мабуть, йшлося про дзвінницю, яка стояла біля попереднього, давнішого храму.
Про чудесну гуцульську церкву хтось доніс найяснішому цісарю у Відень, і у 1812 році цісар нагородив майстра малою золотою медаллю за будівництво храму. Про цей факт у 1812 році писала "Gazeta Lwowska". У храмі зберігся іконостас початку ХІХ століття, з пишною різьбою із малюванням у стилі рококо та старовинні ікони.
Жертва моди
Сьогодні у дзвіниці, також суцільно зашитій у бляху, тимчасовий склад металопластикових вікон. Незважаючи на вимогу ЮНЕСКО якомога швидше зняти бляху з пам'ятки архітектури тепер уже світового значення, селяни будують нову церкву за 100 метрів від старого храму. "Громада прийняла рішення будувати нову церкву, бо дерев'яна вже дуже стара, одна баня підкосилася, - пояснює сільський голова Нижнього Вербіжа Марія Карпенюк.
Храм перекрили бляхою у 1990 році. "Якби тоді хтось знав, що її доведеться знімати, то й не ставили б, - щиро зізнається голова села. - Один чоловік, який возив бляху на продаж, поофірував бляху на цілу церкву, тоді всі дуже були раді цьому і ніхто не знав, що то шкодить дереву". В кінці 80-их - на початку 90-их років, коли в Союзі панував бартер, бляху на Західну Україну цілими фурами завозили з Росії та східних областей. Взамін везли картоплю та інші продукти. Церкви, оббиті бляхою, вважалися багатими. Жертвами моди в той час стала не одна сотня церков на Івано-Франківщині, Буковині та Закарпатті.
Якщо бляхою покривають лише схил даху, так, як це зробили у храмі перед війною, конденсат, який збирається під бляхою, стікає і не шкодить деревині. В усіх інших випадках, застерігають фахівці, дерево може витримати під бляхою максимум 50 років. Конденсат не випаровується, тому деревина повільно гниє. За такими розрахунками, через 20 років є ризик цілком втратити унікальний гуцульський храм.
Про необхідність зняти бляху і покласти гонт, а також замінити бетонний паркан на дерев’яну огорожу - вориння громаду попереджали ще у 2008 році, коли науковці інституту "Укрзахідпроектреставрація" лише починали активну роботу над поданням українських церков до списку ЮНЕСКО. Роман Сербенюк, один з найактивніших членів церковної двадцятки, пояснює, що люди спочатку хотіли реставрувати стару церкву своїми коштами, але побоялися. "Одна сторона похилилися. Ну хто за таке візьметься? Вирішили краще збудувати нову", - розповідає чоловік.
Будувати вирішили у 2008-му. За іронією долі тоді ж до Нижнього Вербіжа якраз потягнулися перші туристи з-за кордону, передовсім з Польщі. Того року було створено польську та українську робочі групи, які розпочали підготовку подання 16 церков до списку ЮНЕСКО. Про українські церкви тоді вперше довідалися за кордоном. Громада села могла б скористатися тими поки що нечисленними туристами і закликати їх допомогти реставрувати унікальний храм. Але замість оголошення про включення до списку ЮНЕСКО над центральним входом старої церкви гостей зустрічає проект велетенського новобуду з металопластиковими вікнами, який також називається "Церква Різдва Пресвятої Богородиці".
Хтозна чи не відлякають майбутніх туристів фотографії закутої у бляхи церкви, розміщені на сайті ЮНЕСКО та у багатьох Інтернет-виданнях. Правду кажучи, інші українські церкви зі списку світової спадщини сьогодні є більш привабливими для огляду через автентичний зовнішній вигляд. З іншого боку, Нижній Вербіж може похвалитися зручним розташування та непоганою інфраструктурою. У селі є готель, два кафе та магазини. Біля церкви є місце для зупинки транспорту.
Надія лише на Бога?
Старий храм залишиться діючим. Люди розуміють, що він "намолений" і молодь все одно буде йти брати шлюб чи хрестити дітей до старої церкви. Тут планують також проводити Службі Божі у великі свята. Священику доведеться почергово служити то в одній, то в другій. Знімати бляху громада наразі не планує. З численних рекомендацій експертів, щоправда, кількох уже дотримались. "Ми позабирали з церкви штучні квіти, познімали рушники, бо ними були прикрашені майже всі образи, а також познімали палаци і постелили гуцульські доріжки, бо церква все-таки гуцульська", - розповідає Марія Карпенюк.
Голова села зауважує, що про реставрацію старого храму можна буде говорити лише тоді, коли держава дасть грошей. "Як будуть гроші, розробимо кошторис і будемо реставрувати по частинах. Люди не проти відновлювати стару церкву, але все впирається в гроші", -- резюмує сільський голова. Лише на перекриття гонтом треба понад 800 тисяч гривень. Статус пам'ятки ЮНЕСКО, з одного боку, зобов'язує державу виділяти кошти на реставрацію, але інша справа - дочекатися цих грошей. Члени робочої групи з підготовки подання зауважують, що три роки просили у держави грошей, але не отримали ні копійки. Те, що українські церкви у списку ЮНЕСКО, - передовсім заслуга науковців. Але подальша доля пам'яток залежить не від ЮНЕСКО - організація на реставрацію та захист об'єктів грошей не виділяє. Частину коштів на такі заходи має виділяти держава, частину обласні бюджети, а решту - громада та меценати.
Проблема в тому, що ніхто ніколи не пояснював людям, що таке пам'ятка архітектури і яке до неї має бути відношення, наголошує Володимир Герич, директор історико-культурного заповідника у Жовкві, керівник робочої групи, яка працювала над поданням українських церков до списку ЮНЕСКО. У теологічних закладах не приділяють увагу історії мистецтв та культурі, тому священики не мають уявлення про цінність церков, у яких правлять. Науковці зіткнулися з тим, що більшість священиків мріють про новий великий храм, а малу стару церкву з легкістю готові зруйнувати. Священнослужителям доводиться пояснювати, що ні з сучасної цегли, ні з металопластику кращого не побудуєш, тому важливо зберігати те, що нам залишили нащадки.
Найважливіше завдання сьогодні, - пояснити громадам, яким скарбом вони володіють, але володіють не лише вони, а й вся Україна і цілий світ. Шкода, що практично забуте вчення Андрея Шептицького, який у своїх "Пастирських посланнях" наголошував, що українським священикам довірені "найдорогоцінніші пам'ятки нашого народу". Митрополит засудив розбирання старих церков та спалення старих ікон й іконостасів, яке було дуже популярним в контексті побудови нових храмів. "Священик при найліпшій волі не в силі оцінити значеннє пам'яток своєї церкви і остерегти їх від знищення, як того домагається наука... Люди не фахові мусять в оціненні тих речей бути дуже осторожними", - писав митрополит 100 років тому.
P.S. Цією публікацією "Галицький кореспондент" розпочинає серію матеріалів про вісім дерев’яних церков України, які увійшли до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Дякуємо народному депутатові Юрію Дерев’янку за організацію прес-туру.
Наталка ГОЛОМІДОВА
