Після повернення із Сімферополя, Вам не довелось довго «походити» у кирзових чоботах.
Вийшла кумедна історія. У Тамбові, я перебув в навчально-учбовому центрі, у так званій «учебці». Щоб якимось чином підтримувати свою спортивну форму, я бігав лижні кроси біля летовища, яке знаходилось поряд із казармою.. Ось біжу на лижах, і тут з'являється військовий патруль. Вони мене зупинили та офіцер запитав мене моє прізвище. Я йому відповів. Одразу ж, два солдати із патруля, які з ним були, схватили мене під руки…
Через деякий час, у штабі частини, мені вручили квиток та потяг та сказали куди я маю їхати. Того ж дня, я поїхав потягом у Севастополь, на збори команди «Іскра» Смоленськ, що виступала у другій лізі та ставила на новий сезон завдання – здобути путівку до першої. Так, через два місяці я знову опинився у Криму та повернувся у футбол.
У смоленській команді відіграли майже два сезони?
То була звичайна армійська футбольна команда, що представляла Московський військовий округ. В ті часи, у Радянському Союзі, фактично кожний військовий округ мав свою футбольну команду. В 1971 році вони програли стикові матчі за путівку до першої ліги чемпіону Української РСР – «Кривбасу», а в наступному. виступила вкрай невдало, зайнявши 9 місце у своїй зоні.
Команда здобула перемогу у своїй 2-ій другій зоні, випередивши добре знайому мені ризьку «Даугаву» на два очки. «Іскра» зазнала у чемпіонаті лише двох поразок. Двох поразок команда також зазнала у фінальному турнірі переможців зон другої ліги. що проходив у Сочі. «Іскра» зайняла 4 місце, поступившись «Уралмашу», «Таврії» та «Кубані» путівкою до першої ліги. За підсумками сезону команді були вручені срібні нагороди чемпіонату РРСФР.
Наступного сезону смоленська команда була переведена в іншу зону другої ліги (3 зону), де у підсумку посіла 5 місце. Не дивлячись на ряд запрошень із різних клубів, по завершенню сезону, я повернувся додому, до Івано-Франківська, у рідний «Спартак».
З того часу Ви фактично стали першим номером команди.
Одразу ні. В основному в сезоні 1975 р. першим номером був Василь Кириченко. Все ж мабуть наступного року, коли він завершив свої виступи за команди майстрів. Десь у 1976 році тренерський склад команди більше почав довіряв мені захищати ворота «Спартака».
Як можете сказати, одним словом, про ту команду Івано-Франківська, яка тривалий час грала у першій лізі, одним словом.
Один словом мабуть не вийде. Командам нашого міста притаманна традиція, що у ній виступають переважно вихованці місцевого футболу, з яким пов'язані найбільші успіхи та здобутки в історії футболу краю. Не винятком був «Спартак» зразка 70-х років. коли в його складі грала ціла плеяда вихованців місцевого футболу. При цьому в команді завжди були й гравці з інших регіонів, які бездоганно вписувались у наш колектив. Всіх їх не перерахуєш, але не можу не згадати Петрам Кобичека із Чернівців, Ярослава Кікотя зі Львова, Григорія Качуру із Ростова-на Доні, а також Віктора Аністратова, Олександра Мартиненка та багато інших футболістів, що приносили своєю грою славу нашому футболу.
До того ж. футбол у Івано-Франківську обожнювали. На домашні матчі стадіон «Спартак» фактично приходило від восьми тисяч вболівальників та більше. Грати вдома було одне задоволення. До того ж. рівень команд першої союзної ліги був завжди добротній та конкурентний, а інтрига у змаганнях, майже зберігалась до останнього туру. «Спартак» належав до тих команд, які завжди могли дати бій будь-якій команді як дома, так і на виїзді. Ми були середняком першої ліги із футбольним характером.
Команда «Спартак», якого сезону, в якій ви грали, на Вашу думку. була найкраща.
Кожного сезону у нас були боєздатні команди. Але найбільше мабуть би все ж таки виділив команду зразка 1972 року. На мою думку, саме вона була найцікавішою та найсильнішою за грою.
Взагалі пам'ятаю всі матчі команди, її перемоги та не вдачі. Закарбувались також подорожі в інші міста, де відбувались наші матчі. А це фактично всі куточки СРСР. Було багато цікавого, були кумедні ситуації .
Так, ми прибули за декілька днів до Куйбишева (наразі Самара), на гру із «Крила Рад». Поселились у центральному готелі. Заходимо в ресторан поїсти. Згідно поданого нам меню, замовили м'ясне. Нам офіціант, каже: «Сьогодні у нас м'ясного не має. У нас рибний день». Наступного дня , напередодні гри, така сама ситуація – у них знову рибний день. Та на третій день, перебування у місті – столиці радянської космонавтики - у них знову подавалась риба, в якій футбольна команда виступала у вищій союзній лізі. Було це напередодні московської олімпіади – в 1980 році. Ми перемоги тоді - 2:0.
Найпам'ятніша та найкраща гра у футболці під номером 1 у «Спартаку».
Таких матчів було багато. Мабуть би відзначив домашню гру із «Араратом», в 1/16 розіграшу Кубку СРСР в 1977 р., який відвідало, згідно звіту у газеті «Совєтскій спорт» - 20 000 глядачів (!). Тоді основний та додатковий час завершився у нічию, а в серії після матчевих пенальті ми здолали вірмен (з рахунком 5:4). Я зумів не тільки реалізувати вирішальний удар. але й не дозволити у серії пенальті Мартиросяну та Андреасяну забити у свої ворота. Атмосферу перемоги не можливо передати словами. Вболівальників тоді запалили газети, створивши неймовірне дійство із тисячі вогнів.
Як так сталось, що ви почали пробивати пенальті. Ви єдиний воротар, який відзначався забитими м'ячами у складі як «Спартака», так і «Прикарпаття».
Мабуть це пішло від Еміля Микульця. Він виступаючи за «Спартак» не тільки стояв у воротах, але й грав у полі, інколи пробиваючи пенальті. На тренуваннях ми завжди цьому елементу придавали увагу. Як кажуть – тренування дали результат. Перший раз у складі «Спартака» реалізував пенальті в домашньому матчі із «Тереком» на 87 хвилині матчі ( результат -1:0), інший, в 1981 році, із нікопольським «Колосом» (результат - 2:1).
Який найневдаліший Ваш матч у складі івано-франківської команди.
Думаю, матч останнього туру в 1981р., коли ми зіграли у нічию у Ставрополі (2:2), не здобули того бажаного очка, якого нам фактично не вистачило для збереження прописки у першій лізі. Ця нічия була для нас тринадцятою, а оскільки існував ліміт на нічиї згідно регламенту, матч фактично став для нас поразкою. До сьогодні не можу зрозуміти, як так могло статись. Володіючи ігровою та територіальною перевагою над «Динамо» увесь матч, ми все ж не отримали такої необхідної нам перемоги.
Це був перший рік «Прикарпаття» та останній для Івано-Франківська у першій союзній лізі.
Так, на початку сезону, тодішнім керівництвом області було вирішено перевести нашу команду із підпорядкування профспілкового товариства «Спартак» в інше спортивне товариство «Зеніт», який представляв військово-промисловий комплекс СРСР. На думку керівництва такий перевід мав би покращити стан справ у команд. в тому числі матеріально-фінансовий. Нами почав опікуватись завод «Родон». Вони зажадали зміну назви команди. Спочатку пропонували назвати команду «Зеніт», в наступному «Кристал», як називався тоді жіночий гандбольний клуб підприємства, що успішно виступав у першій лізі радянського гандболу. На матчі зонального турніру розіграшу Кубку СРСР на Закарпатті, у лютому ми поїхали, як «Прикарпаття». В останній момент подачі до спорткомітету СРСР було вирішено назвати команду саме так, а не «Зенітом» чи «Кристалом».
Нажаль, зміни фактично не принесли очікуваних результатів. Для керівництва заводу «Родон» футбол був не цікавий. Вони виконували всі свої зобов'язання щодо команди, але розвивати команду не планували.
Початок сезону видався провальним, хоча у Кубку ми зіграли не погано (1 перемога, 1 поразка та 3 нічиї, в тому числі із київським «Динамо» - 0:0). Команда знаходилась у зоні «вильоту». Тоді було прийнято рішення. запросити в команду Віктора Лукашенка, з яким був пов'язаний успіх в далекому 1972 р. Він замінив Іштвана Шандора.
Рахую, що тоді була допущена помилка із поверненням Віктора Лукашенко до Івано-Франківська. На той час Віктор Лукашенко відрізнявся від того Віктора Лукашенка, з яким команда здобувала перемоги дев'ять років тому. Він перебував не мов у своїй величі, постійно стверджуючи, що якщо команда не зможе зберегти своє місце у першій лізі, то обов'язково повернеться наступного року. До того ж, він започаткував у команді недовіру до ряду гравців, що грали вже не один рік в команді. Як наслідок команда покинула першу лігу та вже ніколи до неї не поверталась. Я рахую, що в той час у нас були не погані шанси зберегти місце у лізі в 1981р., якими, на при великий жаль, ми не скористались. Висловлю думку, залишись ми тоді у першій лізі, команда могла би грати ще декілька сезонів. Вилетівши у другу лігу, команда перетворилась на середняка другої ліги, яку у середині 80-х років навіть хотіли розформувати, як команду майстрів.
Це був останній для Вас сезон в команді Івано-Франківська.
Так, я навіть думав завершити кар'єру воротаря. Але мені зателефонував Володимир Мунтян, який очолював київський СКА. Армійці столиці якраз другий сезон грали у першій лізі. Він таки вмовив мене допомогти армійській команді, оскільки у них були проблеми із воротарями. В наступному, ще два роки допомагав бережанській «Ниві», у іі виступах в другій лізі. Чесно скажу, якогось задоволення та натхнення від гри, яке було в Івано-Франківську, вже не відчував.
Якись час Ви працювали тренером у СДЮСШОР та в ФК «Прикарпаття».
Так, перша моя група, яку я почав тренувати, були хлопці 1972 року народження. В ній до речі, навчались грати у футбол Микола Волосянко, Олег Рипан та Роман Русак.
Як на мене, тоді у дітей було більше бажання грати у футбол. Більшість часу вони грали у себе у дворах зі своїми ровесниками. Звідти вони приходили у футбольну школу. Нажаль, наразі рідко коли можна побачити дітей із м'ячем у дворі. До того ж, елементарні умови зайняттям у футбол в Івано-Франківську належним чином відсутні. Як і тридцять років тому, так і наразі, в Івано-Франківську, не має достатньої кількості футбольних полів для проведення повноцінних тренувань. Нажаль, відсутні елементарні умови, починаючи від того де роздягнутись дітям, завершуючи тим, де їм прийняти елементарний душ, після виснажливого тренування. Дивуюсь, як в таких умовах можна належним чином готувати майбутнє українського футболу. в цьому питанні ми відстали на десятки років від справжніх європейських країн.
В 1989 році, Віктор Козін, із яким ми грали у «Спартаку», запросив допомогти йому у «Прикарпатті». В команді в основному працював в якості тренера воротарів, поєднюючи із роботою тренера-селекціонера. Протягом майже чотирьох років там пропрацював. Вважаю, що за цей час тренерському складу команди вдалось досягти певних успіхів. Створили боєздатну команду, основу якої знову складали вихованці місцевого футболу та змогли повернути втрачені позиції в українському футболі. Так в останньому чемпіонаті СРСР (1991р.), команда здобула срібні нагороди у другій лізі. В 1992 р., в когорті двадцяти команд «Прикарпаття» прийняло участь, в історичному, першому чемпіона України, серед команд вищої ліги нашої країни.
1992 рік, став останній Вашим роком у футболі.
Так, цей рік був останнім. Знаєте, за своє футбольне життя так наїздився, що вже не міг витримати виснажливі подорожі автобусом. У нас був автобус ЛАЗ (ЛАЗ 4202, що призначений був їздити у міському циклі, але місцевими умільцями був перероблений на «комфортабельний»). Гравці команди його називали - червоний «ягуар». Він не тільки неймовірно димів, як перші паравози, але остаточно відбивав всі бажання залишатись надалі у футболі. Пам'ятаю, ми ним у Київ їхали. Під'їхали до Республіканського стадіону, де мав відбутись матч із «Динамо», а з нього валить такий дим, що майже усі вболівальники роти «повідкривали». Вони потім питались, як таким автобусом взагалі можна було доїхати до Києва.
По завершенні першого чемпіонату України написав заяву Анатолію Ревуцькому, фактично, якщо можна так сказати - остаточно залишив футбол.
Наразі слідкуєте за футболом, зокрема в Івано-Франківську.
В основному дивлюсь футбол по телевізору. Пару разів був на матчах МФК «Прикарпаття». Радує те, що в команді вдалось зібрати виключно своїх виконавців. Однак, в команда одна із найстаріших по віку у теперішній лізі, що не може не турбувати. Прикро, що не бояться награвати молодих гравців, як це було в попередні роки, коли свої перші кроки у футболі робили Ярослав Думанський, Ігор Юрченко, Валентин Москвін, які дебютували у великому футболі саме в Івано-Франківську.
Інколи зустрічаємось з тими, із ким грав у футбол. В останнє, великою компанією, зустрічались на турнірі з нагоди 70-річчя Степана Рибака, що відбувся минулого року, коли його вихованці організували не тільки турнір, але й збір коштів на лікування Степана, у якого ампутовано дві ноги…
