Нікіта Тітов — художник, плакатист, ілюстратор. Ще кілька десятиліть тому він називав себе «ватніком», а сьогодні його роботи — символи українського спротиву. Його плакати надихають, підтримують і попереджають: Україна — сильна, і вона не зламається.
Це історія людини, яка пройшла непростий шлях — від внутрішнього розгублення до усвідомлення себе українцем. Історія митця, чия творчість допомагає не лише українцям, а і йому самому триматися у ці важкі часи.
Про життя після початку повномасштабного вторгнення, силу простих символів у мистецтві, важливість психічного здоров’я, і чому іноді плакат може замінити тисячі слів. А ще — про підтримку військових, піратство, віру, втому і надію, Нікіта Тітов розповів в інтерв’ю журналістці Фіртки.
Вже понад три роки ви живете в Івано-Франківську. Чи змінилися ваші враження від міста впродовж цього часу? Яким було перше враження, коли ви сюди потрапили?
Вперше я опинився в Івано-Франківську у 2017 році, коли в Драмтеатрі ставили дебютну роботу Олексія Гнатковського «На Західному фронті без змін».
Тоді Олексій Гнатковський та Ростислав Держпільський хотіли, щоб я був дотичний до цієї вистави як художник, який створював малюнки для проєкцій. Анімацію та саму концепцію для проєкту робив Юрій Овчар, який зараз служить у війську, а малюнки розробляв я.
Тоді я був у Франківську вперше, але через брак часу — головно через роботу — не встиг відчути місто.
Вдруге я приїхав у 2021 році на свою першу виставку в мистецькому просторі «Ваґабундо». Ми приїхали великою компанією і провели тут кілька днів, що дало змогу відчути атмосферу міста.
Це був грудень. Я гуляв із подругою містом, навіть вночі. Бачив перший сніг. Попри холод, було тепло і затишно. Ми гуляли до ранку, і я сказав їй, що коли вийду на пенсію, обов’язково переїду до Франківська.
Так сталося, що пенсію я почав отримувати з березня 2022 року. Тож буквально кілька місяців потому опинився тут.
Ілюстрація Нікіти Тітова, присвячена Івано-Франківську в день масованої атаки дронів. Facebook\Нікіта Тітов
Чому ви обрали саме Івано-Франківськ?
Мої друзі порадили виїхати через проблеми зі здоров’ям і запропонували допомогу з переїздом до будь-якого міста. Я обрав Івано-Франківськ, бо тут були люди, яких я добре знав, певне коло спілкування. Тоді в мене просто не було інших думок, куди їхати.
Спочатку місто вражало камерністю та спокоєм. Але з часом, живучи тут, окрім переваг, починаєш помічати й речі, які можуть дратувати.
Івано-Франківськ досі красивий завдяки старій архітектурі. Місто зручне тим, що невелике — можна дійти пішки навіть до окраїни за 40 хвилин. Тут є все, що пропонують великі міста, як-от Київ чи Харків.
У Франківську є всі умови для творчості та роботи. Але найголовніша перевага — ти не витрачаєш багато часу на дорогу. Це для мене важливо, адже життя ставить багато вимог, на які треба реагувати швидко, а тут це зробити максимально комфортно.
З недоліків за ці три роки я бачу хаотичну та негарну забудову, яка псує вигляд міста. Як і в більшості українських міст, тут майже зникають унікальні риси Івано-Франківська. Навіть піднявшись на Ратушу, замість мальовничих невеликих будинків бачиш типову забудову, що нічим не відрізняється від інших міст.
Ви народилися в Естонії, прожили там до десяти років, довго жили у Харкові і працювали в Києві. Яке з цих міст вважаєте рідним?
Для мене рідним є місто, де моя пуповина — це Йихві, невелике місто в Естонії з близько 15 тисячами мешканців. Це моя батьківщина.
Водночас усі три міста — Харків, Київ і Франківськ — стали мені дуже близькими. У кожному з них багато знайомих, друзів, улюблених місць і важливих подій. Тож тепер у мене є три рідні міста, де я прожив найбільшу частину свого життя, і Франківськ — одне з них.
.jpg)
Івано-Франківська ратуша на ілюстрації Нікіти Тітова. Facebook\Нікіта Тітов
Наскільки я розумію, повномасштабне вторгнення застало вас у Харкові. Це був момент, коли ви вперше за довгий час вирішили відвідати місто. Вже тоді ви розуміли, що війна — неминуча. Чому вирішили їхати?
Ще з 2014 року, коли все починалося, ми розуміли, що ця війна не закінчиться швидко. Росія мала наміри просуватися далі. Але, слава Богу, в України був час підготуватися.
Тоді багато людей думали:
«Це не моя війна, вона десь далеко».
Вони їздили до Росії працювати, виступати, спілкуватися. Лише невелика частина активних українців намагалася донести, що війна все ж прийде, і готувалася до цього.
З 2014-го моє коло спілкування складалося переважно з людей, які пройшли Майдан, волонтерили або брали участь у бойових діях — військових і ветеранів. Тож у цьому середовищі не було сумнівів: цей день настане.
Як і будь-яка нормальна людина, я не хотів війни, але передчуття з’явилися за кілька місяців до наступу. Тоді багато моїх друзів почали збирати «тривожні валізки». Ветерани готувалися повернутися до війська, а знайомі почали проводити вишкіли для цивільних. Було очевидно — війна насувається.
Ми не були у вакуумі — попередження давали Європа, Америка, їхні розвідки. Усіх тривожили великі скупчення військ навколо України.
Це відчуття було на поверхні, хоча я, не будучи причетним до вищих ешелонів влади, не знав точно, коли саме це станеться.
За місяць до початку повномасштабного вторгнення я почав створювати роботи, які називаю «художнім мольфарством» — вони попереджали ворога, що сюди лізти не варто.
А що таке «художнє мольфарство»?
Мені хотілося як митцю не лише попередити ворога, а й створити дива, щоб війни не сталося. Це наївно, але я намагався робити твори, які могли б якось застерегти і відвернути небезпеку. На жаль, сталося інакше — дуже наївно думати, що малюнок може змінити хід подій.
Водночас я розумів, що ці роботи викликали великий відгук. Спочатку їх помічали в «бульбашці» — серед тих, хто був у темі. Згодом їх бачили й інші. Думаю, хтось почав замислюватися і готуватися.
За той час я створив велику серію оборонних гербів міст.
Частина оборонних гербів Нікіти Тітова, присвячених українським містам. Facebook\Нікіта Тітов
Ви у своїх роботах говорили, що Україна дасть відсіч ворогу?
Я був у цьому абсолютно впевнений, але чесно кажучи, що опір буде таким сильним — я навіть уявити не міг. Бо іноді не знаєш, як себе поведеш у критичній ситуації, а тим більше не можеш говорити за інших.
Можна уявляти будь-що, але те, як українці зустріли ворога — особливо в регіонах, які раніше вважалися проросійськими або «ватними», — це вразило всіх. Ми пам’ятаємо Херсон, Енергодар і багато інших міст, про які раніше ніхто й не думав. Це була стереотипна думка, але вона виявилася хибною.
Ми побачили справжній героїзм і опір: люди виходили з голими руками проти танків і озброєних військових. Я навіть не міг це уявити. Героїзм, який ми побачили у 2022 році і бачимо щодня досі, — це те, чого світ, напевно, ще не бачив, навіть згадавши історію про 300 спартанців.
Ми живемо в часи, коли інформації багато, і подвиги наших людей фіксуються. Проте, на жаль, ці історії не завжди доступні і відомі навіть нам, українцям. Мені б хотілося, щоб внутрішня та зовнішня комунікація більше акцентувала на тому, наскільки українці — сильна нація.
Такі героїчні вчинки і події, які зараз відбуваються, я не впевнений, що будь-яка інша країна могла б показати в сучасному світі.
Ви називали себе «ватніком, що перетворився на лютого патріота». Чому так? Що на це вплинуло?
Я народився в Естонії, у місті, де здебільшого говорили російською. Це було шахтарське місто, і більшість людей, незалежно від національності, спілкувалися російською. Моя родина була наполовину естонською, наполовину — російськомовною.
Жити в такому середовищі відображалося і на моїй сім’ї. Особливо в часи Радянського Союзу, коли російська була домінуючою мовою, — я вже в дитинстві не мав чіткої ідентичності. Тягнувся до того, що було ближчим і зрозумілішим.
Російська культура була для мене найбільш привабливою і знайомою. Я вважав себе частиною російського культурного світу. Коли розвалився Союз, я жив в Україні, але не розумів, що це за країна і ким я там буду. Звичайно, коли не розумієш процеси, намагаєшся триматися за те, що знайоме.
«Русскій мір» для мене тоді був певною світоглядною концепцією, що пояснювала події і давала орієнтири. Тож мої реакції відповідали цьому світогляду. Я не відчував себе частиною України або чогось іншого.
У той період у мене була внутрішня агресія і жорстке ставлення до світу. Моє уявлення про Україну було сформоване радянською пропагандою. Я дуже мало знав про історію України, визвольну боротьбу — і ті знання, які мав, були з підручників, створених, ймовірно, за участі КДБ. Тому й ставлення було відповідним.
Це був складний час — 90-ті — період переходу, бідності і злету майбутніх олігархів, які починали з криміналу. У тому середовищі майже не було нічого, що можна було б по-справжньому цінувати. Знання, що передавалися з покоління в покоління, у мене просто не було. Це викликало роздратування і злість.
Водночас література і культура, що була мені близькою з дитинства, розповідали про людські чесноти, гідність і вчинки. Це література, яка існує навіть у тоталітарних режимах — просто фокус подається по-іншому.
Плакат "Патріот". Facebook\Нікіта Тітов
А коли ви зрозуміли, що стали «лютим патріотом»?
Перші внутрішні зміни я відчув під час Помаранчевої революції 2004 року. Тоді мені було важко: я не підтримував жодного з кандидатів, ніхто не був мені повністю до душі, хоча я проголосував за Ющенка.
Але мене вразили люди, які вийшли на захист не просто «помаранчевої» команди, а боротися з тим «совком», який усе ще залишався, з бандитизмом, що керував країною, з несправедливістю та багатьма речами, які дратують нас і досі.
Коли я побачив таку велику кількість гідних людей, у мене стався перший внутрішній злам. Я почав відчувати, що хочу бути частиною цієї країни.
З моменту Помаранчевої революції до Революції Гідності минуло багато часу. За цей період я познайомився з багатьма цікавими людьми, які є основою сучасної української культури.
Їхнє ставлення, мова, вчинки мене глибоко вражали, і я тягнувся до них. Це були цілісні і цікаві особистості, приклад того, як люди можуть справляти сильний і позитивний вплив на інших. Саме це і приваблює дедалі більше людей до України.
Саме тому я вважаю, що про героїзм українців потрібно говорити знову і знову.
З вашої біографії можна зробити висновок, що Революція Гідності вплинула на вас і як на особистість, і на вашу творчість.
Зокрема, ваші плакати беруть початок саме з тих часів. Коли ви зрозуміли, що свої думки можна виражати таким чином?
На той час я працював у Києві в рекламній агенції. Керівництво не забороняло нам ходити на Майдан, навпаки — сказали, що розуміють, наскільки це важливо, і не будуть заважати. Водночас просили не забувати про роботу і час від часу повертатися в офіс.
Дорога на роботу пролягала через Майдан, тож я проходив там щодня — це стало звичкою і своєрідною традицією. Навіть якби не хотів, все одно потрапив би туди, тим більше що мав там багато друзів.
Революція Гідності почалася з подій Євромайдану, і я, як людина, народжена в Естонії, бачив, що це можливо — із пострадянської країни створити європейську з цінностями, рівністю та свободою. Я спостерігав, як у моїй батьківщині це відбувалося, і дуже хотів, щоб Україна йшла тим самим шляхом. Тому опинився на Євромайдані органічно, і кожен день там у мене зростало бажання якось висловитися.
В ніч з 9 на 10 грудня стався перший масовий штурм мітингувальників тодішньою міліцією. Найдивніше, що це була перша ніч, яку я повністю проспав. До того у мене був дуже поганий сон, а в цю ніч я заснув і прокинувся лише зранку, дізнавшись, що сталося. Напередодні, будучи на Майдані, я відчув, що попереду — великі і сильні зміни, які важко описати чи зрозуміти, але я розумів, що в цей момент народжується нова країна.
Перший плакат "Країна народжується". Facebook\Нікіта Тітов
Це було інтуїтивне відчуття?
Це було відчуття, сформоване на основі всього, що я бачив і чув — атмосфери навколо і логічного аналізу. Навіть якщо в 2004 році я зустрічав людей, які не були готові йти на Майдан, особливо якщо йшлося про силові розгони, то у 2013 році вже було абсолютно зрозуміло: люди прийшли і не підуть, поки не відбудуться зміни. Тут не йдеться про передбачення — це було очевидне відчуття.
Я приходив в офіс, і тоді писав тексти досить невпевнено. Зрозумів, що не зможу передати все, що хочу, одним великим текстом. Тоді мені прийшла ідея відобразити думки через малюнок — так з’явився мій перший плакат.
Згодом плакати стали моєю мовою — способом висловити думки, емоції і відчуття одним зображенням, яке іноді може сказати більше і ясніше, ніж будь-який текст.
Довгий час ви не займалися живописом, а нещодавно повернулися до нього і почали знову показувати виставки. Що на це вплинуло?
На початку 2000-х у мене з’явилася алергія на фарби. Тоді в мене не було коштів купувати нові акрилові фарби, які вже з’явилися, а я добре розумівся саме на олійних. Вже починав відчувати цю техніку, але алергія зупинила мене. Я шукав нові способи вираження.
Потім мені запропонували роботу ілюстратора в рекламній агенції в Києві. Я почав як рекламіст, і це дуже допомогло мені зрозуміти, як створюються меседжі і образи, які їх передають. В основному це була робота на комп’ютері, тож я навчився професійно працювати з цифровими інструментами.
Потім у мене загострився психічний розлад, і я опинився без роботи і грошей у Харкові, у батьків. Починав все заново, з комп’ютером, але без коштів на фарби. Тож я почав працювати у плакатній і цифровій сфері, що дало мені навички швидко створювати роботи під час емоційного підйому. Це перейшло і на живопис, який я роблю зараз.
Повернувся до живопису, бо монетизувати політичний плакат дуже складно — це майже нереально. А зараз час, коли ми постійно допомагаємо військовим. Мрію продавати свої роботи за великі гроші, щоб без аукціонів і зборів просто закривати потреби армії.
Поки що в моїй творчості був лише один випадок — литовці попросили створити плакат, і за нього передали машину одному з підрозділів.
Хотів би й надалі обмінювати своє мистецтво на дрони чи автомобілі, бо це дуже важливо для кожного, хто не на фронті, але хоче допомагати Україні.
Плакат "Я не народжений для війни". Facebook\Нікіта Тітов
Одним із лейтмотивів вашої творчості є увага до психічної інклюзивності. Як донести українцям, що дбати про ментальне здоров’я — теж важливо?
Вперше я потрапив до психіатричної лікарні ще в дев’яностих роках. Потім довго приховував це від оточення — багато моїх друзів про це майже нічого не знали. Розповідав лише найближчим, і навіть їм соромився зізнаватися. Стигматизація в суспільстві, особливо серед мого покоління, була і залишається сильною.
Молодому поколінню зараз значно легше говорити про ментальні проблеми — ця тема стала більш відкритою і доступною. Але говорити — це одне, а вирішувати проблему — зовсім інше. Наша система охорони ментального здоров’я досі залишається застарілою, радянська «спадщина» нікуди не поділася.
Водночас у психіатричних лікарнях працює багато чудових людей, які в цих складних умовах роблять максимум можливого. Але ці заклади ніколи не можуть стати обличчям міста — на рівні міської чи обласної влади бракує фінансування. Через це умови у більшості лікарень залишаються сумними.
Сама атмосфера не сприяє одужанню, а тим більше — прийняттю. І досі є лікарні, де заходиш і відчуваєш, ніби твоє життя тут закінчується. Це страшно і сумно.
Плакат "Поруч". Facebook\Нікіта Тітов
Розповідати про це голосно вперше я почав у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення. Через те, що в мене вже створилася певна аудиторія, я бачив зворотний зв'язок. Бачив, що вже на той момент якась емоційна підтримка моєї роботи з боку багатьох людей давала і їм певну емоційну підтримку.
Я зрозумів, що якщо на тлі всіх коливань, вибухів, і всього того, що відбувається навколо, раптом моя психіка може зірватися, це може статися вбудь-яку мить. Прогнозів просто немає.
Я, умовно кажучи, завтра-післязавтра можу втратити рівновагу, нормальний стан. Тому я вирішив попередити свою аудиторію, що таке взагалі існує в моєму житті. І якщо вони побачать якісь дивні вислови, поведінку чи ще щось, щоб вони, як мінімум, не дивувалися, найкраще (я розповідав про це близьким друзям), що треба робити, до кого звертатись, куди дзвонити і де мене шукати, якщо раптом щось.
Тобто ви вже навіть напрацювали певний алгоритм дій для близьких?
Так. Я просто готувався до найгіршого сценарію у своєму житті, хотів бодай трохи підстрахувати близьких і не шокувати аудиторію. Це був перший раз, коли я написав про все відкрито.
Але саме в той день я отримав дуже багато відгуків, особливо в приватних повідомленнях. Люди писали, що їм було важливо прочитати цей текст. Багато хто, як виявилося, перебував у схожих станах, але боявся про це говорити. Тоді кілька людей поділилися своїми історіями, ми обмінялися думками. Той мій перший пост виявився корисним бодай для кількох людей.
Пізніше я зрозумів, що маю говорити про це з кількох причин. Перше: таких людей дуже багато, і коли вони бачать, що хтось публічно зізнається у схожих переживаннях, вони принаймні перестають почуватися самотніми. Розуміють, що цей шлях проходять і інші.
Друге: мені хотілося показати, що навіть із психічними розладами можна жити далі, можна щось робити, бути корисним, і навіть дуже корисним.
І третє, дуже важливе для мене: я хотів показати, що попри всі недоліки нашої системи охорони ментального здоров’я, там працюють люди, які справді хочуть допомагати. Є багато хороших психіатрів, яких я особисто знаю, і які прийшли в цю професію саме через особисті трагедії. Я зустрічав лікарів, які обрали цей шлях після того, як не змогли врятувати близьких. Вони вирішили допомагати іншим.
Так, умови в психіатричних лікарнях бувають жахливі, але навіть у найгірших обставинах, якщо поруч є людина, яка дає тобі світло, то навіть у темряві ти відчуєш, що добро поруч.
Зараз одна з найбільших проблем — це допомога ветеранам і військовим, які повертаються додому. Через стигму, страх і неприйняття вони часто не звертаються по допомогу.
Тому те, що я хочу донести: звертатися по допомогу — нормально. Бути ненормальним — теж нормально.
Чи стикалися ви з упередженням до себе як до особистості чи до своєї творчості через стан психічного здоров’я?
Щодо творчості — ні. Колись я для себе вирішив, що не транслюватиму своїх внутрішніх демонів. Те, що я створюю зараз, — це абсолютно зрозумілі речі для будь-кого. Це не «мистецтво божевілля».
А от щодо себе — так, це було. Раніше я часто стикався з приниженнями: мовляв, «що з тебе взяти, ти ж у “дурці” лежав». Це було боляче, але багато чого можна пережити.
Зараз я більш захищений, бо публічна особистість. Але навіть зараз люди часто не знають, як поводитися з людиною з ментальними особливостями. Іноді в мене бувають періоди, коли я дратівливий, можу говорити різко, можу когось образити. Я заздалегідь попереджаю, що це через стан або хворобу, але люди все одно сприймають це як звичайний конфлікт, без контексту. І це боляче.
Зараз до мене часто звертаються люди з проханням допомогти з ілюстраціями чи іншими проєктами. Але вимоги — як до десяти здорових людей одразу. Ніхто не робить знижки, що ця людина може мати труднощі або потребувати підтримки.
Ми живемо у дуже жорсткий час, і я не можу сказати, що відчуваю до себе якусь особливу інклюзію. Це факт.
Facebook\Нікіта Тітов
Ваші роботи побудовані на символах. Чи є в них приховані сенси — у кольорах, техніках? Чи відстежуєте ви якісь особисті тенденції?
Останнім часом у мене є серія робіт, яку я називаю «чорною» — це плакати, виконані в одному стилі, з одними й тими самими технічними рішеннями. Просто на цьому етапі мені цікаво працювати саме так.
Водночас я не художник одного стилю. Мені цікаво під кожну ідею підбирати свою мову, аби найкраще передати саме цю думку, саме цю емоцію.
Єдине, що спільне для всіх моїх робіт — це швидкість. І це теж зумовлено, зокрема, хворобою. Коли я повертався до мистецтва під час сильної депресії, першу роботу робив за п’ять хвилин, а потім годинами лежав, бо просто не було сил. Тому я виробив для себе правило: треба встигнути розповісти історію, поки є сили. І цей принцип залишився в моїй роботі досі.
Що стосується символів — вони завжди максимально прості. Це наслідок мого досвіду в рекламі. Там завжди шукають спосіб подати найпростіші речі так, як ще ніхто не подавав, але щоб усі зрозуміли. Реклама — це все ж не мистецтво, це чітке, зрозуміле повідомлення.
І ще — мені цікаво самому дивитися на свої роботи через рік, два, три. І коли вже забуваю, чому саме створив ту чи іншу, все одно дивлюся на неї й одразу пригадую сенс. Тому я дуже хочу, щоб мої роботи були зрозумілими. Особливо плакати.
Як вам вдається швидко знаходити натхнення, аби реагувати на події?
Коли в країні стається щось важливе — радісне, болюче чи травмуюче — багато людей починають про це писати. Це спосіб поділитися емоціями, якось зняти напругу, знайти тих, хто відчуває те саме.
У мене так само. Просто моя мова — це малюнки. Мені так легше висловлюватися. Це справді мій спосіб говорити.
Для мене це також терапія. Коли всередині все кипить, з’являється велике бажання поділитися цим із людьми, але мовою дуже простою, зрозумілою. Так я говорю.
Facebook\Нікіта Тітов
Ви розповідали, що намагаєтеся уникати гострих політичних тем у своїх роботах. Чи можна назвати це табу? Є теми чи прийоми, які ви свідомо не використовуєте у творчості?
Я б не назвав це табу, але точно знаю, що не хочу малювати зневіру. Бо зневіра — це те, чим нас намагаються зараз заразити. І роблять це не лише обстрілами чи болючими втратами. Ворог працює емоційно, інформаційно. Їх у наших соцмережах набагато більше, ніж ми можемо уявити, і їхня головна мета — позбавити нас віри.
Хоча я сам буваю у відчаї, буваю розбитим, але знаю, що як людина, яка пройшла не одну депресію, можу сказати: найстрашніше — це коли немає надії. А коли немає надії — шанс вижити мізерний.
Тому зараз як ніколи важливо зберігати віру. Навіть якщо важко — знайти цю надію в собі, а якщо знайшов — поділитися з іншими. Бо від твого стану залежать і твої близькі, і те, як вони житимуть далі.
Ви згадували, що стикаєтеся з піратством своїх робіт. Як ви це сприймаєте?
Спочатку це дуже дратувало. Іноді бачу: їде авто з наліпкою, а це — моя робота. Бувало, намагався поспілкуватися з цими людьми, пояснити, але в них навіть немає відчуття, що вони щось крадуть. Для них — це просто картинка з інтернету, яку можна взяти й використати.
Але проблема піратства значно глибша. Вона впирається у відсутність базової поваги. У нас, на жаль, слово «повага» часто лишається словом, за яким нічого не стоїть. Ми навіть бачимо це щодо наших воїнів — людей, які заслуговують на безмежну вдячність, — а скільки випадків, коли до них байдуже, а іноді й відверте нехтування.
Тому проблема не лише в крадіжці зображень, а в цілому ставленні. Коли в суспільстві з’явиться справжня повага — і до митців, і до військових, і до роботи одне до одного — тоді зникне багато інших проблем, не лише піратство, а й, наприклад, корупція.
Плакат "Повага". Facebook\Нікіта Тітов
Знаю, що ви долучаєтесь до благодійних ініціатив. Розкажіть, будь ласка, більше про це.
Не хочу багато розповідати про всі проєкти, але всі вони так чи інакше пов’язані з війною: це підтримка військових, допомога підрозділам, родинам наших захисників. В середньому на місяць у мене буває 10-15 таких проєктів. Іноді я сам їх вигадую.
Один із таких — досить незвичний для мене. Я написав колискову й хочу її реалізувати. Вірю, що це може стати важливою підтримкою для збереження надії, особливо зараз.
Чи маєте міжнародні співпраці?
Так, я надаю свої плакати всім українським спільнотам за кордоном, які звертаються, — для використання на акціях, подіях, виставках. Зараз, наприклад, триває виставка моїх робіт у Гамбурзі — люди самі звернулися й організували.
Також є виставка моїх плакатів у Вашингтоні. Вона розташована на паркані навпроти російського посольства і триває вже третій рік. Її регулярно зривають — і ми чудово розуміємо, хто це робить. Але організатори щоразу відновлюють експозицію. Ця виставка присвячена людям цивільних професій, які пішли захищати свою країну.
Ще одна знакова ініціатива — це співпраця з Бенджаміном Віттесом, американським правозахисником і журналістом, великим другом України. Разом із ним ми провели акцію, коли транслювали мої роботи у вигляді проекції прямо на будівлю російського посольства у Вашингтоні. І так, вони дуже намагалися нам завадити.
Зображення тризуба авторства Нікіти Тітова на стінах посольства Росії у Вашингтоні, яке росіяни намагалися засвітити літерами Z i V. Фото: Голос Америки
Про цю акцію в Україні, як і про більшість моїх робіт за кордоном, знає небагато людей. Бо, скажімо, на державному рівні чи на рівні великих галерей таких ініціатив практично немає.
Я, скоріше, залишаюся людиною своєї спільноти — волонтерів, активістів, військових. Це моя бульбашка, в якій я живу і працюю. Якоїсь особливої підтримки з боку міністерств чи офіційних відомств я ніколи не відчував. Але, чесно кажучи, вона мені й не дуже потрібна.
Насамкінець хочу спитати вас про те, про що зараз мріє кожен українець. Ви вже створили безліч плакатів, які підтримують нашу країну в цій боротьбі.
А чи уявляєте ви, яким буде ваш плакат у день перемоги?
Мені дуже важко сказати, яким буде той плакат, бо кожен день цієї війни ми проживаємо через великий біль і страшну ціну. Думаю, коли це станеться, у мене буде більше сліз, ніж слів. Це буде такий емоційний зрив, що, мабуть, захочеться просто піти до близьких і мовчати разом з ними.
Чи буде плакат? Не знаю. Можливо, і ні. Бо те, що я буду відчувати в той момент, словами чи малюнками передати буде неможливо.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Мурали як інструмент невербальної пропаганди. Яка роль вуличного мистецтва сьогодні?
