«Він був дуже цілеспрямованим. За що б не брався — усе в нього виходило добре. Недарма кажуть, що талановита людина талановита в усьому. Юрій прекрасно малював, дуже любив читати книжки — переважно фентезі, але й історичну літературу також. Займався спортом. Його кожен день починався з фізичних вправ: планка, віджимання, турнік. У нашій квартирі навіть стояла дитяча спортивна стінка — «для тата». Це був його щоденний ритуал», — пригадує Наталія Погоріла свого чоловіка, полеглого військовослужбовця Юрія Погорілого.
Юрій Погорілий — український військовий льотчик, полковник Повітряних сил Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Загинув в небі Вінничини 8 серпня 2022 року.
Дружина загиблого військового розповідає, що вони познайомилися на дискотеці.
«В наші часи знайомилися всі на танцях. Він підійшов, і запросив на танець. Я відповіла «так», а йому чогось причулося, що відмовила. Ми прожили у шлюбі 24 роки. У нас є прекрасні дві донечки».
Наталія Погоріла уточнює, що служить у військовій частині в Івано-Франківську. Військову службу проходить з 2010 року.
«Мій чоловік військовий, ми часто переїжджали з одного місця служби в інше, і з часом постійно шукати цивільну роботу стало складно. Тому я теж пішла служити.
Ми переїхали до Івано-Франківська у 2013 році — ще задовго до війни. Це не мало жодного стосунку до подій 2014 року. Переїзд був пов’язаний із сімейними та побутовими обставинами: тут жила моя мама, а клімат Миколаєва мені не підходив — у мене була сильна алергія. Після переїзду вона зникла.
До того ми жили в Миколаєві, а ще раніше служили в різних містах — в Охтирці, Чернігові, Чугуєві. Наше життя було пов’язане з постійними переїздами через службу. Останнім місцем служби Юри вже стала війна».
Зі слів дружини, Юрій був лагідним та надійним чоловіком.
«Я була, як за камяною стіною. Він дуже любив дарити мені подарунки. Для мене це було звичною справою. Моя знайома запитаувала, чому я не хвалюся квітами, які мені подарив чоловік. Мені було дивно таке чути, бо Юрій часто і без причини дарував квіти».
Жінка каже, що незадовго до початку повномасштабної війни, вони були разом у відпустці.
«Він узяв відпустку зі служби, і я також оформила відпустку. Ми поїхали удвох за кордон — на Шрі-Ланку. Я хотіла взяти із собою доньку, але вона відмовилася і сказала, щоб ми їхали разом. Ми поїхали удвох, і я ніколи в житті не пошкодую про цю поїздку.
Фінансово було дуже складно. Грошей майже не було. Я взяла кредит у банку — сто тисяч гривень. Тоді якраз діяла програма безвідсоткових кредитів для учасників бойових дій. Ми взяли цей кредит і поїхали. Це було щось неймовірне. Ми почувалися, як діти — справді, ніби потрапили в казку. Це був наш останній і водночас найкращий відпочинок разом», — пригадує дружина загиблого захисника.
Наталія Погоріла зазначає, що чоловік обожнював свою роботу, любив літати.
«Він був льотчиком від Бога. Ніхто не думав, що станеться повномасштабне вторгнення. Якось ми з однією жінкою вели дискусію — вже й не пам’ятаю, з чого вона почалася. Вона сказала: мовляв, вони ж знали, на кого йдуть вчитися. Це такий рід військ, який завдає масового ураження — мовляв, «убивці», які одним натисканням кнопки можуть уразити десятки людей.
Я з цим була категорично не згодна, бо мій чоловік точно не збирався нікого вбивати. Він був справжнім романтиком. Таким, як діти, що йдуть вулицею, бачать літаки, які виконують фігури в небі, і завмирають, дивлячись на це з відкритими ротами, забувши про все на світі. Найчастіше це хлопчики — хоча, мабуть, і дівчата теж.
Саме тоді в них зароджується мрія літати, стати льотчиком. Так було і з Юрою. Він з дитинства мріяв стати пілотом, і ця мрія здійснилася. Це було не бажання вбивати — це було бажання літати. Але так склалося, що довелося захищати Батьківщину», — розповідає дружина загиблого військовослужбовця.
Дружина розповідає, що у 2014 році Юрій Погорілий ще не виконував бойових вильотів. Тоді він перебував в Івано-Франківську, був тимчасово виконувачем обов’язків командира і давав інтерв’ю на телебаченні. Це інтерв’ю підхопили російські медіа.
«Ми з чоловіком сиділи на дивані й дивилися, як Кисельов розповідає, що Юрій Погорілий нібито «каратель Порошенка №1», який проводить каральні операції на Донеччині. Для нас це було шоком. Ми про це навіть не здогадувалися — нам телефонували друзі, надсилали посилання й просили подивитися. Ми були вражені масштабами брехні.
Але що поробиш — їм теж треба було щось вигадувати. Без варіантів. Тим паче, що в нас багато родичів у Росії. Спочатку взагалі здавалося нереальним, що Росія може напасти на Україну. Але коли ми побачили ту брехню, яку поширювали про мого чоловіка — який у той момент сидів поруч зі мною на дивані — стало очевидно, що війна неминуча. Її просто треба було «виправдати» для російського суспільства.
Згодом він вирушив до Дніпропетровська, звідки виконувалися бойові завдання. Це було у 2014 році. Тоді його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня — це була його перша нагорода. На той час не так багато військових отримували такі відзнаки».
Наталія каже, що чоловік не любив розповідати про те, що вони робили. З нього доводилося буквально витягувати інформацію.
«Якось його друг запитав мене: «Наталю, а чому про це ніхто не розповідає?» Ще за життя Юри він порушував це питання: чому ніхто не знає про конкретні бойові вильоти, які мали велике значення.
Був випадок, коли наші військові виходили з оточення в Донецькій області. Окупанти їх заблокували, і без допомоги вони не змогли б вирватися. Тоді керівництво Повітряних сил ухвалило рішення прикривати вихід з повітря.
Чомусь штурмовики Су-25, які працюють по наземних цілях, не залучили, а вирішили застосувати МіГи. Проблема в тому, що МіГи — це винищувачі, призначені для повітряних боїв. Вони не були розраховані на використання авіабомб для ударів по землі — на той момент це просто не було передбачено.
Але коли немає виходу, рішення знаходяться. На ці літаки все ж встановили авіабомби. Згодом Юра вже випадково зустрівся на стратегічних курсах в академії Повітряних сил — так званих 4L-курсах, після яких зазвичай готують майбутнє вище командування, генералів — із командиром, який виводив ті війська з оточення.
Той командир щиро дякував, дізнавшись, що Юра був серед льотчиків, які прикривали їхній вихід. Він сказав, що це було абсолютно несподівано: вони вже розуміли, що шансів майже немає, аж раптом з нізвідки з’явилися два літаки. Вони повністю розгромили колону окупантів чисельністю близько 800 осіб разом із технікою та засобами ППО. У живих залишилося лише близько десяти людей.
Це сталося не під час повномасштабного вторгнення, а ще у 2014 році. Саме тому я й кажу: він був одним із небагатьох, кого тоді нагородили орденом. І таким чином він захищав Україну ще з 2014 року», — ділиться Наталія Погоріла.
Жінка пригадує, що в день початку повномасштабного вторгнення вона перебувала в Івано-Франківську, а чоловік був у відрядженні в Києві, хоча його місцем дислокації була Вінниця.
«Я в шостій ранку була на роботі — мене викликали за тривогою. Він подзвонив меніблизько шостої і сказав: «Наталю, почалася війна». Я відповіла: «Перестань». Мені здавалося, що нас просто налякали. Я не вірила — я за натурою оптимістка. Здавалося, що це все несерйозно, ніби якась гра. Але насправді це було зовсім не так.
Згодом його терміново відкликали, бо він керував діями авіації зі штабу. Його негайно повернули, щоб він продовжив керування. Він розповідав, що дорога з Києва тривала близько десяти годин — усі масово виїжджали зі столиці, були величезні затори, і дістатися до місця призначення було дуже складно».
З початку повномасштабного вторгнення Юрій Погорілий керував діями авіації зі штабу. Уже не літав, а здійснював управління
Наталія розповідає, що загибель молодих льотчиків стала для чоловіка величезним психологічним ударом.
«Я пам’ятаю, що багато чого не знала, а він знав усе. Якось запитала: «Ну що, Європа дає нам МіГи чи ні?». Тоді якраз активно говорили про винищувачі. Він був дуже напружений і різко відповів: «Які МіГи?». Я навіть розгубилася, бо ніколи не чула від нього грубих слів. А тут він так відповів телефоном. Я сказала: «Добре, заспокойся, передзвониш пізніше», — і поклала слухавку.
Через дві години він передзвонив і сказав: «Наталю, вибач. Знову збили нашого льотчика». Для нього це було надзвичайно важко».
У 2022 році чоловік нечасто ділився подіями про війну, бо постійно перебував на командному пункті. Зв’язок майже не працював — щоб поговорити, йому потрібно було вийти в певну зону.
«Наші розмови були короткі: хто загинув, що сталося. Багато наших знайомих льотчиків загинули. І щоразу він казав: цей загинув, той загинув, і ще один загинув. А що буде далі — ніхто тоді не міг сказати. Це був 2022 рік, повна невизначеність.
Але головне — він дуже болісно переживав загибель молодих хлопців. Він уже міг не літати у 2022 році, але все ж наполіг на виконанні бойових завдань, бо вважав це необхідним. Чому саме — про це, можливо, можна буде розповісти вже після війни. Зараз такі речі говорити не можна.
Він літав у Харківську область, над Ізюмом. Це було небагато вильотів. Він виїжджав приблизно на тиждень, бо чергував на запасному командному пункті. Йому потрібно було бути там за графіком чергувань.
Але найбільше він хотів саме літати. Та наказ був — повертатися. Він виконав завдання, відлітав визначений час і повернувся до керування», — пригадує дружина загиблого військового.
Жінка згадує чоловіка, як сміливим і впевненим у своїх рішеннях воїна. Він ніколи не сумнівався, якщо розумів, що летіти потрібно.
«Хоч страх був — льотчики теж бояться. Пам’ятаю один випадок у серпні 2014 року. Тоді до мене приїхала двоюрідна сестра, я була у відпустці, і ми збиралися їхати до Солотвина. Ми пішли на ринок, і дорогою мені зателефонував чоловік. Він сказав, щоб я не вірила всьому, що говоритимуть, попросив не телефонувати й пообіцяв передзвонити сам. Після цього поклав слухавку.
Я не розуміла, що відбувається. У голові одразу виникли страшні думки — що його могли збити і він змушений переховуватися. Я почала телефонувати знайомим, намагаючись дізнатися бодай щось, але ніхто нічого не знав: такі речі відомі лише командиру та льотчику, який виконує завдання. Тоді я пішла до церкви й поставила свічку за його здоров’я.
Згодом він передзвонив. Я запитала, чому він так сказав, адже розумів, у якому стані я була. Він відповів, що розповість усе при зустрічі. Пізніше пояснив, що надійшов наказ летіти й виконувати бойове завдання. У тому напрямку щойно збили іншого нашого пілота, завдання не було виконане, і його потрібно було завершити. Він зібрав групу, а оскільки був керівником, запитав, хто готовий летіти. Охочих майже не було — всі розуміли, що це може бути квиток в один кінець. Тоді він сказав, що летітиме сам.
Перед вильотом він дуже хвилювався. Уже сидячи в кабіні літака, зателефонував мені. Це було під час АТО, у період, коли активно застосовували авіацію. Саме тоді, після збиття «Боїнга», ситуація різко змінилася. До того в окупантів ще не було повноцінної протиповітряної оборони, літаки літали й виконували завдання без таких втрат. Але після встановлення ППО наших льотчиків почали збивати масово.
Про це складно говорити навіть зараз. Тоді все сприймалося інакше. Тепер — це повномасштабна війна».
Жінка закликає пам’ятати, що в кожному літаку — люди. Пілоти, у яких є сім’ї, діти, страх за власне життя. І попри це вони розуміють: якщо треба — значить треба. Рівень сміливості цих людей часто значно вищий, ніж у звичайних цивільних.
Дружина Юрія Погорілого пригадує день, коли дізналася про його загибель.
«Я йшла на роботу, коли мені зателефонувала кума і запитала, чи все гаразд із Юрою. Напередодні ввечері ми з ним спілкувалися — він був у Києві на церемонії нагородження. Пізніше надіслав мені фотографії та написав, що вони сіли в полі під Вінницею через повітряну тривогу, але він перебуває в тилу і з ним усе добре.
Наступного ранку, дорогою на роботу, я знову отримала дзвінок від куми з тим самим запитанням. У мене перехопило подих, бо зазвичай так просто про таке не питають. Я відповіла, що напередодні говорила з Юрою — він повертався до Вінниці. Вона сказала, що просто цікавиться, але я вже зрозуміла, що щось сталося. Вона й сама не знала деталей і не могла нічого сказати напевно.
Коли я підійшла до військової частини, помітила, що люди, які виходили звідти, дивилися на мене особливими поглядами — так, ніби не розуміли, чи я вже знаю правду. У той момент я остаточно усвідомила, що сталося щось страшне.
У частині мене зустріла співробітниця, з якою ми тоді працювали разом. Я одразу запитала, що сталося і чи він живий. Вона відповіла, що точно не знає, і розповіла лише те, що було відомо на той момент. Згодом стало зрозуміло одне: вони загинули. Усе інше залишалося лише припущеннями.
На момент загибелі батька молодшій доньці було 15 років — вона навчалася і перебувала на канікулах. Старша донька тоді була в Коломиї, вона до речі пішла по стопах батька, але приїхала додому на кілька годин.
Коли я повернулася з роботи разом із подругою, я сказала дівчатам, що батька більше немає. Я не змогла стримати сліз».
Жінка ділиться, що Юра був дуже добрим батьком. Він ніколи не підвищував голосу на дітей і тим більше ніколи не підіймав на них руку. За всі роки спільного життя вони з ним не сварилися — посваритися з ним було просто неможливо.
«Якщо я емоційно реагувала, він просто виходив або зачиняв двері, даючи мені час заспокоїтися. Криків і з’ясування стосунків у нас ніколи не було».
Після загибелі чоловіка Наталія відчула підтримку — як з боку громади, так і з боку держави. Це не лише фінансова допомога, а й психологічна підтримка. Вона каже, що є багато організацій та об’єднань, які працюють із родинами загиблих військових, і ця підтримка справді відчутна.
«Я підтримую зв’язок із побратимами мого чоловіка. У грудні минулого року була на ювілеї його друга — вони навчалися разом, були однокурсниками. Той чоловік також був льотчиком, але згодом звільнився зі служби ще у званні старшого лейтенанта й перейшов на цивільну роботу. Він досяг значних успіхів, обіймав керівні посади.
Коли розпочалася повномасштабна війна у 2022 році, він добровільно вступив до територіальної оборони, взяв до рук зброю і з першого дня захищав Київ. Після деокупації столиці він повернувся до авіації, попросився знову літати. Нині він є льотчиком і навчає курсантів.
На його 50-річчі було багато людей, яких я, як з’ясувалося, знала ще з часів служби в Охтирці, Чернігові, Чугуєві — з тих міст, де ми з Юрою служили разом. Там було багато льотчиків, і ця зустріч ніби повернула мене в молоді роки. Було цікаво й зворушливо зустріти людей, з якими життя перетиналося колись давно, і згадати спільні моменти».
Найбільше зараз жінку підтримують діти. Хоч вони вже дорослі та Наталія розуміє, що саме вона є для них опорою.
«Вони є — і це головне. Поки що ми разом, а я сподіваюся, що з часом у них буде власне життя, сім’ї, і моя роль зміниться.
З часом я багато читала літератури про інший бік життя, про те, як усе влаштовано. І прийшла до розуміння, що ми — не просто тіло. Ми навіть не лише люди. Ми — свідомість, яка здобуває досвід у цьому тілі. Саме тіло — це лише своєрідний аватар. Ми постійно залишаємо свої тіла, але життя на цьому не закінчується. Воно триває далі. Тому я просто чекаю», — каже Наталія Погоріла.
Наталія також каже, що війна після загибелі чоловіка сприймається зовсім інакше. Якщо раніше, перебуваючи в тилу, вона здавалася чимось далеким — ніби кадрами з телевізора, як для багатьох у суспільстві, — то тепер це її реальність.
«Це моя війна і моя служба. Хоч я і не перебуваю на Сході чи Півдні, де точаться активні бойові дії та відбуваються масові обстріли, війна відчувається і тут. Повітряні тривоги вночі, коли місто спить, стали звичними. Хтось іде в укриття, хтось ні, а ми в цей час просто працюємо.
Мені здається, що значна частина суспільства, особливо в тилу, не до кінця усвідомлює ціну цієї війни».
Дружина загиблого льотчика ділиться, що її болить, коли люди не зупиняються на хвилину мовчання, поспішають у своїх справах і не знаходять часу вшанувати пам’ять загиблих.
«Болить бачити, як одні втратили все, як їхнє життя перевернулося на сто вісімдесят градусів, а інші живуть так, ніби нічого не відбувається — розважаються, подорожують, відпочивають. Для когось це війна, а для когось — ні. І це дуже ранить», — твердить Наталія Погоріла.
Говорячи про чоловіка, Наталія хоче, щоб люди знали його не лише як Героя, а й як людину зі своєю історією. Він був дуже цілеспрямованим.
«За що б не брався — усе в нього виходило добре. Недарма кажуть, що талановита людина талановита в усьому.
Він прекрасно малював, дуже любив читати книжки — переважно фентезі, але й історичну літературу також. Займався спортом. Його кожен день починався з фізичних вправ: планка, віджимання, турнік. У нашій квартирі навіть стояла дитяча спортивна стінка — «для тата». Це був його щоденний ритуал.
У школі він добре навчався, був кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики. Закінчив музичну школу за класом баяна та акордеона. Відвідував різні секції та брав участь у змаганнях.
Але найважливіше — це його характер. Він ніколи не виправдовувався, навіть коли його в чомусь звинувачували. Це стосувалося не лише мене, а й усіх. Він був небагатослівним, не з тих, хто багато говорить чи роздає обіцянки. Навпаки — він уникав обіцяти щось наперед. Але якщо вже сказав, що зробить, — це було стовідсотково виконано. Його слово завжди було надійним», — підкреслила Наталія Погоріла.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
Війна: як пережити смерть рідних
